«Дядя Ваня» та його сини

Історію 56-річного чоловіка з позивним «Дядя Ваня» мені розповіла його дружина Наталія. Її чоловік і двоє старших синів захищають Батьківщину. Дядя Ваня, як його називають на фронті, нещодавно отримав від командування кілька «дембельних» днів. Швиденько зібрався — і на вокзал. А там кажуть: «Немає квитків на поїзд». Пояснював, що воює, та й спину щось прихопило… Немає! Аж потім все-таки знайшли місце — у вагоні СВ. Приїхав до Львова, ледве дійшов додому, бо біль розривав спину на шматки. Викликала дружина «швидку». А там консультують телефоном, за протоколом, не виїжджають на такі випадки. Розповіли дружині, які уколи купити в аптеці: колоти стільки-то й тоді-то. Підлікувала пані Наталя чоловіка, бо за фахом — медик. І її Іван через кілька днів, «озброївшись» солодкими гостинцями, повернувся на фронт — до своїх хлопчиків.

Чоловік пані Наталі пішов захища­ти Україну 25 лютого 2022-го. По­при те, що її Іванові до пенсії за­лишилося якихось п’ять років і чоловік переніс інфаркт міокарда, наступного дня після повномасштабного вторгнен­ня сам пішов у військкомат. Він і до того не міг спокійно всидіти, адже ворог по­чав топтати брудними чоботиськами його рідні донецькі землі ще 2014-го. Але здоров’я не дозволяло…

— Та в нього не лише інфаркт, — каже пані Наталя. — Має ще й стент у серці… Чи не просила його бути вдома? Проси­ла. Але втримати не могла.

Спочатку пана Івана записали у 103-тю бригаду Тероборони. Майже два місяці чоловік був у Львові, а потім усю бригаду перекинули ближче до лі­нії фронту, де він потрапив у інженер­ний підрозділ. На думку пані Наталі, її Іван сам туди напросився, бо вміє роби­ти спеціальні кріплення. Хлопці пана Іва­на слухають — чоловік старший, мудрий, знає, що каже. Тому й отримав він такий позивний — дядя Ваня. Глибоко пова­жають, бо не ховається за спинами мо­лодих. Торік чоловік підірвався на міні, отримав контузію. Після реабілітації зно­ву пішов на фронт. Дядю Ваню хлопці на­віть дещо побоюються, бо ж тримає дис­ципліну. Чоловік сам не курить і не п'є, тож і хлопцям не дозволяє.

Дядя Ваня має добре серце, бо під­годовує собак і котів, та ще й «дачу» об­лаштував, щоб було що їсти, — садить карпоплю, зеленину. Прийшли фаза­ни поклювати жуків на картоплі. Один солдат побачив і хотів птаху застрели­ти, але дядя Ваня не дав: «Тобі що, жер­ти нема чого?!».

Майже 10 років у строю середній син Ігор із позивним «Град». Йому було лише 16 років, на той час навчався в од­ному з львівських училищ і паралельно проходив вишкіл у Правому секторі. По­трапив у загін до «Да Вінчі». Навчання довелося покинути… 2015-го під Маріу­полем отримав поранення в око.

— Знаєте, я тоді думала, що не пере­живу, — зітхає пані Наталя. — Дитина ще зовсім! Хлопці привезли його до шпи­талю в Маріуполі, а там його не беруть. Кажуть, він не військовий, а «граждан­скоє ліцо». Друзі тоді за власні кошти купили медикаменти і поклали мого сина в іншу лікарню. Там надали першу допомогу і відправили до Львова. Якби вчасно не прооперували, ока у дитини не було б.

— І що, знову повернувся після та­кого поранення на фронт?

— Син обманював нас з чоловіком постійно. Казав, що везе медикамен­ти з волонтерами, і за кілька днів по­вернеться. Насправді повертався через кілька місяців… Потім знову тиждень побув удома, і знову ніби з волонтерами збирається в дорогу. А 25 лютого 2022 року мій Ігор уже був у Бучі. І воює досі.

— А найстарший?

— Старший Андрій був призваний у третю хвилю 2014 року. Отримав по­вістку — й відразу пішов. Нам навіть ні­чого не сказав. Того дня Андрій обіцяв прийти до мене на роботу — допомогти з ремонтом. Зателефонував і перепро­сив, мовляв, не зможе прийти, бо має інші справи. «Які справи, сину?». Лише тоді розповів. Просив, щоб я не пере­живала, заспокоював, що воювати не піде, його просто викликають у війсь­ккомат для уточнення даних. Хоча вій­ськову службу він раніше пройшов.

Андрій два місяці проходив вишкіл, а тоді - на схід. Захищав Донецький ае­ропорт. Став кіборгом у 21 рік. Його по­зивний «Спікер». Пані Наталя розповіла: коли відомий режисер Ахтем Сеітабла­єв їздив з прем'єрним показом свого фільму «Кіборги», Андрій «Спікер», як один із прототипів фільму, брав участь у такій поїздці до Відня.

У цій родині є ще й третій син — Юра. За словами пані Наталі, «то мале також преться». Займається бойови­ми мистецтвами, має багато нагород. Юрій оббиває пороги військкоматів, але наразі його не беруть. Бо ж не мо­жуть четверо чоловіків з однієї родини піти на фронт!

А родина у них справді дуже патріо­тична. Рідний племінник пані Наталі за­гинув на 100-ий день повномасштаб­ного вторгнення, а його 19-річний син з грудня 2022-го в російському полоні.

— Пані Наталю, як даєте собі раду з таким психологічним навантажен­ням?

— Намагаюся якомога менше часу проводити вдома. На роботу вже не хо­джу — за віком. Поруч з нами живе не­благополучна родина. Підгодовую їх­ніх діток. Був час, коли з волонтерами доглядала наших бійців у госпіталі. Але то не для мене. Я настільки перейма­юся болем і стражданням іншої люди­ни, що відразу починаю плакати. Мої сини у той час були на фронті. Мені так хотілося допомагати чужим дітям, бо я знала, що колись хтось допоможе моїм. Але як можна без сліз дивитися на тих хлопчиків — без ручок чи ніжок? Хлопців треба підтримати, а не рида­ти. Мене попросили не приходити. Бо там потрібні люди сильні. А я виявила­ся слабкою…