Передплата 2024 «Добра кухня»

«Краще працюватиму в регіоні, куди „прилітає“, аніж сидітиму в умовно безпечних Сумах»

Щоб не замерзнути від холоду, вона навчилася рубати дрова. Щоб її діти не вмерли від голоду, вона ходила по молоко за 10 кілометрів від дому. Щоб не зупинилося серце її сина, вона масажувала йому ноги на снігу посеред поля. Драматична історія журналістки і матері трьох дітей Оксани Ковальової з Сумщини

Оксана Ковальова. Фото НСЖУ
Оксана Ковальова. Фото НСЖУ

24 лютого Оксана була в батьків. Напередодні приїхала привітати тата з днем народження, а вже наступного дня вранці збиралася їхати в Суми на роботу. От-от до будинку мало під'їхати таксі.

— Я планувала доїхати до автовокзалу і сісти в автобус. Телефоную водієві і запитую, де він, а у відповідь чую: «Не приїду — війна». Я заклякла. А після цього мені мама каже, що мого брата Олександра, який служить у ЗСУ (він саме був на чернігівському напрямку), поранено: підірвали автівку, в якій він був. Зі страшними опіками й пораненими ногами його повезли в лікарню. Мама покликала нас до себе, і от перші пів дня я з двома дітьми, у стресі й шоку, провела в погребі у батьків, — занурюється у спогади Оксана. — У перший день ще не було повного усвідомлення всього, що відбувається. Я вирішила не залишатись у мами з татом, а піти з дітьми в наш будинок. Він стоїть у передмісті, фактично — в полі, ми там бували кілька разів на рік, а весь час жили в Сумах. Тому дім, звісно, не був обжитий. І от у цьому не пристосованому до нормального життя будинку я з дітьми й провела півтора місяця.

Оксані було дуже страшно було жити під майже постійне виття сирен. Здавалося, що ракети летять просто на неї. Та найбільше лякала невідомість: а що далі?

— 30 років я пропрацювала фактично без жодного вихідного. У мене троє дітей. Донька — вже доросла, і хлопці: одному тринадцять, другому — шість. Меншенький — з інвалідністю. Тому я завжди мала купу робіт, щоб заробляти гроші на всіх. І от усе це перестало існувати в один день. Мені з різних видань телефонували й писали: мовляв, не готуй матеріали, ми припиняємо діяльність і співпрацю. Хтось казав, що не зможе виплатити зарплату, хтось евакуювався, хтось закривав офіс. Для мене, людини, яка навіть перебуваючи в пологовому будинку, випускала газету, це був шок, бо як редактор навіть не могла уявити, як це не вийде черговий номер мого видання! — пояснює редакторка.

Невеликі фінансові запаси рятували Оксану та її дітей лише один місяць. Майже всі витрати пішли на облаштування промерзлого необжитого будинку із замороженими трубами. Повернутися до батьків жінка не могла, бо довгої дороги міг не пережити її молодший синок.

— Коли вила сирена, в моєї дитини починався серцевий напад: син трусився, губи в нього синіли. Я думала, що він помре у мене на руках, — ледь стримуючи сльози, розповідає Оксана.

Розпочалася справжня боротьба за виживання. І в ній Оксана понад усе боялася втратити найцінніше у світі - своїх дітей.

— Я на останні гроші купила дров, потім сама їх і рубала. На початку війни молочна ферма виливала молоко просто на узбіччя, бо переробні підприємства його не забирали. Шоковані цим люди просили віддавати молоко їм. І кілька тижнів я ходила по молоко, а ферма від мого будинку була кілометрів за десять. Одного разу взяла з собою сина. Дитина ледь не померла, поки ми дійшли: син лягав на сніг і казав, що йти далі не може. Я просто в дорозі знімала йому взуття і масажувала ноги, — згадує зі сльозами на очах багатодітна мати. — Син тоді казав: «Якщо я помру, то краще зараз від переохолодження, аніж від зупинки серця». І того дня простояли ми в черзі три години, а молока нам не вистачило… Наступного дня одна небайдужа жінка привезла мені його, поділилася. А вона ж сама стояла за ним у черзі три дні…

Щоправда, двічі Оксані, можна сказати, пощастило — вона отримала гуманітарну допомогу: крупи, картоплю, олію. Та й то завдяки «старим заслугам».

— Отримала це все через знайому, з якою колись працювала — вона була обласною депутаткою і директоркою підприємства, а я в неї прессекретарювала. Загалом наші основні гроші тоді були дуже скромні - це пенсія сина-інваліда, 1900 гривень. На початку березня я купила за них самокат, бо син був настільки слабкий, що ледве ходив. Я ставила його на цей самокат і фактично волочила по снігу. І так ми ходили на різні «роздобутки». Бувало, виїдемо вранці по хліб, і аж увечері повертаємося… І такі щасливі, що той буханець «урвали»!

Звичайно, Оксана намагалася евакуюватися разом з дітьми, але автобуси не ходили, а до Сум — 120 кілометрів.

— Якось знайшла в Інтернеті інформацію про організацію, яка допомагає журналістам з дітьми евакуюватися, і написала їм, — згадує медійниця. — Вони перетелефонували й були готові нас довезти спершу до Львова, а потім далі десь в Європу. Я взяла в борг харчів, щоб було чим годувати дітей у дорозі. Зателефонувала нашому лікареві порадитися, але він мені сказав, що далеку дорогу молодший син навряд чи витримає. Потім говорила зі знайомим священником, і він сказав приблизно те саме. Зрештою розібрали ми сумку й залишилися вдома — тихенько помирати…

Навесні Оксана дедалі більше почала замислюватися про пошуки роботи. Їй набридло зводити кінці з кінцями, було соромно дивитися в очі голодним дітям.

