«Не можна залишати війну своїм дітям…»

Кажуть, російський полон — ця інквізиція ХХІ століття — так психологічно знищує людину, що багатьом після нього годі уже піднятися. 38-річний жидачівець Святослав Багрій (колишній фермер, юрист, ініціатор багатьох успішних громадських проєктів, депутат міськради, майданівець, учасник АТО і «великої війни») два роки без місяця пробув у неволі, але не зламався. Хоче поправити підірване здоров’я і, попри право на звільнення від мобілізації, прагне знову стати у військовий стрій. Закликає інших чоловіків «не ховатися під спідницями», не втікати за кордон, а виконати свій громадянський обов’язок — якщо разом зі своїми родинами хочуть жити у щасливій Україні. Спокійне тилове життя за неспокою «на нулі» його дратує…

Суди над нашими хлопцями були судилищами…

— На початку «великої війни» ви у соцмережах написали, що не при­криваєтеся посвідченням депутата, а шукаєте можливості захистити свою землю. Де воювали і як потрапили у руки ворога?

— Зранку 24 лютого 2022 року зв’язався по телефону з ТЦК. Того само­го дня був мобілізований і скерований у 24-ту бригаду ім Короля Данила. 2 бе­резня вже був «на нулі», неподалік По­пасної на Луганщині. А 7 березня зранку росіяни нас оточили. Можливості вибра­тися з кільця не було — мали багато вби­тих і поранених. Так потрапили у полон. Із побратимами були готові до всього на війні - тільки не до цього…

Захопили нас луганські «казачки» і російські військові. Перші штурмували, а другі йшли за ними. Утримували нас спочатку в Луганському СІЗО. А 11 жов­тня перевезли у Свердловську колонію. У ній, крім українських військовополо­нених, були зеки. Ми жили в окремому бараці, але так чи інакше пересікали­ся з ними. Серед зеків були нейтрально і навіть проукраїнськи налаштовані осо­би, які мали голову на плечах і не хотіли іти воювати за росію. Однак багато реци­дивістів, засуджених на 15−20 років, таки мобілізувалися, значна частина їх стали «двохсотими», тяжкими «трьохсотими» або безвісти зниклими…

Суди над нашими хлопцями були су­дилищами. Звинувачення брали зі сте­лі. Скажімо, той чи інший воїн міг бути у розташуванні своєї частини, чи в іншо­му місці, а йому росіяни шили справи про те, що «на передку» у когось стріля­ли, ставили міни, бомби. Наші були, ска­жімо, у Попасній, а їм «шили» Сіверсько­донецьк чи Рубіжне, хоча там вони у житті не були. За таким принципом чотирьох з нашої камери засудили до 15−17 років ув’язнення.

Зеки до наших хлопців ставилися більш-менш нормально. За тюремними законами військовополонені належать до «нормальної масті», на рівні «мужи­ків»…

— Ми знаємо, в яких доволі ком­фортних умовах перебувають росій­ські військовополонені в Україні. А як жилося у неволі вам?

— Коли 8 березня нас доставили у СІЗО, у присутності адміністрації, яко­їсь міжнародної комісії (можливо, з Чер­воного Хреста) і телекамер нам вида­ли біленьку постіль, ми заселилися. Але як тільки телеоператор вийшов — навіть п’ять хвилин не минуло, ми ще не встигли вилізти на нари — наказали здати постіль. Тож спали на матрацах з клопами-воша­ми без жодної постільної білизни, без по­душок. Цим трухлявим матрацам хтозна скільки років, вони розлізалися від одно­го лиш дотику. Добре, що у камері була хоч холодна вода — бо у душ могли повес­ти раз на місяць.

Одного нашого хлопця у СІЗО заби­ли на смерть, двоє інших із сусідніх ка­мер померли через ненадання медич­ної допомоги. Коли комусь ставало дуже зле, через день-два після звернення мо­гли дати піґулки ацетилсаліцилової кис­лоти — то були ліки на всі випадки життя. Із воїнів, які мали осколкові поранення, при перев’язках так зривали бинти, що виникала ще більша кровотеча. Осколків не витягували. У госпіталях допомогу на­шим воїнам надавали мінімальну. Втра­чали ноги тільки через те, що їм вчасно не робили перев’язок. Дехто казав, що ноги їм врятували… опариші, які з'їдали омертвілу шкіру.

