«Якщо Бог дасть нам спільну дитину, буду дуже щаслива!»

Майже два роки тому «ВЗ» писав про унікальний випадок. Марія Ракус зі села Курович, що на Золочівщині, народила дев’ятьох дітей. І усі дітки — дівчата. Найстаршій на сьогодні - 29 років, наймолодша вже пішла у перший клас. Дві старші доньки пані Марії - заміжні. Одна вчителює, інша — кухарка-кондитерка. Мабуть, доля «компенсувала» багатодітній матері народження й виховання дівчаток, бо її доньки наразі народжують лише хлопчиків. Тож у пані Марії троє внуків-козачків! Олексій, Матвій і Захар — бабусина гордість.

Тоді Марія Ракус мені розпо­відала, що усі її донечки — Бо­гом дані. Усі жадані й люблені. Навіть не уявляє собі, як би могла жити, якби не мала аж так багато красунь — Христину, Іванну, Анаста­сію, Мар’яну, Уляну, Марту, Софію, Божену й Ангеліну.

Перший чоловік пані Марії ві­дійшов у засвіти у молодому віці. Жінка народила йому двох дівча­ток, але тато не встиг натішитися своїми сонечками — Всевишній від­міряв йому коротку життєву дорогу.

Йшов чоловік з роботи, серце стиснулося і зупини­лося… На той час старшій донечці було лише сім років.

Минуло трохи часу, і Ма­рія познайомилася зі своїм Володимиром, який згодом став її другим чоловіком. Володимирові Марія пода­рувала ще сімох дівчаток. Після Революції гідності Во­лодимир пішов доброволь­цем боронити Україну. На війні воїн з позивним «Дід Вова» отримав інфаркт мі­окарда. Пережив опера­цію, довго боровся за життя під час реабілітації. Але сер­денько не витримало. «Дід Вова» не повернувся до по­братимів і не встиг натіши­тися донечками, молодшій з яких, Ангелінці, на день його смерті виповнилося лише сім місяців… Володимир став ангелом у віці 59 років.

Чи важко було пережити горе пані Марії - годі й за­питувати. Залишилася сама з донечками. Долати горе допомагали голка з нит­кою і полотно. «Після смер­ті чоловіка, якби не голка і полотно, я би зійшла з ро­зуму, — розповідала журна­лістці „ВЗ“ пані Марія. — Най­старша наша спільна донька тоді була у 9-му класі. Най­меншій — 7 місяців. Було настільки важко не так фі­зично, як морально. Я бра­ла голку і рахувала хрести­ки — це дуже відволікало. За рік з-під моїх рук вийшло 50 вишитих бісером робіт. Я — волонтерка. Усі роботи від­даю на благодійність. Мої вишивки забирають у США, Німеччину, Португалію, в інші країни світу. За кошти, виручені за картини, допо­магають хлопцям на фрон­ті. Я грошей за свої вишивки не беру! Знаєте, мій чоловік також був на фронті. Їм тоді дуже допомагала діаспора. Тож тепер і я віддаю свої роботи на благодійність, щоб допомагати іншим, хто бо­ронить нашу країну. А ще на благодійність віддаємо кар­тини, які малює моя Марта».

Кілька днів тому я поба­чила у соцмережах робо­ти Марти. Одна з її робіт, «Мати Божа з Ісусом», уже поїхала до хлопців на кур­ський напрямок. Запитую: «Як мама?». — «А ви у неї за­питайте», — сказала Марта. В її голосі я відчула загадку…

— За останній рік я пере­жила багато горя — поховала двох рідних братів, — розпо­віла пані Марія. — Один брат загинув на донецькому на­прямку в першому ж бою. Ін­ший брат помер від інфарк­ту. Але поза тим, є й гарні новини. Вже моя третя донь­ка вийшла заміж, а четверта закінчує навчальний заклад. Ну, і є ще одна гарна новина: я вийшла заміж!

За іронією долі, Марія зі своїм майбутнім чоловіком Валерієм познайомилася на… похороні рідного бра­та Петра. Валерій уже понад два роки захищає Батьків­щину. Цивільна дружина по­кинула Валерія, залишивши йому на виховання трьох ді­тей, а сама поїхала за новим коханням.

— Чи не зупинило Вале­рія те, що у вас дев’ять до­ньок?

— Як бачите, ні. Коли ми з ним підходили до рацсу, я його зупинила і кажу: «У тебе вже дорослі діти, а мої - малі. Чи не страшно тобі?». Він сказав, що будемо їх ви­ховувати разом. Узяв мене за руку і повів розписувати­ся.

— Валерій довго нава­жувався попросити вас стати його дружиною?

— Ми часто телефонува­ли одне одному. Я дістала тепловізор для їхньої брига­ди, потім мені потрібен був фотозвіт. В основному го­ворили про допомогу. Коли Валерій виходив з «нуля», телефонував: «Як справи?». Ну, ніби розмови були ні про що. А одного разу сказав: «Я приїду у відпустку — розпи­шемося». Спочатку не нада­ла цьому значення. Наступ­ного разу знову це сказав, я думала, жартує. А у червні 2024-го ми розписалися.

— Маріє, а ви не бояли­ся виходити заміж за май­же не знайому людину?

— Ні. Валерій — з Одеської області. Мене у ньому підку­пило те, що він сам виховує трьох дітей. Найменша дитина була у другому класі, коли від них пішла мама. Він воїн, за­хисник. Перш ніж їхати одру­жуватися, Валерій розповів своїм дітям про це. Просив поради. Такій людині можна вірити. Мене також гарно зу­стріли батьки Валерія.

— Чи плануєте народити десяту дитину?

— Я не вагітна. Але якщо Бог дасть нам спільну дити­ну, я буду дуже щаслива!

Марія Ракус щодня ви­шиває нові картини на па­тріотичну тематику і обра­зи. Тепер вишиває 14 стацій Хресної дороги.

— Коли мій брат пропав безвісти, я у молитві про­сила Господа, щоб допоміг мені його знайти — живого чи мертвого. Три тижні ми не знали, де він. Потім нам сказали, що Петро загинув. Йому було 40 років. Це було торік напередодні Різдва. Я собі дала обітницю, що вишию Хресну дорогу для церкви — у пам’ять про сво­го брата.