— Одна волонтерка порадила мені підписатися на телеграм-канал НСЖУ, і от там я знайшла вакансію, — розповідає Оксана. — Було це так: копала клумбу і сіла перепочити, та й взяла до рук телефон погортати новини. В ТГ-каналі Спілки побачила фразу «шукаю кореспондента». Це у Велику Писарівку шукали, в газету «Ворскла». Я знала, що це такий населений пункт, звідки «найгарячіші» щоденні військові зведення. Я планувала працювати віддалено, написала головному редактору Олексію Пасюзі, що маю 30 років стажу, і що дуже шукаю роботу. Але Олексій сказав, що йому потрібна людина на місці. Я й готова була туди поїхати працювати, але спершу відмовилася, щоб не подумали, що я якась божевільна: з дітьми — і в «гарячу» точку! Відмовилася й пошкодувала.

Олексій мені запропонував трохи грошей — як благодійну допомогу. І от поки ми розмовляли, він узяв номер карти і перекинув 2000 гривень! Це було дуже дивно для мене, бо я звикла покладатися тільки на себе. Але гроші я отримала і сказала, що обов’язково відпрацюю їх — напишу матеріал. Перший мій матеріал мав бути про унікальну історію новонародженої дівчинки, від якої відмовилися батьки, але хотіли вдочерити опікуни. Але поки це опікунство оформляли, я не викладала історію дівчинки. А саме в той час в інтернеті з’явилася інформація, що у Великій Писарівці у вщент зруйнованому будинку вцілів один чайничок, з минулого століття. Я вирішила написати зворушливу історію про це. Писала, перебуваючи на відстані 300 кілометрів. Познаходила всі контакти героїв, з усіма поговорила. Написала буквально за день і відправила статтю Олексію. Він сказав, що читав і плакав, настільки гарно написано, й одразу запропонував писати за гонорари.

Спершу Оксана працювала з Глухова, а потім поїхала на «розвідку» у Велику Писарівку. А вже потім опинилася «на нулі».

— Це було в червні, і всі були здивовані, що я приїхала, тоді як чоловіки-фотографи з різних видань відмовлялися їхати в цю точку. Я побачила, що попри таку близькість до фронту у Великій Писарівці живуть люди, редакція стабільна, і відчула, що мені не страшно. Взяла дітей і поїхала туди працювати. Головний редактор спеціально для мене створив робоче місце і навіть посаду — завідувачка відділу журналістських розслідувань. Пам’ятаю, як Олексій Пасюга і начальник прикордонної застави повезли мене «на нуль», де кордон з росією і вишка. Я поїхала туди і відправила матеріал на видання «Заборона», — каже журналістка.

А вже пізніше в Оксани завдяки Національній спілці журналістів України з’явилися і шолом, і бронежилет, і аптечка.

— У «Ворсклі» мені добре працювалося, та й інші робочі пропозиції почали надходити від різних видань. Я зрозуміла, що мені все подобається. Краще я працюватиму в регіоні, куди «прилітає», але зароблятиму і знатиму, що мої діти ситі, аніж сидітиму з голодними дітьми в умовно безпечних Сумах, — поділилася думками Оксана.

Про подальші плани Оксана говорить з ентузіазмом, попри війну. Журналістка знає, що її плани, її життя в цілому пов’язане тепер з газетою і колективом, які врятували її саму та її дітей.

— Уже через 10 місяців мені потрібно виходити на пенсію, тому що моя дитина — інвалід. Але я вирішила, що працюватиму скільки зможу. Тепер я всю себе віддаватиму на розвиток газети «Ворскла», адже це видання фактично врятувало мене від голодної смерті, — каже пані Ковальова. — Журналісти зараз на війні потрібніші, ніж деінде. А оскільки, маючи дітей, на фронт піти не можу, то перебуваю на інформаційній передовій. Живу в прикордонній громаді, працюю в місцевій газеті, черпаю тут і теми для обласного та всеукраїнського видань, в яких регулярно публікую свої статті. Я людина творча і живу тільки тоді, коли пишу, тобто журналістика — це мої крила. Розумію, що пішла в правильному напрямку, хоч це й було ризиковано. Мабуть, моє материнське бажання нагодувати дітей було сильнішим за страх смерті.

Зараз газета «Ворскла» готується до друку в дуже складних умовах. Зазвичай вночі, коли є світло. Просто в редакції топиться піч, вариться в чавуні картопля в мундирах і під тріск дров пишуться статті.

— Олексій Пасюга, наш головний редактор, активіст, волонтер і патріот, під час війни отримав орден «За заслуги» за свою активну позицію, за волонтерство й безперебійну роботу видання з початку війни. Він друкував на принтері під постійними обстрілами фронтову газету у форматі листівки (бо були відрізані й від друкарень і Укрпошта не працювала в сірій зоні), а ворог був за 4 кілометри від редакції! Мені імпонує його горіння газетною справою — в цьому ми однодумці, і я пишаюся тим, що в мене саме такий керівник, — із вдячністю підкреслила кореспондентка Оксана Ковальова.

«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» — цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.

Схожі новини