«Щоб збільшити ресурс критичного мислення, треба контактувати з реальністю»

«Навіть у молитві - „Хліб наш насущний дай нам сьогодні“, а не через пів року»

— Про інформаційний фронт. Він, як на мене, зараз посилив­ся, це видно по тому, як українці почали купуватися дедалі більше на ворожі ІПСО. Як давати собі з цим раду?

— У чому небезпека емоцій, афек­ту? Він спричиняє так звану тунель­ну, або звужену свідомість. Якщо ми налякані, то пріоритетне завдання — уникнути небезпеки, а вправо-вліво, що там і як там, ми вже не контро­люємо, не аналізуємо. Ми третій рік у ситуації напруги, психоемоційної виснаженості. Якщо до цього рівня постійно діючої тривоги додати ще трохи-ще трохи, то це як та коняка, яка два мішки ще може тягнути, але чотири вже ні. Відтак ресурси влас­ної критичності, власної реактив­ності виснажені і вичерпані. Як мо­жемо їх збільшити? Контактувати з реальністю. Найпереконливіший ар­гумент — це фактаж. Тому що «ось усе погано!». Ні, не все погано, це село не захоплено, це місто наше, тут наші прапори. Факти такі, що цей страх, цей афект, ця катастрофізація не має підстав.

Страх — це продукт уяви. Є реаль­на небезпека, і ми на неї реагуємо рефлекторно, але є вигадана небез­пека. Людина на вигадану небезпеку реагує так само, як на справжню. Це розуміють маніпулятори інформацій­ним простором, це прекрасно розу­міють спецслужби всіх часів і народів. Налякати — означає зробити слухня­ним, зручним. Нащо мама каже ди­тині «не лізь, бо втопишся». Хіба вона справді вірить, що дитина втопить­ся? Ні. Вона лякає. Для чого нагніта­ється катастрофізація страху?

Щоб мати зручних, переляка­них індивідів. Один гусак лякається, і ціла згра ґаґає. Є механізм групо­вої індукції, або групового заражен­ня. Ми приходимо на стадіон спокій­ні і врівноважені. А через 15 хвилин всі верещимо. Чому? Механізм гру­пового зараження. Якщо правильно організувати це групове зараження, то за цими законами групової індук­ції ми будемо заражатись певними емоціями.

— Як чинити цьому опір?

— Перший пункт я вже назвала — фактаж. Пункт другий — «А як ти ду­маєш?». Це хтось кричить, це хтось тобі говорить, а як ти сам думаєш. Тобто апелювати до власного роз­суду, мислення, здорового глузду, спокою. Третій пункт — критичність мислення.

Не вірити так, як вірять малі діти, не вірити так, як вірило людство на початку, коли все мало магічне мис­лення. Аналізувати, зважувати. Тре­ба дивитися, як давали собі раду попередники. Знаменитий Віктор Франкл, автор книжки «Людина в пошуках сенсу», писав, що перши­ми гинули ті, котрі думали, що все швидко закінчиться, другими гину­ли ті, які думали, що це ніколи не за­кінчиться. Хто залишався жити? Ті, які жили тут і тепер, які виконували свої щоденні ритуали. В умовах аб­солютної невизначеності важливо мати бодай якусь визначеність. На­віть у молитві «Хліб наш насущний дай дай нам сьогодні», а не на пів року. Якщо навчитися жити тут і те­пер, якщо контактувати з реальніс­тю, а не з вигадкою, не з чиєюсь ма­ніпулятивною стратегією впливу, то це означає заповнювати свій про­стір тими подіями, на котрі я маю вплив. Є молитва Оптинських стар­ців: «Господи, дай мені сили зробити те, що від мене залежить, смирен­ня або терпіння прийняти те, що від мене не залежить, і розум відрізнити перше від другого»

«Найбільша цінність у житті - саме життя»

— Оце вміння жити тут і тепер дуже важливо, тому що бага­то зараз людей мають синдром так званого відкладеного життя. Ніби жити тут і тепер повноцін­ним життям в умовах війни якось навіть незручно.

— Найбільша цінність у житті - саме життя. І яким змістом ми його наповнимо, таким воно в нас і буде. Це не означає, що нам потрібні якісь несамовиті свята чи грандіозні шоу, це справді буде недоречно. Але чи потрібні такої самої інтенсивнос­ті відчай, розпач, страждання і дра­матизація? Не думаю. Тоді життя втрачає сенс, воно перетворюєть­ся лише на страждання, на горюван­ня, і чи буде таке життя влаштовува­ти людину довго? Те, що ми вміємо виживати, — це правда. Чому ми тре­тій рік даємо собі раду, хоча світ про­гнозував нам тиждень чи два? Тому що вони вміють жити, а ми вміємо виживати. А на війні навик виживати актуальніший, ніж навик жити.

