«У мене серце розривалося, коли бачила людей, які втекли від війни!»

Благодійні організації Польщі активно допомагають Україні. Цими днями до Львова привезли велику партію гуманітарної допомоги відомі польські волонтери — президентка правління Фонду «WROC ma MOC» Ізабела Боднар та голова наглядової ради Фонду «Fundacja Medyczna Solidarność» Пьотр Риковський.

Обидва фонди базуються у Вроцлаві та допомагають українським військовим та медикам на передовій, організовують допомогу для постраждалих регіонів України, опікуються пораненими українськими воїнами. В університетському готелі та котеджному містечку Вроцлава розселили та опікуються тисячами українських жінок і дітей, які після 24 лютого вимушено опинилися у Вроцлаві.

Цього разу польські благодійники привезли як гуманітарну допомогу 5 500 комплектів спортивного одягу з Канади на загальну суму понад 700 тисяч злотих (понад 140 тисяч доларів). Цей одяг передали комунальним закладам Львівської обласної ради, зокрема, дитячим будинкам, навчально-реабілітаційним центрам та вихованцям ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут.

Ізабела Боднар і Пьотр Риковський зустрілися з головою Львівської обласної ради Іриною Гримак та депутатом Львівської міськради Петром Адамиком, з яким співпрацюють вже не перший рік.

Про те, як стали на стезю благодійництва, які мають почуття до українських біженців, та які враження від поїздки до Львова, благодійники розповіли в інтерв'ю «Високому Замку».

«Раз поїдеш до Львова і він залишиться у твоєму серці назавжди, — ділиться емоціями пані Ізабела. — Не зважаючи на воєнну смуту, я розчулена гостинністю влади Львівщини. Дякуємо пані Ірині Гримак та пану Петру Адамику за такий надзвичайний прийом. Будемо й надалі допомагати Україні, бо ви боретеся за свою і нашу свободу!

Коли були у ліцеї Героїв Крут, нашому розчуленню не було меж… У цих майбутніх воїнів є неймовірна пристрасть, патріотизм, дух боротьби за Україну. Коли вони почули мої слова, що їхнє ставлення є прикладом героїзму для Польщі, Європи і цілого світу, а їхні матері та сестри у Польщі є у безпеці та під нашою опікою, у багатьох з них на очах з’явилися сльози… Заради таких хвилин варто жити!"

— Якою була ваша перша реакція, коли 24 лютого довідалися, що росія напала на Україну? Як з’явилося це рішення, чи покликання, допомагати українцям?

— І. Б: Це був шок: як до цього дійшло, що путін вирішив атакувати Україну? Кілька днів тривало наше усвідомлення того, що це є правда. Потім ми, всі наші друзі, знайомі почали включатися в допомогу українцям. Це були не тільки наші два благодійні фонди, а й десятки інших, а також окремі люди. Усі прагнули допомогти, чим можуть.

Мій фонд «WROC ma MOC» з перших днів війни розпочав перевозити бусами українських матерів з дітьми з Перемишля до Вроцлава. Більшість цих біженців не мала де жити, не знала, що їм далі робити. Почали їм організовувати проживання — у хостелах, в польських родинах чи приватних помешканнях. Деякі біженці самі орендували помешкання, але не мали з собою зовсім нічого, у чому були, в тому і приїхали. Були потрібні усі необхідні речі «з нуля» — посуд, одяг, ліжка, меблі, організувати харчування…

Дякувати Фейсбуку, почали відгукуватися люди з цілого світу — США, Німеччини, Франції, Британії… У нас з’явилося багато друзів з багатьох країн. Вони збирали і привозили сюди необхідні речі. Частину цієї допомоги, наприклад, медичну, ми передали до України — у шпиталі, лікарні. Але більшість таких речей, як засоби гігієни, миючі засоби, одяг, залишалися у нас на місці.

Щодня до Вроцлава прибували тисячі біженців. Міська влада створила гуманітарні хаби для них. Один із таких хабів — величезний склад «Часопростір» у старому трамвайному депо. Щодня туди приходило близько двох тисяч біженців і брали все, що було потрібно — їжу, посуд, одяг, взуття. Також і мої ТІРи з допомогою від друзів з усього світу щодня поповнювали цей склад. Зараз у Вроцлаві проживає 300 тисяч українців, а це — третина населення міста.

— П. Р.: У травні ми відкрили у Вроцлаві притулок для біженців з інвалідністю. Під нове місце проживання для українців наш фонд підготував Університетський готель «Asystenta Sezam». Зробили капремонт за пів мільйона злотих. Будівля розрахована на 250 місць. У Вроцлаві є 11 місцевих пунктів розміщення громадян України. Заклад утримує Фонд «Медична солідарність», допомагає польська поліція, пожежники, тероборона, охорона залізниці.

— Які були ваші емоції, коли ви вперше стикнулися з також кількістю людей, які втікали від війни з України, які були шоковані, змучені, знервовані?

— І. Б.: В усіх нас емоції були однакові - співпереживання, бажання допомогти, підтримати цих людей. Ніколи раніше не бачила такої великої спільної емоції, як тоді — допомогти. Багато поляків залишили свою роботу, свої справи і раніше накопичені гроші скерували на допомогу переселенцям.

