Петро Перший

Як влучно підмітили гумористи з «95 кварталу», для України Порошенко — Петро Перший (попередні президенти дублями, мовляв, ходили: два Леоніди, а потім — парочка Вікторів). Поки політексперти гадають, чого очікувати українцям від його приходу на президентський трон, «ВЗ» спробував накидати портрет Порошенка, з якого можна скласти уяву про нового президента не лише як про політика.

Син бендерівського директора

Свідоцтво про народження у Петра Порошенка — з провінційною пропискою. У Болграді (на Одещині) народився, там же перші роки його життя минули. Коли сім’я переїхала до Молдови, наймолодшому Порошенкові (прізвище, до речі, у Петра Олексійовича — з материнської лінії: батько Порошенка, Олексій Вальцман, після походу у РАЦС на дружину «записався»).

Щемлива історія про те, як хлопчик з бідної родини вибився у великі люди, точно не про Порошенка. Сім’я була «директорська». Пропрацювавши 15 років головним інженером Болградського об’єднання сільгосптехніки, Порошенко-старший пересів у крісло керівника експериментально-ремонтного заводу у Бендерах (Молдова).

Червоніти за сина «червоному директорові» не довелося. Петро не лише у школі на відмінно встигав (у табелі — жодної четвірки), а й на татамі (Порошенко — кандидат у майстри спорту з дзюдо). У шостому класі Петя оголосив, що після школи до Одеської «мореходки» збирається. А ще через два роки задумався про те, що непогано було б до Москви «допливти» — у столичний інститут міжнародних відносин. Каже, слухав якось «Голос Америки» і почув коментар про цей «п’ятизірковий» вуз, в якому навчаються діти великих партійних босів.

Але випробувати удачу у престижному московському виші Порошенкові не судилося. На сімейній нараді вирішили провернути надійнішу комбінацію — одночасний вступ у два заклади, в Одесі та Києві. Щоб реалізувати сімейний план, довелося піти на хитрість, яка у разі викриття могла обернутися великими неприємностями. «Батько пішов у школу і сказав, що я загубив атестат, — «розсекретив» Порошенко, як йому вдалося одночасно у два вузи вступити (за Союзу про це і мови бути не могло). — Попросили дублікат. І відвезли документи у два різні вузи — на факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського університету та в Одеську вищу «мореходку». Пройшовши в обидва, Порошенко обрав для себе навчання у столиці: і вуз престижніший, і перспектив більше.

Збирався до РАЦСу, а опинився у казармі

Через два роки університетського життя студентський квиток Порошенкові довелося відкласти. Без п’яти хвилин третьокурсника до армії призвали. Якраз, коли одружуватися зібрався. Замість парадного костюма довелося 18-річному Порошенкові армійську форму приміряти. Але відстрочка з весіллям ненадовго затягнулася. Скоро казарменому жениху дали відпустку, з якої він повернувся до частини вже одруженим.

Подружжя Порошенків любить розповідати історію про те, як їхні батьки познайомилися лише біля РАЦСу. Свати офіційно, як на партзборах, потиснули одне одному руки, представившись не менш офіційно.Тесть Петра Олексійовича за статусом не «підкачав»: був заступником «УРСРівського» міністра охорони здоров’я, а пізніше три роки працював радником посла в Улан-Баторі (Монголія).

На дембель Порошенко пішов вже не просто «сімейним», а батьком. Зі старшим сином, Олексієм (скоро він сам батьком стане), у Петра Олексійовича — 19-річна різниця у віці.

Молода сім’я жила у квартирі Марининих батьків, які на той час були у тривалому «дипвідрядженні» за кордоном. «Ми залишилися одні, обоє — студенти, — пригадує Марина Порошенко. — Олексію півтора року було, віддали його у садок. Я, звичайно, не була пристосована до такого життя: ведення господарства, навчання-роботи... Заробляти почала раніше, ніж Петро. Працювала у лікарні, в кардіологічному відділенні (за фахом Марина Порошенко — лікар-кардіолог. — «ВЗ»). Петро тоді був студентом (через армію відстав від мене) й отримував стипендію, підвищену, — 50 карбованців».

Якщо послухати Петра Олексійовича, зі сімейним бюджетом скрутно було. «Йдеш з університету, у кишені залишилося менше карбованця, а у переході під Бессарабкою пиріжки з лівером за п’ять копійок продають. І не маєш можливості купити, бо вдома їсти нема що», — згадував Порошенко ті часи. Тільки прибідняється Петро Олексійович. Сумнівно, що лікарська зарплата і студентська стипендія — усе, на що могла розраховувати молода сім’я. Батьки ж в обох «шишками» були.

