«Нехай би швидше відрізали мені ногу — щоб начепити протез і знову піти на фронт…»

Заставка-аватарка на його сторінці у соцмережах відповідає духові нашого часу. Військовий однострій, спецназівський автомат М4А1 на плечі, густі бакенбарди і пишна борідка, які носять майже всі хлопці «на нулі». Нагрудний шеврон із червоно-чорним прапором ОУН, а поруч — у колі, схожому на дорожній заборонний знак, — профіль путіна, перекреслений червоною лінією. У кишені - телефон з наліпкою-символікою легендарного полку «Азов». Нічого дивного, якби йшлося про українця. Сотні тисяч таких патріотичних парубків-мачо боронять нині свою землю від ворога. Але він — француз! 27-річний Ніколя Брендон, у кінці лютого 2022 року почувши заклик президента Зеленського до світу допомогти Україні, кинув усе і подався до нас. Приїхав без паспорта, лише із посвідкою особи. Попри це, його впустили: Україні потрібні були мотивовані воїни з досвідом. Вчорашній сапер вступив до Інтернаціонального легіону Територіальної оборони ЗСУ, у його складі боронив нашу Батьківщину. І саме тому кваплюся на зустріч з ним — до шпиталю, куди цього добровольця загнали п’ять російських куль

Замість merci каже волонтерам «д'якую!»

Разом зі мною — активісти Французького клубу у Льво­ві. Вони прийшли до Ніколя, щоб подарувати йому кращий візок і щоб спілкуванням за філі­жанкою кави у кафе Garage на Пе­карській трохи розбавити одно­манітні лікарняні будні легіонера. Провідали його і члени Аssociation Occitalien з рідного міста, пода­рували новий телефон, бо це чи не єдина його розвага і зв’язок з Францією…

У палаті на п’ятому поверсі Ніко­ля не застали. Сусіди сказали, що іноземець на своєму інвалідному візку поїхав прогулятися у скверику клінічного центру — у чотирьох стінах замордовує нудьга. Дивуємося, як йому вдалося вибратися туди, бо у візку не працюють гальма…

Помітили Ніколя у тіні сосен за жвавою, із жестикуляціями, роз­мовою з воїном українським. У того замість лівої ноги — чорний біоніч­ний протез. Друзі по нещастю. У француза теж великі проблеми зі здоров’ям: руки вкриті шрамами, розпухла права нога неприрод­но вивернута убік. Щоб зменшити больові відчуття і зручніше цю «не­функціональну» ногу піднімати-пе­реставляти руками, перемотав її грубим рушником. Попри це, Ніколя нічим не виказує, що відчуває дис­комфорт. Із його обличчя не сходить приємна усмішка, яку можна поба­чити у героїв позитивних французь­ких фільмів.

При появі гостей українець з чорним протезом тепло проща­ється із побратимом до наступ­ної зустрічі. А мій колега Юрій Мельник вирулює з ним на таку незручну для інвалідів-візочни­ків львівську бруківку. Коли дово­диться долати високий бордюр, Ніколя допомагає собі, відштов­хуючись від землі здоровою но­гою. Нею, як виявилося, він, коли треба, і пригальмовує…

«Куди везете нашого героя?» — запитують жіночки середнього віку, машина яких щойно припар­кувалася за воротами військово­го госпіталю. Ці люди — волонте­ри. Побачивши босі ноги на візку, тут же дістали з багажника теплі шкарпетки, легкі сукняні череви­ки, одягли в них Ніколя. І за мить почули від свого підопічного ви­мовлене з характерним фран­цузьким прононсом «д'якую!».

Друг-американець накрив мене своїм тілом — і сам загинув

Час на прогулянку у Ніколя об­межений. Тому розпитуємо його прямо на вулиці.

— Ви такий молодий, а такий відважний. Напевно, у шко­лі були борцем за справедли­вість?

— Ні, для мене це цілком звична річ — захищати людей. Я був вій­ськовим у Франції, іноді патру­лював вулиці міст. Вважав своїм обов’язком приїхати сюди, щоб допомогти Україні, на яку неспра­ведливо напала росія.