— П. Р.: У готелі «Sezam» живе багато українців і я зауважив добру річ: взаємне пильнування за порядком. У всіх різні характери, різні емоції. Якось один із біженців запросив до себе знайомого, який ходив напівроздягнений по коридору. Інші одразу розповіли адміністратору. Викликали поліцію, поговорили, і це неподобство припинилося. Тобто самі переселенці пильнують за порядком.

— Зараз, через пів року після приїзду до Польщі, як змінилося життя цих біженців?

— П.Р.: Багато з них знайшли роботу — відповідно до своєї професії, рівня володіння польською мовою. Українці - дуже бажана група працівників у Польщі. Наприклад, біля Вроцлава є вільна економічна зона, там потужні підприємства автомобілебудування, хімії, електроніки тощо. Вони мають тисячі робочих місць. І українці заповнили цю нішу. А ще раніше, з початком війни багато українських заробітчан, які працювали у Польщі, повернулися в Україну, щоб іти воювати. Звільнилося дуже багато робочих місць і для польського бізнесу це був шок.

— І. Б.: Крім промисловості, багато українок (навіть більше, ніж полячок) працює у таких галузях, як торгівля, послуги, заклади харчування, б’юті-індустрія, доставка продуктів харчування.

— А як в самі змінилися за ці пів року, що займаєтеся з біженцями?

— І. Б.: Мій фонд був офіційно зареєстрований якраз 23 лютого цього року. А наступного дня — війна! Така іронія долі… До цього я двадцять років працювала у банківській сфері. Завжди була на шпильках, в панчохах, в костюмчику, така елегантна пані. А коли почалася моя гуманітарна діяльність, зіскочила з тих шпильок у гумаки, в калоші, в спортивні костюми… Півтора місяця їздила бусом, супроводжувала ТІРи, шукала меблі по старих стодолах, де стояли трактори. Мало бракувало, щоб я сама сіла за кермо того трактора (сміється. — Авт.). Вантажівкою возила гуманітарку, будматеріали для осередків біженців, переносила меблі. У власному гаражі відкрила невеличкий склад гуманітарки, щоб біженці не їхали на другий кінець Вроцлава на великий склад. Ми з чоловіком забрали наші авто з гаража і заповнили його всім — від памперсів до корму для тварин, бо тварини теж приїжджали. Наші друзі давали нам свої речі, одяг, щоб ми передали це потребуючим. Місяць часу був у мене цей склад і мій телефон дзвонив безперервно. Вечорами туди стояла черга людей. То був по-справжньому важкий час. Була така вимучена, як ніколи в житті, але водночас відчувала величезну сатисфакцію і радість від того, що допомагаю цим людям. Зараз вже легше, бо вже все організовано, люди мають і помешкання і всі речі.

— Який випадок з того часу найбільше запам’ятався?

— Надзвичайна скромність і вдячність однієї пані лікарки з України. Вона приїхала з маленькою дитиною. Коли прийшла за одягом, я їй напакувала цілу торбу. Вона весь час відмовлялася: «Ні, ні, мені вистачить…». Але у нас було багато того одягу. Вона взяла, а пізніше принесла половину і сказала, що того не потребує, може, комусь іншому буде треба. Ах, це таке ставлення, така скромність! У мене серце розривалося, коли бачила цих людей, які втекли до нас від війни.

— П. Р.: У «Сезамі» стараємося відзначати різні знакові події - День Незалежності України, дату початку Першої світової війни, чи 17 вересня — напад росії на Польщу. З тих оказій, часом сумних, часом радісних, влаштовуємо різні конкурси для дітей, щоб розважити, активізувати їх. Був конкурс малюнку. Один п’ятирічний хлопчик намалював картинку, яка досі є однією з моїх улюблених: український воїн общипує пір'я з вбитої російської «двоголової курки», тобто двоголового орла. Хлопчик мав талант. Як така мала дитина змогла передати той патріотичний дух, який панує в українському суспільстві!

Коментар для «ВЗ»

Юрій Гусар, полковник, начальник Львівського ліцею імені Героїв Крут

Польські волонтери настільки живуть Україною, настільки переймаються нашими біженцями, допомагають їм, переживають за те, що відбувається на передовій! Таке враження, що вони події в Україні тримають в серці так, як ніхто. Пані Ізабела була дуже емоційна у своїй промові. Коли вона прийшла в ліцей, то побачила наших вихованців, юнаків у військових одностроях, які мотивовані до навчання, а найголовніше — до майбутнього захисту України. Уже завтра вони готові стати на захист нашої держави, поповнити лави наших воїнів. Коли запитали в одного з наших ліцеїстів, що б він хотів побажати польським військовим ліцеїстам, він чітко відповів: «Не переживайте, зараз наші старші брати боронять Україну, а ми станемо разом з ними в стрій і все зробимо, щоб відбити і розбити ту російську навалу!» У пані Ізабели від тих слів виступили сльози на очах, вона так пишалася нами, що не стримувала емоцій.

Також вона оглянула ліцей, деякі наші сучасні навчальні кабінети, й була вражена, сказала, що такої навчально-матеріальної бази, як у нас, навіть у Польщі деякі заклади освіти не мають. А головне — ми маємо таку чудову мотивовану до навчання молодь. Ще один момент: маємо дружні контакти з нашими колегами з Литви, військовим ліцеєм з Каунаса. І ми робили кроки до налагодження подібної співпраці з нашими польськими колегами. Ізабела Боднар пообіцяла, що буде таким «мостиком», дипломатом для налагодження цієї співпраці.