Мільйонер — на бобах

На третьому курсі Порошенко з друзями вже мали свою «контору». «Саме зняли державну монополію на зовнішню торгівлю, дозволивши великим виробництвам самостійно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, — каже Порошенко. — Фахівців не було. А ми отримували в університеті усі потрібні знання: як укладати зовнішньоекономічні договори, проводити розрахунки по них, вести переговори». Вузівську теорію підприємливі студенти випробовували на практиці — у своєму кооперативі з надання консультаційних послуг.

Але перші солідні гроші Порошенко заробив не на консультаціях, а на перепродажу спочатку спецій, а пізніше — какао-бобів. «Ми укладали конт­ракти на постачання сировини для харчової та кондитерської промисловості, і з нами перестали розраховуватися, — розповідав Порошенко історію про те, як до «бобового» бізнесу дожився. — Сказали: виберіть продукцію і продавайте самі. Нам нічого не залишалося, як навчитися забезпечувати реалізацію». Навчилися так, що вже на п’ятому курсі Порошенко навіть не на «Жигулях», а на власній «Волзі» колесив.

Нині у бізнес-імперії Петра Олексійовича (з її становленням пов’язують не лише Порошенкового батька, а й старшого брата, який загинув 97-го року) — десятки підприємств найрізноманітнішої спеціалізації, від шоколадного промислу і бакалії до суднобудування.

Від СДПУ(О) до «Регіонів»

З наближенням парламентських перегонів 98-го бізнесмен Порошенко почав до великої політики придивлятися. Вибір підприємливого «політновобранця» впав на СДПУ(О), яка саме «підсиджувала» тодішню «партію влади», — НДП. В «есдеківському» списку до Верховної Ради для Порошенка на 11-те місце розщедрилися. Проте він про всяк випадок вирішив підстрахуватися, балотуючись ще й в окрузі на Вінниччині.

У парламенті мажоритарника Порошенка в «есдеківській» фракції не зачекалися. Дуже скоро він і до крісла у партбюро виріс, хоча членом СДПУ(О) не був. А далі партійний шлюб за розрахунком дав тріщину. За однією з версій, Порошенко розпрощався з СДПУ(О), зрозумівши, що з апетитами Медведчука і Суркіса перші ролі ні у партії, ні у фракції йому не світять.

На той час Петро Олексійович вже встиг зблизитися з тодішнім главою президентської Адміністрації Володимиром Литвином, який, своєю чергою, мав «блати» з головним податківцем Миколою Азаровим. Така зв’язка була багатообіцяючою не лише для політичних, а й для бізнесових амбіцій Порошенка.

Створення 2000 року групи (а пізніше — фракції) «Солідарність» у парламенті дехто розцінив як претензії Порошенка на самостійну пробу політичного пера. Та думки про «суверенітет» Петра Олексійовича розвіялися, щойно він поспішив влитися зі своєю диванною партією у новоспечений проект із незграбною назвою «Партія регіонального відродження «Трудова Солідарність України». Це була партійна збірна невдоволених монополією СДПУ(О) і Демсоюзу «директора парламенту» Олександра Волкова. Через рік ПРВТСУ «перехрестили» на Партію регіонів, а головним поставили Азарова. Порошенкові ж довелося задовольнитися кріслом заступника (і то, подейкують, не без старань Миколи Яновича, який наполегливо рекомендував делегатам з’їзду вділити Петру Олексійовичу замівський портфель). Усвідомивши, очевидно, що знову залишився без того, на що сподівався, Порошенко і з «Регіонами» розпрощався. Але у стосунках з Азаровим мостів завбачливо не спалив.

Після Партії солідарності України, яка розчинилася у ПР, була ще одна «Солідарність» у Порошенковому виконанні. Тільки цього разу — з креном в інший бік. Напередодні парламентських виборів 2002-го «Солідарність» влилася у блок Ющенка «Наша Україна». На той час Віктор Андрійович і Петро Олексійович встигли покумувати (Ющенко — хрещений батько доньок-двійнят Порошенка). Як запевняє Порошенко, в опозицію він вирішив податися саме після зняття Ющенка з посади прем’єра...