— Що вами керувало? Мо­гли ж преспокійно жити у своїй країні, де немає війни…

— Я не міг сидіти вдома, насо­лоджуватися своїм комфортним життям, бачачи, що можу допо­могти вам.

— Як поставилися до вашого рішення батьки?

— Моя мама Валері Ланнуа була не дуже щасливою, коли ді­зналася про це. Боялася за мене, плакала, переживала, що загину. А батько Тьєррі (він у мене — вій­ськовий, колись воював у Чаді, був поранений там) пишався моїм вчинком. Але коли дізнався про поранення, йому стало зле. Плакала і моя шестирічна доне­чка Кессі, яка живе зі своєю ма­мою…

— Одна річ, коли служите у мирній Франції, десь на полі­гоні. Але ж в Україні - справжня війна…

— Головне у тому, що я можу вам чимось прислужитися, можу допомогти. І для мене цілком нормально це зробити. Рятувати життя іншим — це те, що для мене було найважливішим на цій війні. Якщо хтось опинявся у складній ситуації, я робив усе, щоб він не загинув.

— Для вас, іноземців, у нас створювали особливі, поліп­шені побутові умови?

— Ні, ми були в однакових умо­вах з українськими воїнами. Хіба що отримували щомісяця два обов’язкові дні відпочинку. Ваші хлопці такого не мали.

— Українських морозів не бо­ялися? Пригадуємо, взимку у східних регіонах України тем­пература опускалася до мінус 20…

— Ми мали теплий одяг. Руки і ноги зігрівали хімічними грілка­ми. Щоправда, коли використо­вували ці грілки, ноги залишали­ся такими ж холодними, як і без них.

— В якому роді військ і де ви воювали?

— Я був звичайним піхотинцем. Пройшов Ірпінь, Бучу, Куп’янськ, був на Луганщині. У Куп’янську 4 грудня мене й поранило.

— За яких обставин це ста­лося?

— Мене із сімома побратима­ми атакували два десятки росіян. Були постріли, мене поранило. Отримав п’ять кульових пора­нень, втратив свідомість. Коли прийшов до тями, побачив, що моя нога вивернута в інший бік. Мій колега-американець Клей­тон Гайтавер наклав на неї тур­нікет. І накрив мене собою. Зго­дом через постріл снайпера він на мені й загинув. Мене евакую­вали українці, які прийшли на під­могу і знищили росіян…

— Чи не боялися потрапити у полон?

— Ні, не боявся. При мені за­вжди була зброя. Якби ситуація складалася так, що мене мали би полонити і у мене не було б вибо­ру, я вистрелив би собі у голову.

— Навіщо така жертва?

— Я не хотів би бути полоненим у росії, бо там зазнав би тортур.

— Ви знаєте про катування з боку росіян?

— В Ірпені я бачив убитого ро­сіянами 10-річного хлопчика. Ра­ніше ця дитина лежала напівза­копаною біля будинку. Бабця з дідом вже не мали сил належно поховати свого внука, не знали, як поводитися з його тілом. На прохання цих стареньких ми, іно­земці, взяли цього хлопчика і по­ховали його у лісі.

— Із росіянами віч-на-віч до­водилося стикатися?

— Так, це було вночі. росіяни переходили потічок, але не зна­йшли нічого кращого, як перед тим, як ступити у воду, запалити цигарки. Я і двоє моїх побрати­мів побачили ці вогники і наказа­ли росіянам зупинитися, скласти зброю. Ми думали, що їх небага­то — від сили, один-два. А тут з-за кущів почали виходити… п’ятий, шостий, сьомий, восьмий — усьо­го тридцять солдатів противника. Ми зрозуміли, що самі не впора­ємося з ними, встигли викликати підмогу. росіяни дуже тішилися, що потрапили у полон до інозем­ців, бо українців дуже боялися.

— Що розповідали батькам, коли телефонували додому?

— Я не розповідав багато про війну, бо вони і так знають, що це таке. Мій батько — військовий, він усе знає. До того ж є така шту­ка, як військова таємниця. Якщо батьки дзвонили, а я не відпові­дав, вони розуміли, що я — на за­вданні.

