Передплата 2024 «Добра кухня»

«Послав» воєнкома — бо той не хотів відправляти його на війну…

На фронті загинули обидва сини родини Сакалів. Обидва збиралися незабаром одружуватися

Іван та Михайло Сакалі разом пішли захищати рідну землю.
Іван та Михайло Сакалі разом пішли захищати рідну землю.

Війна завдала великого удару по багатьох українських родинах. Подекуди він був особливо жорстоким. У березні цього року з різницею у десять днів двох синів-військовослужбовців, Василя і Кирила, втратила сім'я Вишиваних зі села Дуліби у Ходорівській громаді. А у жовтні таке ж горе спіткало родину Сакалів зі села Завадівки на Турківщині. Вслід за старшим Іваном, який поліг три роки тому на Донеччині, смертю хоробрих загинув на Луганщині його молодший брат Михайло. «Заради кого тепер жити?» — заламує руки мати…

— До війни брати були зви­чайними сільськими хлопцями, — розповідає кореспонденто­ві «Високого Замку» староста Завадівки, він же фронто­вий волонтер, близький ро­дич загиблих Олег Павлик. — Іван був дуже серйозним, відповідальним. Добре знав математику, його у школі всі любили, вважали ледь не ідеа­лом. На рік молодший Михайло запам’ятався своєю життєра­дісністю, веселістю, жартами. Був душею компаній.

Як тільки 2014 року розпо­чалася війна, обидва подали­ся добровольцями на фронт. Іван пішов служити у морську піхоту, був командиром взво­ду розвідки. Мав позивний «Лев», а його всі кликали «Лев­чиком»… Готувався до весіл­ля, дещо вже прикупив до ньо­го. Не дочекався — хлопця вбив ворожий снайпер.

Михайло після участі в АТО вступив в університет на філо­логічний факультет. Заодно ви­вчився на барбера. Коли спа­лахнула «велика» війна, відразу ж прийшов до військкомату. Воєнком відмовив у його про­ханні відправити на передову. Сказав, не візьмуть до армії, позаяк у нього на фронті заги­нув брат. Мовляв, так перед­бачає закон, та й треба комусь опікуватися батьками. Михай­ло «послав» воєнкома. Пої­хав до Львова, де і записався добровольцем у Тероборону. Мама не хотіла віддавати вій­ськовий квиток. А він: «Тоді я скажу, що загубив його, і ви­роблю новий». Мама блага­ла Михайла: «Пообіцяй, сину, що не підеш на війну», і почула — «Я просто зроблю звірку да­них…».

Якось Михайло, продовжує староста, сказав мені: «Ви до­бре знаєте командира баталь­йону Тероборони. Попросіть його, щоб узяв мене на пере­дову, бо я не буду у Львові си­діти!». Я, звичайно ж, нікуди не дзвонив, ні про що нікого не просив. Знаючи про втра­ту брата Івана, хотів, щоб Ми­хайло служив десь у тилу. Але він був настирливий. Невдовзі став мінометником.

Уже як Михайла не стало, ротний згадував мені: «Одного разу я не взяв його на бойову операцію, то він зі мною весь день не розмовляв. Був обра­жений такою відмовою. Хотів іти вперед. Хотів помститись ворогу за брата Івана».

Михайло ніколи нікого не хотів нічим турбувати. Із по­братимами старалися вирішу­вати свої проблеми самі. Якось волонтерка з-під Львова Ірина Гаврилів звернулася до них: «Хлопці, скажіть, що саме вам потрібно, — і ми вам допомо­жемо, привеземо!». А Михайло їй: «Нічого нам не треба. Усе у нас є. Навіть пироги маємо…» — і при цьому відкриває холо­дильник. Волонтерка на те: «І я у Зимній Воді варю пироги…». Михайло з властивим йому по­чуттям гумору знайшовся, що відповісти: «Жіночко, я ще не бачив такого, щоб у зимній воді варили пироги, — ми вари­мо їх в окропі…»

Після смерті Михайла його командир роти розповідав мені: все необхідне, починаю­чи від наколінників, які могли б доставити волонтери, Михай­ло і його побратими купува­ли за власні гроші. Михайлові було соромно просити щось, не хотів нікого напружувати. Не просив і солодких передач, які так люблять наші воїни. Ка­зав, що взагалі солодкого не їсть. А одного разу ми заїха­ли до нього з домашньою ви­пічкою, Михайло почав кушту­вати її. Хтось жартома звернув на це увагу, згадавши попере­дні відмови Михайла. А він від­повідає: «Так то ж із Завадів­ки привезли, із мого рідного села!».

Не віриться, що Михайла вже немає… Коли я достав­ляв на схід чергову нашу во­лонтерську передачу, то опи­нився неподалік того місця, де він воював. Віз і йому гостин­ці. Михайло пообіцяв, що після виконання бойового завдан­ня скине свою локацію, щоб ми могли добратися до нього. Переслав номер людини, яка мала нас зустріти. Але зв’язку не було… Ми поїхали в інше місце, де розвантажили свій волонтерський багаж, і змуше­ні були вирушати додому. А на­ступного ранку до мене дзво­нить воєнком і каже: є велика (на 99%) ймовірність того, що Михайло Сакаль загинув — ра­зом із хлопцями підірвався на протитанковій міні. Увечері во­єнком передзвонив ще раз і сказав про фатальні 100 відсо­тків…

— Михайло натякав своїй мамі, що незабаром одружува­тиметься, — згадує Олег Пав­лик. — Мама дуже з того ра­діла. Але замість весілля був похорон…

Батьки загиблих воїнів (мама Руслана — продавець у магазині, тато Володимир ко­лись будував хати) ніяк не мо­жуть змиритися із втратою обох синів. Мама замкнулася у собі - «Не маю для кого жити. Хоч би були онуки…». Батько мужньо тамує свій біль…

Іван та Михайло Сакалі по­ховані у рідній Завадівці, їхні могили поруч. Михайло колись вибирав пам’ятник для брата — високий хрест у козацькому стилі. Незабаром поставлять пам’ятник йому самому.

Завадівка шанує пам’ять про своїх героїв. Вулицю Се­редню, де колись жив Іван Са­каль, назвали його іменем. Но­сить його і школа-гімназія, де навчався один з кращих учнів. У селі проводять футбольні ме­моріали на згадку про Івана — запрошують на них команди з населених пунктів Турківщини, де теж на полі бою полягли їхні земляки.

Пам’ятник на могилі старшого брата підбирав брат молодший...
Пам’ятник на могилі старшого брата підбирав брат молодший...

Одну з інших вулиць Зава­дівки незабаром переймену­ють на честь Михайла Сака­ля. Місцеві жителі стараються допомогти згорьованим бать­кам. Після загибелі Івана за кошти добродійника-земля­ка, який працює за кордоном, у хату провели воду, встанови­ли парове опалення. Завдяки меценатам встановили його у домівках й інших героїв Турків­щини. Хочуть бодай трохи по­легшити біль їхніх родин, бо­дай трішки зігріти їх…

Схожі новини