Кашу запарювали як свиням

— Що від вас хотіли почути на допи­тах?

— Допитували працівники луганського МГБ. Серед них були експрацівники си­лових структур України. Ці «колишні» до­питували найбільш «пристрасно».

Запитували про «бандерівців», членів «Правого сектору», інших радикальних українських партій та організацій, про Майдан. Щось записували у протоколи, а потім нам, із зав’язаними назад рука­ми і очима, підсовували і наказували під­писати…

Били за те, що розмовляли україн­ською. Били за релігійні переконання — наприклад, їх розлютило, що за віроспо­віданням я є греко-католиком. Особливо діставалося добровольцям, бійцям Тероборони — окупанти сприймали їх як «нациків». Інформацію про полонених вишукували через соцмережі, через бан­ківські ресурси, зламували електронну пошту. Якось до нас приїхали члени між­народної організації - окупанти наказали військовополоненим не задавати жодних запитань. І ті мовчали, не могли сказати правду про свій стан.

Годували несоленою кашею — ячмін­ною, перловкою, ячкою. Крупи стояли у вологих мішках. Кашу не варили — запа­рювали як свиням. У суботу-неділю були макарони. Одного разу у моїй порції я нарахував їх вісім чи дев’ять.

З овочів була хіба що капуста. Вес­ною деякий час давали буряк. Їсти його було неможливо, бо задихав гниллю. Якщо у супі попадалася картоплина, це було щастям — переважно суп виглядав як вода…

— Чи не вербували вас, не схиляли до співпраці?

— Одного разу приїхали люди в масках без розпізнавальних знаків. Запитували, чи планую я далі іти у політику. Мовляв, «ми допоможемо». Відповів, що не пла­ную пов’язувати себе з політикою, що як депутат займався громадськими проєк­тами — спортивні, дитячі майданчики, ет­нофестивалі - і більше до мене ті особи не підходили. Сказали, що перевіряли мою політичну діяльність, участь в Укра­їнській Галицькій партії. І додали: «Тобі дуже пощастило, що вона не дуже ради­кальна…».

Водночас я змушений був дати «інтерв'ю». Намагався звести його суто до моїх громадських ініціатив. Запи­тували також про православну церкву московського патріархату і перенесен­ня дати святкування Різдва. Пробував «з'їхати», прямо не відповідав на постав­лені запитання. Вони сказали: «З ним все ясно…». І більше про «політику» мене не запитували.

— Генпрокурор Анатолій Костянтин заявив, що 90 відсотків українських військовополонених зазнали тортур від росіян. Як було з вами?

— Мене тільки били — руками, ногами, книжкою, ПР (палкой резиновой). Стру­му щодо мене, як до інших, слава Богу, не застосовували. Один із тих «слідчих» якась сказав: «Я з тобою ще „поговорив“ би. Але тобі пощастило, що зараз — кі­нець робочого часу, мені ще треба спра­ви здати…».

Мені справді пощастило, що на допит викликали останнім. Бо тих, кого допиту­вали переді мною, катували: одягали на голову целофанові пакети, в яких люди­на задихалася, били нагайкою, застосо­вували струм, били порожніми пляшка­ми по вухах… Били у тому числі колишні українські силовики. Один з них розпові­дав, як колись їздив у Карпати, Львівщи­ною катався. Ми всі через його руки про­ходили…

Було і знущання моральне. Нас зму­шували вивчити і співати гімн так званої «лнр». То був суцільний «брєд» для хоро­вого виконання, написаний у комуністич­ному стилі, — про тисячолітню історію, яку вони собі намалювали, про те, що «на чьом ми стоялі, на том і стоім». А за ніч до так званого референдуму про приєд­нання цієї псевдореспубліки до росії на­казали вивчити ще й гімн рф. Коли на­глядачі «шмонали» камери, нас вигнали у коридор і змушували співати цей гімн. Таке саме було під час етапу у колонію…

«Не плач, не бійся, не проси і до чужих колін не гнися…»

— Що допомагало вам вистояти?

