«Якщо я помру — щоб ніхто не плакав. Нехай бубни грають!»

Травми внаслідок аварії були не сумісні з життям, Ярослав помер ще до приїзду «швидкої». «У Рущишина була тяжка черепно-мозкова травма, а також пошкодження шиї та кінцівок», — сказав завідувач оперативно-диспетчерської служби Івано-Франківського обласного центру екстреної медичної допомоги Роман Портюк.

28 ЛИПНЯ чин похорону відбувся у храмі Свя­тої Софії-Премудрості Божої на території УКУ. На пло­щі Ринок — загальноміська цере­монія прощання. Попрощатися із Ярославом прийшло багато людей — рідні, друзі, однопар­тійці та містяни. Проводжали в останню путь під звуки духово­го оркестру. Над могилою вико­нали кілька тужливих пісень, зо­крема прозвучала «Із далекого краю» — мелодія, що часто су­проводжує в останню путь…

На похорон приїхав голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук. Львів'яни зауважи­ли, що Стефанчука супроводжу­вало багато охоронців, які нехту­вали прощальним протоколом, — не знімали своїх кепок… Рус­лан Стефанчук поєднав приїзд на похорон колеги з парламенту із відвідинами реабілітаційно­го центру «Незламні», де також було безліч охорони.

На Личакові не обійшлося без містичних елементів. Під час панахиди прилетіли два го­луби (у християн голуб — символ Святого Духа). «Раніше ніколи не бачив їх саме там, — написав у своєму Фейсбуці громадський діяч, колишній міський голо­ва Винників Теодор Ґудзяк. — Не маю схильності до містициз­му, але у цю хвилину прийшло переконання, що, незважаючи на болючі втрати, мусимо далі жити, працювати і перемагати. А Славкові вічна, світла і вдячна пам’ять».

Ректор Українського като­лицького університету Тарас Добко згадав, що Ярослав Ру­щишин був одним з перших, хто проклав надійні мости між біз­несом і культурою. Вірив, що гроші не є самоціллю, вони по­винні служити людям через культуру, освіту та мистецтво.

«Він був справжньою україн­ською шляхтою, — написала на своїй сторінці у Фейсбуці на­родна депутатка Софія Феди­на. — Ну, як був — він є. Поки ми живі, будемо пам’ятати. Софія проілюструвала свій текст фо­тографією, де Ярослав разом з нечисленними представниками парламентської опозиції блокує трибуну Верховної Ради, аби запобігти голосуванню за скан­дальний корупційний закон, який позбавляє антикорупційні органи самостійності.

«Ярослав був лідером у дуже різних середовищах: як у мис­тецьких, так і у політичних, іс­торичних, університетських, — сказав на прощальній церемонії Юрій Герцин — багаторічний друг Ярослава. — Це людина, яка була до всього дотична. І тільки, на жаль, після його втра­ти люди зрозуміли, наскільки багато він допоміг у різних на­прямах. Ярослав був дружбою на моєму весіллі, був побрати­мом, як у Студентському братстві. Підтримував мене, коли я був у війську».

Колежанка Ярослава Ру­щишина Оксана Тарнавська розповіла для «ВЗ»: «Багато з того, що він робив, залишало­ся непоміченим. Славко ніколи не афішував своє меценатство, громадську діяльність, допо­могу ближнім. Тепер ці історії складаються у мозаїку великої людини. Він був завжди енер­гійним, веселим, повним життя. Любив українські традиції, збе­рігав і примножував їх. Органі­зовував „Маланки“ в УКУ, куди приходили цілими родинами, бо вважав, що діти — це наше май­бутнє. І творив для них вертепи, гаївки у Шевченківському гаю, майстер-класи, музичні імпро­візації. Завжди з гумором і з ве­ликою любов’ю. А ще числен­ні пізнавальні поїздки Україною, які Славко за будь-якої нагоди організовував для родини, для друзів. Обов’язково запрошу­вав професійного екскурсово­да для кращого пізнання історії. Один із прикладів — безкоштов­ні лекції „Арт-Ключа“ у Домі ар­хітектора, які він фінансував, але про це ніхто не знав. Просто робив корисні для людей і сус­пільства речі, вважав, що добрі справи не потребують рекла­ми. Усе це — свідчення глибо­ко осмисленого життя. І навіть у словах, сказаних дружині Ярині: „Мамо, якщо я помру — щоб ніх­то не плакав. Нехай бубни гра­ють!“. Він не хотів сліз. Хотів, щоб життя тривало».

У Ярослава Рущишина — гід­на заміна у родині. Його 27-річ­ний син Гнат Рущишин служить у ЗСУ. Світоглядність Гната дуже схожа з батьковою. На Лича­ківському кладовищі Гнат взяв слово та розповів про домашнє завдання від батька. «Якщо гля­нути на татову працю, то у ній є три основні риси. Перша — візійність, — сказав Гнат Рущишин. — Тато мав неперевершену здат­ність бачити потенціал у всьому, бачити майбутнє, думати про нього і жити з ним. Бачив ціль, можливо, не завжди її відкривав іншим, але йшов маленькими кроками. Друга риса — глиби­на. Тата точно не можна назвати стартапером. Швидкість він лю­бив, але реалізовував її іншим чином, дуже по-своєму, ком­пенсуючи адреналін різними історіями про пригоди. І третя риса — це сталість. Окрім змісту, тато шукав можливість зробити кожен свій проєкт, кожну свою діяльність сталою, щоб не вини­кало все надарма. Він скаржив­ся, що не має часу читати ху­дожню літературу, бо є стільки більш прикметних і важливіших книжок».

Друзі та колеги з бізнес-се­редовища пригадують, що за життя Ярослав Рущишин не хо­тів поминок після своєї смерті. Дружина Ярослава трималася, не плакала, навпаки, заспокою­вала інших.

Поминок родина покійного не робила. Та друзі з культур­ного середовища зібралися у «Дзизі».