«Нам казали: хочете помитися — співайте гімн росії. Ми відповідали, що митися будемо в Україні»

«ВЗ» неодноразово розповідав про ті добрі справи, які роблять для українських захисників, малозабезпечених і хворих волонтери Благодійного фонду «Із янголом на плечі». То підтримують родини військових, то допомагають у госпіталях — що треба і коли треба, везуть. Проводять аукціони, за виручені кошти з яких організовують відпочинок наших хлопців і дівчат, які зазнали поранень у зоні бойових дій. І вже стало традицією для Фонду проводити зустрічі з військовополоненими, які повернулися з російського полону, проходять реабілітацію, відновлюють здоров’я і психологічний стан у найкращих оздоровчих санаторіях Львівщини.

Під час однієї з недавніх зустрічей із військовополоненими я познайомилася з Юлею Горошанською — гарною тендітною жінкою, дивлячись на яку, навіть уявити неможливо, що вона — військова з позивним «Лиса», війна для якої почалася ще 2014-го. Їй на той час було 24 роки.

Юлія Горошанська народилася у Маріуполі. У рідному місті працювала фітнес-тренером до 2013 року, а через рік пішла добровольцем захищати рідне місто і рідну Україну.

— Коли росіяни підійшли близько до Маріуполя, — каже Юлія, — почали набирати добровольчі загони оборони міста. Я відразу зрозуміла, що не можу допустити, аби ворог прийшов у моє місто. Тому й попросилася у добровольчий загін.

На той час Юлія відповідала лише за своє життя — чоловіка і дітей не мала. В армії стала кулеметницею. Ворожі кулі її оминали. Через рік закінчила офіцерські курси і командувала ротою розвідки. Згодом познайомилася на передовій з Євгеном з позивним «Титан». Євген — піхотинець. Покохали одне одного, одружилися. У закоханих народилася донечка.

На початок повномасштабного вторгнення Юлія була у рідному Маріуполі. Доглядала за донечкою у декретній відпустці. Євген боронив країну на донецькому напрямку. Про те, щоб виїхати у більш безпечне місто на заході України чи взагалі за кордон, Юлія навіть і не думала. Бо хіба могла вона, військова, яка присягнула на вірність Україні, втекти? Боялася лише за свою крихітку.

— О 4-й вранці, коли все почалося, я почала помаленьку збиратися, — каже Юлія. — Хотіла відразу бігти, але довелося дочекатися, поки прийде моя мама, щоб бути з донечкою. Наша частина 25 лютого евакуювалася у Запоріжжя. А я 26 лютого повернулася із Запоріжжя у Маріуполь — за особистим бажанням. Спочатку долучилася до ТрО. Офіційно мене не могли взяти, бо я — військова. Але бойові завдання виконувала разом з бригадою ТрО.

А далі було важке поранення і полон. Юлія потрапила у шпиталь на «Азовсталі». Їм тоді сказали, що буде евакуація через полон. Обіцяли, що всіх розмітять у казармах, гарантували вільний вихід на подвір'я, до полонених ставитися будуть добре. І харчування також буде непогане. Їх повезли в Оленівку, де Юлія залишалася аж до обміну.

У полоні «Лиса» пробула 4,5 місяці. Хлопців, каже жінка, поселили у закритих казармах, а жінок — у камерах.

— В одній камері на чотири особи нас було 30 жінок, — зітхає Юля. — Як ми спали? Та як виходило. На підлозі. Хтось на нарах, інші - під нарами. Перейти неможливо було, бо навіть ступити не було де. Лежали одні біля одних. Сморід стояв жахливий. У камері - туалет. Води не було.

— На повітря хоч виводили?

— Обіцяного вільного виходу — не було. Виводили раз на тиждень. Іноді раз на два тижні. Та й то — лише на 10 хвилин. Тримали у клітках — як тварин. А може, й гірше. Бо у кожної тварини є своя миска. А ми їли з чужих і брудних мисок. Їх ніхто не мив. Хтось з'їв, і в ту ж миску насипали іншій людині. Так тривало доти, поки не спалахнув Гепатит С. Лише тоді ці миски почали мити…

— А чим вас годували?

— Давали їсти тричі на день. Хоча їжею це назвати не можна. Та й ніхто не поспішав вечерю давати ввечері. Її могли дати навіть опівночі. Дві ложки каші на воді. І шматочок хліба. Хліб був найсмачніший. Такий самий був сніданок, обід і знову вечеря. Меню — незмінне.

— На скільки кілограмів схудли?

— Я вже у полон потрапила дуже худою. Схудла сильно на «Азовсталі». У нас майже нічого не було їсти. Загалом з полону повернулася з вагою 47 кілограмів при зрості 165 сантиметрів.

— Що для вас у полоні було найстрашніше?

— Нам казали: «Хочете піти помитися, співаємо гімн росії, і йдете митися». На що ми відповідали, що будемо митися вже в Україні. Нас не били фізично в Оленівці, але морально просто добивали. Так, штовхали, руки заламували, коли виводили.

— Ґвалтували?

— Ні. Примусово нікого не тягнули.

— Зв'язку з рідними не мали жодного?

— Лише раз дали подзвонити. Я дізналася, де моя мама і донечка. Їх вивезли волонтери наприкінці березня 2022.

— Мама знала, що ви в полоні?

— Знала. Мама плакала у слухавку. А донечка — маленька тоді була — лише сказала: «Мамо, а мені бабуся морозиво купила». Я плакала від щастя, що бодай моя донька не голодує, та ще й морозивом може поласувати.

— Що вам додавало сил вижити у тому полоні?

— Я понад усе хотіла повернутися до своєї дитини.

Юлія згадує, що жінки у камері чомусь не підтримували одна одну. Як кажуть, кожна за себе. Вірила, що настане той день, коли їх обміняють. Одного разу прийшли наглядачі, назвали прізвища і наказали виходити. Думала, що їх кудись будуть перевозити, найімовірніше, в росію.

— Коли ми їхали, очі нам зав’язали, руки також. Покидали у машини, ми не знали, куди нас везуть. Мені якось вдалося трохи зсунути з очей пов’язку. Побачила, що ми в Гомелі. От тоді у мене з’явилася надія, бо я чула, що роблять обмін через третю країну. У тому, що нас справді везуть на обмін, я переконалася, коли українською запитали прізвище. Тоді нам почали знімати з очей пов’язки і розв’язувати руки. А остаточно повірила у те, що я дома — в Україні, коли ми перетнули кордон і почула «Слава Україні!». Я тоді не просто плакала, а ридма ридала. Він щастя. І тепер щоразу, коли про це згадую, плачу.

Від того щасливого дня, коли Юлію Горошанську обміняли, минуло два роки. Можливо, хтось тоді думав, що «Лиса» своє відвоювала, бо ж їй пощастило вийти з того полону. Але вона трохи побула з донечкою і… повернулася на службу. Не може пробачити русні. Вона не раз заглядала смерті у вічі, але найстрашніше для «Лиси» — ховати побратимів. «Ще кілька хвилин тому вони всі були живі, ми розмовляли і будували плани на майбутнє, а за секунду цієї людини вже нема, — каже вона. — Знаєте, я бачила, як йшов бій під моїм будинком у Маріуполі, бачила, як горить моя машина і квартира, але це не так страшно. Бо дім можна відбудувати, машину купити… А побратима, який з тобою стояв пліч-о-пліч, вже не повернути».

«Лиса» вже не воює на «нулі», бо має проблеми зі здоров’ям після поранення, але, поки ворог топче нашу Україну, вбиває мирне населення, вона і далі в строю…