— Можливо — мій внутрішній стержень, мої переконання. З перших хвилин у по­лоні я згадував крилату фразу «Не плач, не бійся, не проси і до чужих колін не гни­ся…». Старався дотримуватися цього правила — менше говорити, не входити у контакти з тюремниками, не нити, не просити чогось. Дав собі таку внутріш­ню установку. Відчував підтримку з дому, знав, що про мене думають, моляться, борються за мене. Була якась сила, що охороняла мене у складних, небезпечних моментах…

У цьому місці ми дозволимо собі лі­ричний відступ. Процитуємо блог Свя­тослава, написаний невдовзі після поло­ну:

«А зараз мова про тил. Про тих, хто чекає нас вдома. Хто домагався нашого звільнення, вимагав, шукав, чекав, мо­лився — про своїх коханих. Про ЖІНКУ! Не важливо, хто вона, — мама, дружина, ді­вчина, дочка, сестра, тітка, бабця. Важ­ливо, що вона робить…

Сучасна українська жінка — сильна! Вірна! Незламна! Вперта! Вона надійний тил для солдата! Вона — оберіг сім'ї. Не виїхала, не втекла і не покинула — вона чекала! Все, як і сотні років тому, — вона опора! Вона — та, яка надає сили, віру, мужність, відвагу.

І я щасливий, що зі мною СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЖІНКА!

Я вдячний своїй дружині, вдячний за те, що чекала, вірила, не здалася і не зламалася! За те, що стукала у всі две­рі, об'їздила все і всюди, щоб повернути мене додому. Вона є прикладом для ін­ших, тилом для мене, вона показує, що любов здолає все!

Дякую тобі, Вітусько! Дякую, що чека­ла, дякую, що дочекалася!

Я вдома завдяки тобі! Кохаю тебе! Я не зламався завдяки тобі…".

— Коли воїни ЗСУ потрапляють у ворожі руки, їхні родичі з відчаю вда­ються до будь-яких кроків, лиш би ви­зволити сина-чоловіка-брата. Розси­лають по соцмережах оголошення з фото і закликами знайти. Ходять до ворожок. Шукають контактів з «тією стороною». З вашого гіркого досвіду розкажіть, як правильно діяти у таких ситуаціях?

— Не знаю, чи здійнятий вдома шум може допомогти полоненому. І чи не може він зашкодити… Ситуації бувають різними. Хлопців посилають на завдан­ня, буває, що пропадають. Командири на місцях найкраще знають, що відбулося… Не всі рідні готові повірити, що когось не стало. У них все одно є надія, що їхній син чи чоловік живі. Після потрапляння у по­лон ми думали, що деякі наші побрати­ми загинули, а вони, виявляється, живі… Треба сподіватися і чекати!

Ось у мене росіяни брали «інтерв'ю». Від нього відмовитися було неможливо — тебе все одно змусять його дати, тільки через поламані руки-ноги. Поза очі нам казали: ваше інтерв'ю — це шанс на те, що ви тут виживете. Бо коли ти «засвітив­ся», значить, ти був живим. У разі чого, виникне питання, що з тобою сталося? Хоча, звичайно, росіяни можуть списати твою смерть у полоні на раптову зупин­ку серця, інфаркт. Такі випадки бували.

Рідні шукають своїх близьких через Телеграм-канали, де росіяни показують наших військовополонених. Це теж шанс дізнатися, що твій син-чоловік живий. Можна поцікавитися їхньою долею у тих, хто вже вийшов з неволі, — може, вони десь-колись перетиналися. Але найпер­ше треба звертатися до Координаційно­го штабу…

Перемогу треба наближати, а не лише говорити про неї

— Як ви «відходили» від полону?

— Спочатку відновлювалися у Дні­прі. Потім нам дали відпустку за ста­ном здоров’я. Вдома зустрівся із сім'єю, батьками, деякими друзями. Але до ши­рокого спілкування ще не готовий — над­то психологічно важким був період, про­ведений у полоні.