— Тато з мамою не просили вас повертатися додому?

— Ні, не просили. Більше того, я сказав своїм батькам, що після війни хочу залишитися в Україні.

— А чому не хотіли б повер­нутися у спокійну, без повітря­них тривог, комфортну Фран­цію? Що вас тримає у нас?

— Мені тут набагато краще, ніж у Франції.

— Напевно, вподобали собі тут україночку…

— Так, дівчата у вас красиві. І не тільки це подобається мені. У вас гарні міста і все інше.

— Чи добре вас у нас ліку­ють?

— Так. Не дають мені покину­ти госпіталь — інакше покинув би його давним-давно. Зава­жає мені піти звідси моя поране­на нога. Я казав лікарям: «Якщо потрібно відрізати ногу, ріжте її - щоб я швидше знову пішов вою­вати».

— Ви жартуєте, Ніколя: на фронт — з такою ногою?

— Можна воювати і з проте­зом. У мене тут загинув 22-річний друг Андреас, єдиний син у сво­єї мами. За нього я буду мстити…

Після цих слів Ніколя хочеть­ся процитувати зворушливі ряд­ки матері загиблого Андреаса, які вона виклала у соцмережах. «Мій любий синочку, найдорож­чий мій Андреасе! Тобі ніколи не буде 23 роки, 24, 25 або більше. Ти назавжди залишишся поруч зі мною, в мені, житимеш так, як ко­лись, коли народився. Як швид­ко пролетіли ці 22 роки! Ти не по­бачиш мого горя, не побачиш, як збільшуються мої зморшки, не побачиш, як я старію. Ти не су­муватимеш, коли я помиратиму. Але я не залишу тебе, я приєд­наюся до тебе… Я щаслива, що ти прожив своє життя так, як хо­тів. Ти був зразковим як людина та борець проти диктатури. Дя­кую тобі, синку! 23 серпня о 21.05 тобі мало б виповнитися 23…»

«Додому їхати не хочу»

Наша розмова із Ніколя про­довжується.

— У французькому посоль­стві в Україні знають, що вам потрібна допомога?

— Франція не хоче займатися мною. У наше військове міністер­ство телефонували моя мама й брат, а там сказали, що не мають до мене ніякого відношення. Я по­дзвонив у французьке посольство у Києві. Мені відповіли: «Ти хочеш, щоб тебе відвезли додому? Це ко­штуватиме 10 тисяч євро!»

— Чи провідують вас у госпі­талі українці?

— У Львові я порівняно недов­го. Про мене мало знають. Але вже приходять волонтери — при­носять дитячі серветки, цигарки. Крім того, навідується хлопчина з ліцею, спілкуємося. Для мене це — компанія, а для нього практи­кування з французької.

— Чи можуть вилікувати вашу ногу?

— Лікарі цього не знають, ще думають над цим. У моїй нозі не­має шматка кістки… У понеділок, 11 вересня, я пройшов медоб­стеження, після якого з’ясують, чи зможуть мене прооперувати. Якщо чесно, мені набридло ва­лятися по госпіталях. Мені на­бридло дев’ять місяців чекати. Хочу, щоб все завершилося як­найшвидше. Мені хочеться наре­шті стати на ноги і знову піти на фронт. Навіть на протезі.

— Звідки у вас така промо­виста футболка: смерть вра­жає з гранатомета червону зірку?

— Я замовив цю патріотичну футболку через Інтернет. Значна частина потрачених на цю покупку коштів пішла на українське військо.

— Як виникла ідея з телефон­ною наліпкою про полк «Азов»? У деяких країнах Заходу під впливом російської пропаган­ди вороже ставляться до цього військового формування…

— Це виглядає патріотично! А я хочу бути патріотичним. У нас, у Франції, погано сприймають, коли ти є патріотом своєї країни. Коли хтось каже: я — патріот, на це реагують не дуже позитивно.

— Українські слова знаєте?

