«Бог дав мені розум, і я вже тоді добре розуміла, хто наш ворог»

Торік ця історія сколихнула усю Україну. Жителька Здолбунова Любов Погонюк віддала на потреби української армії найсокровенніше — свою дівочу зелену сукню, гроші на яку збирала у засланні у російському Магадані. Хотіла, щоб сукню порвали на смужки, з яких би плели захисну маскувальну сітку. Свою історію жінка торік розповіла журналістці «ВЗ».

Любов Максимівна пережила Другу світову, відбула рашистську катівню, заслання, але ніколи навіть у страшному сні не могла припустити, що у її життя увірветься ще одна війна. Не з розповідей знає, хто такі «асвабадітєлі», яке горе вони несуть в українські родини. Вірила у Перемогу над рашизмом і мріяла, що дочекається нашої Перемоги, але доля розпорядилася по-іншому. Не витримало зболене серденько. Любов Погонюк відійшла у засвіти на 93-му році життя.

У ті буремні роки Другої світової війни Любочка Піддубій, а саме таким було її дівоче прізвище, хотіла жити у вільній країні, тож допомагала Українській Повстанській Армії. У свої 15 років, ще зовсім дитиною, вона стала зв’язковою УПА.

— Цю свою зелену сукню я давно віддала у наш музей, — розповідала торік у березні журналістці «ВЗ» Любов Максимівна. — А так хотілося віддати якісь тканини, щоб в’язали ті сітки. Сама вже не можу такого робити, бо ж мені минуло 90 років. Зібрала інші свої сукні і халати, а ще светри, щоб мали з чого робити стрічки. Мені так хочеться тим діткам, які воюють, допомогти, бо що таке війна і агресор, я добре знаю, бо сама це все пережила. Хочу врятувати нашу країну, щоб Господь благословив наших хлопчиків на добрі діла, щоб вони захищали нашу землю і повернулися живими до свого дому — до батьків, матерів, до своїх дітей і дружин. Нехай Бог охороняє нашу Україну. Я би все віддала, що у мене є.

У Магадані, збирала на ту сукеночку копійки. Коли вийшла на волю, купила собі її. «Я ж тоді така худенька була, то та плісеровочка мені так пасувала».

Коли створювали у Кунині - рідному селі зв’язкової УПА музей, віддала ту зелену сукню з плісеровочкою у музей. А ще вишиту сорочку свою. А коли почалася повномасштабна війна, попросила Богдану (жінку, яка допомагала Любові Погонюк. - Г.Я.) принести з музею цю сукню.

Попросила, щоб віддала туди, де плетуть маскувальні сітки. Аби тільки врятували нашу Україну".

На моє запитання, як 15-річна дитина стала зв’язковою УПА, Любов Максимівна відповіла: «Бог дав мені розум, і я вже тоді добре розуміла, хто наш ворог. Читала тоді Тараса Шевченка, майже усі його вірші знала напам’ять. Мій дядько був у селі станичним. Покликав мене і запитав, чи зможу бути зв’язковою. І я погодилася. За свою країну, хоч і молода була, готова була віддати життя. Ходила через ліс у сусіднє село, переводила повстанців, багато чого іншого виконувала у свої дитячі роки».

— Страшно було?

— Ні. Я про це навіть не думала. Може, тому і не боялася. Це зараз страшно. А тоді страху не було.

— На вашу думку — який ворог лютіший? Фашисти чи теперішні рашисти?

— Усе життя ці нелюди з росії мучать нашу країну. Як вони колись мордували людей?! Страшно згадати. А що тепер роблять?! Нема спокою від них. Мучать нашу Україну. Гірших катів, як москалі - нема!