Мене багато що дивує у нашому мир­ному житті. Особливо дратує, коли чую розмови на кшталт: за що мені йти вою­вати? — нехай депутати ідуть на війну! Де­які люди шукають собі виправдання. Ко­жен хоче Перемоги, але думає, що це хтось за них її забезпечить… Тому я не завжди готовий спілкуватися з усіма. Не маю бажання слухати, як їм «тяжко», як вони бояться і ховаються від ТЦК. У таких випадках складно деколи стриматися…

Якщо ти хочеш мати свою державу, то маєш для неї робити все. Чекати, що за тебе зроблять ті хлопці, які з перших днів пішли на фронт, — неправильно. Хлопці виснажуються і фізично, і психологічно. У багатьох через такі неймовірні випробу­вання зникає мотивація…

Я радий, що тут, у далекому тилу, люди живуть своїм спокійним життям. Розва­жаються, користуються благами. Так, життя триває, не можна замикатися і весь час плакати. Але кожному потрібно щось робити для Перемоги. Бо наші діти підростають. Якщо ти готовий залишити війну своїм дітям, то так і скажи відверто: з мене досить, йдемо на перемир’я, не­хай потім мої діти трохи повоюють. Тоді, принаймні, це буде чесно…

От кажуть: нехай депутати, політики думають про закінчення війни. Але про що і з ким домовлятися? Віддати свої те­риторії? Усі розуміють, що на цьому все не завершиться! У ворога буде малень­ка перерва для підсилення. Наші діти під­ростуть, а війна продовжиться. І на цю війну змушені будуть піти вже вони…

Коли ми втратимо нинішню можли­вість захищатися, буде вже пізно. Тоді вже нічого не повернеш. Згадайте 20−30−40-ті роки минулого століття, коли були комуністичні репресії. І так тепер нас ви­нищуватимуть до останнього українця…

На кінець першого літа у полоні нам дозволили читати книжки — лише пропа­гандистські. Мені потрапила до рук пра­ця такого собі Армена Гаспаряна. Роз­повідав про «денацифікацію» України. Вказував на помилки радянських кому­ністів у 30−40 роки. Казав, що репресії проти українців треба було тоді робити набагато жорсткіше. І наводив приклад нацистської Німеччини. Мовляв, якщо союзники срср багатьом «нацистам» пробачили, то радянський союз не про­бачив нікому: будував гулаги, тюрми. Ось це, за словами Гаспаряна, треба піс­ля закінчення цієї війни робити і в Украї­ні. Які перспективи чекали б нас у випад­ку перемоги росії, можна побачити у тих містах, куди росіянам вдалося зайти на кілька місяців: кого з українців розстріля­ли, кого закатували…

Якщо не боротимемося, росіяни зі­труть ущент все, що ми набудували. Якщо людині все одно, хто вона і де їй жити, тоді їй нема чого переживати. А якщо відчуває свою ідентичність — нехай обстоює її. Інакше… Хлопці з Херсонщи­ни, з якими я був у полоні, розповідали: коли прийшли окупанти, то спалюва­ли житла тих, хто воював з 2014 року, а їхні сім'ї розстрілювали-вирізували. Су­сіди-колаборанти здавали їх наліво-на­право…

— Ваші слова про місію українців перегукуються з виступом одного воїна на останньому дзвонику у Ме­деницькій школі…

— Він говорив про те, що казав і мо­лодий воїн-студент у фільмі «Кіборги». Той студент звинувачував свого комба­та Серпня у тому, що ця війна — результат помилок його покоління. Воїн у Меде­ничах сказав приблизно таке ж: ниніш­ня війна — це помилка його батьків, дідів, його самого, які допустили її. І вибачив­ся за це перед юними своїми земляками.

Вихід тут один: або ти передаєш війну своїм дітям, або робиш усе, щоб її не було. Свого часу мій краянин, воїн-жур­наліст, Герой України Тарас Матвіїв ска­зав: «Коли мене запитає нащадок, що я робив у ті страхітливі миті, я знатиму, що відповісти. Щонайменше — не сто­яв осторонь…». Я теж не хочу бути осто­ронь. За законом, маю право звільни­тися з армії, за мною зберігається моя цивільна посада, я міг би повернутися до мирної праці, будувати своє щасли­ве життя. Але психологічно не можу по­годитися на цей варіант. В Україні три­ває війна. Стояти осторонь неї, робити щось мінімальне для Перемоги я не змо­жу. Мене совість постійно мордуватиме: чому я тут, а не там?

Мені зараз треба здоров’ячко підпра­вити, щоб міг воювати повноцінно, щоб не бути тягарем на фронті. Щоб потім я так само не сказав, як деякі: знаєте, я втомився на війні, тепер — ваша черга. Так зробити я не можу…