— По-українськи вмію рахувати до десяти. Вмію сказати «дякую», «будь ласка», «як твої справи?». Також знаю декілька поганих слів (усміхається). Іноді вживав їх, коли був на фронті.

— Які наші національні стра­ви любите?

— Я не встиг їх спробувати, бо на фронті переважно була їжа з пакетиків. У вихідні накидали­ся на те, чого не було на фронті: піцу, хот-доги. А загалом із задо­воленням їм усе. Коли перебував на лікуванні у Польщі, скучав за своєю улюбленою їжею — кассу­лє: біла квасоля, соус, качині ніж­ки й ковбаски. Українські фран­цузи-волонтери взяли відпустку і привезли мені цю страву в гос­піталь. Сам я походжу з Монтаба­на, що на півдні Франції. Кассулє - це наша традиційна їжа.

— За що ви любите Україну?

— У вас життя дешевше. Мен­ше засмічені міста. Мені подоба­ється ваш менталітет. Мені взага­лі у вас усе подобається.

— Після закінчення війни чим би хотіли зайнятися? Підете у бізнес?

— Я ще не думав над цим. Мож­ливо, міг би працювати в якійсь французькій ресторації. Можли­во, знайду дівчину, яка надихне мене на якусь власну справу.

— Батьки приїдуть до вас?

— Можливо, до мене приї­де мама. А татові не дозволяють приїхати застереження медиків. Мама, напевно, захоче мене за­брати звідси, але я не хочу цього. Мені тут добре.

З бюрократами воювати важче…

Після важкого поранення Ніко­ля лікували у Куп’янську, Харко­ві, Полтаві, Львові. П’ять місяців пробув у клініках Польщі. Після того Ніколя повернули до Льво­ва. У француза, не з його вини, є проблеми з медичними доку­ментами, тому з квітня не отри­мує належних військових виплат, у побутових питаннях обходиться своїми заощадженнями. Каже­мо про це, щоб нашим військо­вим чиновникам стало соромно перед цим захисником України з Франції. Ніколя із «недіючою» но­гою рветься на передову, готовий померти за Україну. А бюрокра­ти у погонах не можуть зробити елементарного — навести лад з його паперами. Вже не кажу, що цього хлопця мали би представи­ти до нагороди.

Маю окреме прохання і до львів'ян. Було б дуже добре, якби вони провідали Ніколя. Через свою природну скромність він не каже, як приїлися йому лікар­няні харчі. Ні, не треба готувати французькому воїнові улюблене кассулє. Але, думаю, він неаби­як зрадів би, спробувавши нашо­го домашнього борщу, вареників, голубців, узвару. Ніколя заслужив в українців бодай на такі невелич­кі знаки уваги…

P. S. Автор висловлює вдяч­ність засновниці Французько­го клубу у Львові, артменеджеру Ліані Панасевич-Бенке та жур­налісту Юрію Мельнику за допо­могу у спілкуванні з Ніколя Брен­доном.

Довідка «ВЗ»

Інтернаціональний легіон Територіальної оборо­ни ЗСУ створено на третій день повномасштабного вторгнення росії в Україну з числа іноземців, у тому числі тих, які мають українське коріння. У цей під­розділ увійшли добровольці зі США, Канади, Вели­кої Британії, Німеччини, Франції, Італії, Бельгії, Ні­дерландів, Данії, Швеції, Чехії, Польщі, росії, Грузії, білорусі, Норвегії, Нової Зеландії, Азербайджану, Греції, Ізраїлю, Австралії, Ірландії, Португалії, Іспанії, Австрії, Хорватії, Марокко, Японії, Афганістану, Бра­зилії, Казахстану, Киргизії, Венесуели, Китаю, Лат­вії, Південної Кореї, Колумбії, Перу та ін. Серед воїнів Легіону був троюрідний онук 35-го президента США Джона Кеннеді - Коннор Кеннеді. Інтернаціональний легіон ЗСУ нараховує до 20 тисяч воїнів. За станом на 9 вересня з початку повномасштабного вторгнення росії в українських військових підрозділах загинули 256 іноземців, у тому числі 22 — із Франції.