Садили картоплю під наглядом російських снайперів, врожай збирали — під українським стягом

Велике звільнення Харківщини збіглося з моїм днем народження. Надвечір у новинах ми побачили, що селище, у якому під окупацією з лютого жили наші родичі, — звільнили! Це був найкращий подарунок на уродини — почути від тітки, що вони вже в Україні.

За весь час ми отримали від них лише кілька есемесок. Коротко писали, що вони живі, і їхнє житло не пошкоджене. Виїхати родина не мала можливості, бо вже за два дні після повномасштабного вторгнення в селі окопалися російські війська.

Сім місяців окупації

Тітка розповіла, що жили як у печері: ні світла, ні газу, ні води, ні зв’язку. Влітку готували їжу на вогнищі, пізніше під'єднали газовий балон. Ні хліба, ні іншого провіанту купити було ніде. Лише пізніше місцеві почали привозити продукти втридорога: сірники — 30 грн; цукор — 75, ковбаса — 400, але все російське і, як каже тітка, «таке гидке, несмачне».

Після двох місяців окупації російські військові відчули себе господарями: ходили по селу з автоматами, але віталися з місцевими. З розбомбленого м’ясного комплексу навіть роздали людям м’ясо. Тому жителі могли запастись тушкованками.

Жили рашисти в одній із квартир у будинку моєї тітки: вибили двері й винесли з хати практично все, звісно, і пральну машину. Одна місцева дівчина навіть вийшла заміж за військового, але доля її «судженого» невідома: або встиг втекти, або зустрів «свою долю» у лісопосадці, коли стрімголов тікав.

Тітка каже, людей у їхньому населеному пункті не чіпали — не катували, не вбивали, — на відміну від сусідніх сіл, де рашисти чинили геноцид і розбомбили всю інфраструктуру. Там місцеві покидали свої домівки, з хлівів повипускали худобу. По селах бродять корови, а повертатись людям — нікуди.

Російський штаб — поблизу поля

Город моїх родичів опинився біля штабу окупантів. Там рашисти повісили свій триколор, снайпери чергували, коли вони садили картоплю. Канонади лунали нескінченно. Садила грядку — стріляли, прополювала бур’ян — стріляли. Під обстріл потрапив і дядько. Врятувало його від осколків лише те, що вчасно ліг, просто на городі… А от збирали останній урожай вже під українським стягом!

Розплакалася, бо прийшли земляки

Із наближенням українського війська рашисти тікали на чому могли: дременули машинами, мотоциклами, прихопивши з собою навіть свиней…

Одними з тих, хто визволяв Харківщину, були військові з Волині. Сусідка корінна волинянка, зустрівши земляків, не стримувала сліз… Вони лилися і в інших місцевих, які радісно зустрічали українських військових. Їхали з синьо-жовтим стягом якраз попід вікнами, де мешкає родина. Тітка розповіла, бійці були дуже строгі: всі у касках, в амуніції. Але коли з домівок почали виходити місцеві й махати їм руками, на суворих обличчях військових почали з’являтися усмішки.

«Ми вже у своїй країні. Лиш би вже був мир», — каже тітка під кінець розмови.

А на звільнені території чекає відновлення. Вже активно розміновують навколишні села, відновлюють інфраструктуру, газ пообіцяли подали з дня на день. А там і Інтернет з’явиться, то вже чекаємо на відеодзвінок із української Харківщини.