Колишня зв‘язкова УПА Ксенія Савицька святкує 102-й День народження!

За своє життя пані Ксенія також натерпілася лиха від російських окупантів, адже під час першого приходу на нашу землю сталінських катів їй вже було майже 19 років. А коли московські окупанти вдруге полонили нашу Україну, то наша довгожителька була вже заміжньою.

Народилася Ксенія Миколаївна Савицька 21 листопада 1921 року на Бібреччині - в селі Коцурів.

У неї були ще три сестри та брат (зараз нікого з них уже немає серед живих). Батько пані Ксенії - Микола Юркович Гула двадцять років був війтом у їхньому селі. Тоді, на початку двадцятих років минулого століття, в селі Коцурів, окрім трьох євреїв, всі мешканці були українцями. Село мало церкву та п‘ятирічну школу.

Зі слів пані Ксенії, зарплати у сільського війта тоді не було. Війт із сім‘єю працював на своїй господарці, як і всі його односельці. А громадські справи завжди вирішували ввечері. Це зараз наші чиновники, нічого не вміючи, встановлюють собі заробітні плати, які значно перевищують зарплату американського президента! І цього їм замало, і цим не наїдяться (і не вдавляться). Батько пані Ксенії, як і вона сама, мав лише п‘ять класів освіти. Але за розважливість, досвід, порядність односельці його шанували й вибрали на довгі роки собі за війта!

Згодом за це йому та його сім‘ї довелося пережити багато горя й страждань від радянської влади. Адже московські окупанти без жодних вагань фізично знищували всю еліту завойованого ним народу.

Тому прийшовши на захід України, сталіністи одразу розпочали жахливий терор. Людей грабували, вбивали. Люди пропадали ночами й ніхто їх більше не бачив. Ми сьогодні це знову побачили у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Маріуполі.

Розпочалися депортації мешканців у страшний Сибір і з Коцурова. Звісно, що нова влада не залишила поза своєю увагою і сім‘ю війта. Та зайшлися добрі люди, які їх попередили. Тому вся родина Миколи Гули довго переховувалася від окупантів, щоб не потрапити в Сибір. Як тоді казали — «на білі ведмеді».

Аж до німецько-радянської війни вони ховалися. Пані Ксенія у рідні та в сусідів. А батько перебував аж за сто кілометрів від рідної хати.

Нічого доброго не принесли нам, українцям, і німецькі окупанти, які наклали на всіх людей великі податки зерном, м‘ясом, молоком, яйцями тощо. Адже армію їм треба було годувати, а це багато мільйонів військових. А гарували для цього наші бідні українці.

У період німецької окупації пані Ксенія вийшла заміж за свого односельця Степана. У нього у Львові були родичі. Тому молодята й перебралися до Львова. Там вони вже отримували продуктові карточки. Та харчів на них отримували недостатньо. Доводилося час від часу їздити за ними додому — у Коцурів. А коли поверталися, то на вокзалі під час перевірки, німецькі окупанти могли все найкраще відібрати для фронту.
Ось так і прожили молодята свої найкращі роки у страху, холоді й голоді.

А ще пані Ксенія до заміжжя допомагала українським підпільникам, які боролися за волю України. Як і багато юнок, вона була зв‘язковою у наших славних повстанців. Але колись про це треба було мовчати, бо радянські каральні органи були неймовірно жорстокими садистами. Усіх українських патріотів або вбивали, або запроторювали у комуністичні табори.

Другі «совіти» після свого повернення на Західну Україну в 1944 році не забули про війта Миколу Гулу й знову взялися його судити. Та Бог зберіг його від тяжкої неволі. Бо на суд з‘явився один чоловік, який був місцевим, але чомусь викликав довіру у нової влади. З‘ясувалося, що війт Микола Гула ще за часів польської окупації допоміг йому уникнути в‘язниці. І суд повірив свідкові та відпустив батька пані Ксенії. І це співпадіння врятувало Миколу Гулу від сибірських таборів або ж від смерті.

Під час війни чоловік пані Ксенії працював на залізниці. А в радянський період вивчився на кухаря і працював у їдальні львівської Політехніки.
Зараз його також вже немає на цьому світі.

Але залишилися їхні дві доньки (одній зараз 81 років, іншій — 71). Є внуки та правнуки. Ось із ними й мешкає наша ювілярка у Винниках (сюди її сім‘я перебралася у 1974 році, придбавши хату).

— Я себе почуваю непогано, — мовить Ксенія Миколаївна, — Ось лише декілька років тому впала у хаті й зламала ногу. То мені тепер дуже важко ходити. А так, я гадаю, могла б ще працювати і в хаті, і на городі. Зараз дуже хвилююся за наш народ, за нашу Україну. Хвилююся через вторгнення російських агресорів, через війну. Молюся за наших славних воїнів.

— Пані Ксенію, не можу не запитати й про «рецепт» вашого такого прекрасного й довгого віку.

— Мене вже неодноразово питали про це. Та жодного рецепта в мене немає. В іншому випадку я б поділилася ним із кожною людиною. Який може бути ще рецепт, коли мої молоді роки промайнули у холоді, голоді, страху. Коли переховувалася від вивезення на Сибір. Не було що їсти, то голодували. А коли мали харчі, то ними ніхто не перебирав. Їла все, що мама зварила. Все життя працювала, доглядала дітей, внуків. У мої роки ніхто й гадки не мав про якісь дієти. І слова такого ми ніколи не чули. Тому закликаю людей ніколи не нарікати, не гнівити Бога. Шануйте та поважайте один одного. Бережіть нашу землю, нашу Україну і все буде добре.

— Пані Ксенію, чи були у вашій родині довгожителі.

— Мій батько прожив 92 роки, мама — 83. А з моїх сестер та братів вже нікого немає. Як немає вже нікого з моїх однолітків у Коцурові.