«Реактивна тривожність піднялася в усіх. Це як йти проти вітру»

— Я за собою стала помічати, що довго не можу на чомусь сконцен­труватися. Раніше любила ввече­рі подивитися фільм, переглядала його з насолодою. Зараз дивлюся 10−15 хвилин, ніби гарний фільм, а я вже не хочу його дивитися. Мені треба на щось переключитися. Те саме й з багатьма іншими функці­ями: книжку починаю читати, ки­даю. Що зі мною не так?

— Це високий рівень тривожнос­ті. Спокійна тварина що робить? Ле­жить або спить, а налякана — ме­тушиться. Це наша психоемоційна напруга. Ми всі дивимось у теле­фон, коли сирена виє. Бо ми на війні.

— Тобто у мене вже є тривож­ний синдром?

— Він є у всіх. Реактивна тривож­ність піднялася в усіх. Це як йти про­ти вітру. Коли йдемо проти вітру, треба додаткових сил докладати, щоб долати його тиск.

— Чи можуть бути якісь наслід­ки для моєї психіки?

— За якийсь час і наша тривож­ність, і наша реактивна емоційність, і наша підвищена вразливість, і чут­ливість повернуться до попередньо­го стану, але тільки тоді, коли гаран­тії безпеки будуть достовірними. Зараз гарантій безпеки ще немає.

— А що мені треба робити, щоб це подолати? Наприклад, пе­ресилювати себе і додивлятися фільм?

— З тривогою можна обходитись по-різному. Її можна переключити на будь-яку іншу діяльність. Чому у психіатричних лікувальних закла­дах, починаючи з XV століття, були майстерні, грядки? Їх не було в кар­діології, в гастроентерології. Коли є напруга, тривога, на яку не має­мо впливу, свою енергію збуджен­ня можна каналізувати на будь-яку іншу активність. Наприклад, клеїти якісь коробки, або варити їжу, або мити підлогу. Звідси три користі: по-перше, я відреаговую, або відканалі­зовую своє напруження в конструк­тивний спосіб. По-друге, повертаю контроль над своїм життям. І тре­тя користь — результат своєї діяль­ності.

— У 2023 році відчутно збіль­шилась кількість розлучень. За статистикою, українці розлуча­лися на 35% більше, ніж у 22-му. До речі, у 22-му ця статис­тика зменшилася. Про що це свідчить?

— Війна — додаткове навантажен­ня на сімейну систему, додаткові ви­клики. Якщо сім'я була ресурсна і стабільна, тоді це екіпаж, це парт­нерство компліментарне. Вони до­повнюють одне одного, долаю­чи перешкоди. Але якщо сім'я була дисфункційна, то додаткових ви­пробувань така родина вже може не витримувати, і тоді з партнерів пе­ретворюються на ворогів, які звину­вачують одне одного.

— Чи є шанс зберегти ці сім'ї?

— Маємо дві потреби в на­шій взаємодії з іншими: потреба у прив’язаності, і для цього нам по­трібен інший, і потреба в автоно­мії, тоді інший нам заважає. Баланс прив’язаності і автономії - голо­вне, що буде допомагати зберег­ти ресурсність сім'ї. Не чіплятися одне до одного, якщо роздратова­ний. Автономізуватися в негативних переживаннях. Натомість, якщо це відчай, розпач, потреба у турботі, тоді дати можливість отримати цю прив’язаність, розділити свої про­блеми, переживання з кимось. І це буде допомогою, яку можеш отри­мати в сім'ї. Якщо це є щось, що можна делегувати, ну не драмати­зувати, не лементувати, а відмо­витись від якихось додаткових на­вантажень. Що роблять, коли човен тоне чи повітряна куля опускаєть­ся? Викидають баласт. Залишають тільки те, що є життєво необхідним, і не зважають на те, що є зайвим. Коли люди втікали у перші дні по­вномасштабного вторгнення, вони не брали зі собою останніх моделей побутової техніки, а брали вкрай не­обхідні речі. Значить, можемо відмо­витись від багатьох речей, які є за­йвими, не дратуватись через те, що не є важливим. Війна — це ще й реві­зія цінностей. Чому повоєнне поко­ління після Другої світової було дуже ейфоричне? Чому вони так багато збудували? Чому так багато ство­рили? Тому що енергія життя, енер­гія творіння, а з другого боку — по­люс смерті. І оскільки полюс смерті дуже актуалізується під час війни, то полюс життя теж актуалізується для рівноваги, і тому закохуються, і тому народжують дітей, і тому буду­ють нові союзи, і тому цінність життя та любові посилюється реальністю втрати і того, і того. І тоді смачніша їжа, і тоді цінніше тепле приміщення або чиста постіль.

— У нас непроста розмова. Щоб закінчити на позитивній ноті, розкажіть ваш улюблений професійний анекдот.

— Що спільного і чим відрізня­ються психотерапевт і повія? Спіль­не — і ті, й ті надають інтимні послуги за гроші, але повія з роками дешев­шає, а психотерапевт — дорожчає.