Далі були парламентські вибори (на яких Порошенко командував «нашоукраїнським» штабом), пре­­зидентська кампанія 2004-го, Помаранчева революція (одним зі спонсорів якої був Порошенко), перемога Ющенка, і... знову кадровий проліт для Петра Олексійовича. Замість омріяного прем’єрського портфеля, який отримала «леді Ю», йому дісталося крісло секретаря Ради нацбезпеки й оборони. Відтоді між Порошенком і Тимошенко пробігла жирна чорна кішка. Хвостом її став гучний скандал з розвінчанням «любих друзів», який закінчився відставкою не лише Порошенка, а й Тимошенко.

Минуло ще чотири роки, і несподівано для багатьох Петро Олексійович очолив Міністерство закордонних справ у другому уряді «леді Ю». Не те щоб Тимошенко змирилася: просто напередодні президентських перегонів прем’єру потрібно було якомога більше впливових союзників (хай навіть і ситуативних).

Союзництво Тимошенко не допомогло: з рук Віктора І президентська булава перекочувала до Віктора ІІ. Уряд замінили на азаровський, але для Порошенка це не стало приводом знову в опозиціонери записуватися. Подейкували, що він до останнього сподівався зберегти за собою крісло керманича МЗС (не без сприяння, вочевидь, «старого друга» Азарова). Не зберіг. Але урядова пауза для Порошенка затягнулася ненадовго: через два роки після інавгурації Януковича Петро Олексійович вже освоювався у новому урядовому кабінеті — міністра економічного розвитку і торгівлі.

Є ще порох у фірташівських порохівницях

Після призначення Порошенка в уряд Азарова у багатьох від несподіванки очі на лоба полізли. Невже «чуйка» прагматичного Порошенка підвела? Дехто навіть називав Порошенкове «так» Януковичу похоронкою для його політичної кар’єри. Але талант тримати ніс за вітром (як любить повторювати новообраний президент, «гравець іноді ходить білими, а іноді — чорними, усе залежить від партії») — секрет непотоплюваності Порошенка.

«Я демонстрував і буду демонструвати свою здатність ефективно працювати з усіма. Весь мій життєвий шлях засвідчує ефективність таких кроків», — заявив П.П.О. в одному з інтерв’ю. Щодо ефективності, принаймні для самого Порошенка, не посперечаєшся. Навіть за Януковича (коли апетити у Сім’ї ого були) він примудрився не лише не втратити, а й відчутно наростити свій капітал. І з «5 каналом», на який, кажуть, давно облизувався Саша-стоматолог, не розпрощатися.

З початком Євромайдану Порошенко швидко, а головне — вміло на місцевості зорієнтувався. На сцені світився нечасто, чим вигідно відрізнявся від майданівської «трійці», яка багатьох дратувала своєю бездієвою говорильнею. 1 грудня встиг верхи на грейдері (як Ленін на броньовику) під президентською Адміністрацією «засвітитися» — з показово-миротворчою місією. Зіграло на його користь і те, що на підписанні меморандуму з Януковичем помічений не був.

«У системі Євромайдану Порошенко зіграв перш за все технологічно, — каже політолог Василь Мокан. — Він не прагнув бути у перших рядах на барикадах, але завжди з’являвся у потрібний час у потрібному місці. Йому загалом вдалося нейтралізувати в очах опозиційного виборця негативний шлейф від свого перебування в уряді Азарова. Коли вся відповідальність за переговорний процес із тодішньою владою лягла на Кличка-Яценюка-Тягнибока, Порошенко, користуючись моментом, збирав політичні дивіденди. Фактично Майдан виявився набагато вигідніший Порошенку, ніж Порошенко і його «5 канал» Майдану».

Решту інґредієнтів порошенківського успіху на виборах залишимо на обговорення політологам. Згадаємо лише одного колоритного персонажа, який сплив у світлі президентської кампанії Порошенка, — Дмитра Фірташа. Як не намагався П.П.О. відхреститися від цього «героя», але довести, що у виборчій зв’язці Кличко-Порошенко немає сліду Фірташа-Льовочкіна (які публічно заявили про свою підтримку «УДАРного» дуету), йому не вдалося. Навіщо Порошенкові здався Фірташ, можна лише здогадуватися (одна з версій — «газовий» олігарх з кремлівською перепусткою стане новому президентові у нагоді для переговорів з Білокам’яною). З інтересами ж Фірташа усе очевидніше: ставка на Порошенка для нього — важливий аргумент у переконуванні США (які чекають на екстрадицію Фірташа з Австрії) не судити строго. Бачите, мовляв, я теж за кандидата, якому ви імпонуєте, і хай мій вплив в Україні не викликає у вас сумнівів. Авось спрацює... Тільки Порошенкові фірташівське «так» може погано аукнутися.