«Під окупацією ми ніби «строк відмотали…»

Деокупований Херсон поступово повертається до мирного українського життя. І хоча тут ще не всюди відновили подачу води та електрики, ще не всюди можна купити харчів, херсонці, що дев’ять місяців прожили під російською окупацією, вже почали дихати на повні груди. У місті замайоріли синьо-жовті прапори. А 19 листопада до деокупованого міста прибув перший від початку повномасштабної війни пасажирський потяг із Києва.

Ним на свою малу батьківщину при­були жителі міста, які з початком війни виїхали з Херсона. Наша ко­лега, журналістка телепрограми «Факти» каналу ICTV Ольга Читайло проїхала цим потягом з Києва до Херсона, аби подиви­тися, як відновлюється місто після росій­ської окупації. Про свої враження від по­їздки розповіла «Високому Замку».

Росіяни залишили за собою катівні та свіжі могили

— На Херсонщині я вже вдруге, — роз­повідає Ольга. — Перша поїздка була у вересні. Тоді я поїхала у Високопілля, село Херсонської області, щойно звіль­нене від окупантів. Що мене тоді врази­ло — як їдеш на Херсонщину з напрямку Дніпра, бачиш суцільну випалену землю. Бо росіяни, відступаючи, знищували все за собою. Їдеш, а навкруги кілометрами тягнуться мертві села! Там нема людей, не залишилося жодної вцілілої хати.

Коли заїжджаєш у село, яке було дев’ять місяців під окупацією, бачиш дуже втомлених, виснажених людей, але вони радіють тобі, бо ти — українська журналістка. Вони дуже раді бачити все українське. Люди бачать український мі­крофон, самі підходять і починають гово­рити… Класичний почерк росіян: перше, що бачиш у деокупованому населено­му пункті, — катівню. Катівні влаштовува­ли або у лікарнях, або у школах, але були вони всюди. І друге, що ти бачиш, — свіжі могили убитих місцевих мешканців.

У Високопіллі ми зустріли жінку, в якої вбили сина і невістку. Досі не знає, за що їх убили. Того дня вони вийшли зранку з дому, аби привітати її з 85-річчям. Несли квіти. Вони жили через дорогу від неї. І в той момент під'їхали денеерівці й про­сто їх розстріляли. Так і лежали на землі з квітами в руках… І всюди, куди не при­їжджаєш на раніше окуповану територію, таких історій дуже багато.

Вокзал — єдине місце, де була електрика

Тоді, у Високопіллі, я подумала, що у будь-якому разі повернуся на Херсонщи­ну, коли її деокупують. І коли нарешті за­пустили перший потяг із Києва до звіль­неного Херсона, одразу поїхала туди. Від Миколаєва до Херсона зо дві годи­ни їзди. Коли залишається година їзди до Херсона, починається та сама карти­на — мертві села, розбиті хати… Це озна­ка того, що тут пройшли бої і звідси гна­ли росіян.

Дуже зворушливо було, коли їхав наш потяг, бачити, як люди виходили на перо­ни і махали нам руками. Особливо силь­не враження це справляло на херсонців, які дев’ять місяців не були вдома. Коли приїхали у Херсон, на пероні їх зустріча­ли рідні, які вижили. Обійми, сльози…

Ми ходили містом, спілкувалися з людьми. Люди були раді бачити укра­їнські ЗМІ: «Ви що, український канал? Боже мій!». Відчувалося, що це дуже щиро. Запам’яталася фраза одного хер­сонця, який підійшов до мене і сказав: «Під окупацією ми ніби «строк відмота­ли…».

У місті ще було чути вибухи недале­кого фронту. Але тут люди вже звикли до цих звуків. Вокзал — міський гумані­тарний штаб. Це практично єдине місце, де була електрика. Серце міста — площа Свободи. Тут людно, бо сюди привозять гуманітарку і роздають з машин, також тут можна набрати води. Зв’язок у місті майже ніякий, але його вже почали нала­годжувати.

Місто черг

Зараз у Херсоні вже починають віднов­лювати електропостачання, з’являється світло. А тоді це були суцільні черги. Були три види черг — вода, їжа і зарядка теле­фонів. Черги на зарядку телефонів були найбільшими. У серці міста, на площі Свободи, на кожному кроці стояли гене­ратори, люди підходили, щоб зарядити свої ґаджети. Херсонці про всяк випадок носять у сумках порожні бутлі для води, бо не всюди у місті можна було її набра­ти.

Ще одна проблема — брак харчів. Ми зайшли у продуктовий магазин — прак­тично голі полиці. Ті продукти, що є, — суцільно російського виробництва. За­ходиш у продуктовий магазин, бачиш кримські чипси — і на тому закінчується твоя покупка. Продавці дуже вибачалися за ці російські товари, але нічого іншого в них не було. Зараз, думаю, туди вже за­везли українські продукти.

Одна продавчиня, Марина, була так рада нас бачити, що подарувала мені власноруч сплетену іграшку — великого синьо-жовтого кота. Вона сама в’язала цих котів ще під час окупації, а тепер да­рує їх військовим і гостям міста. Я вже потім помітила, що той синьо-жовтий ко­тик… з яйцями. Ото крутезний кіт!

Як вони пережили окупацію

Я була впевнена, що Херсон — проукраїнський. Ще до війни я розробляла тему патріотизму на сході й півдні Укра­їни, і мені подобалися настрої людей у Херсоні. Колись, ще в мирному жит­ті, була і в Донецьку, і у Луганську — там були зовсім інші, сепаратистські настрої. Чи, не дай Боже, у Криму, де на тебе всі шиплять, коли чують українську мову.

Звичайно, херсонці, які не виїжджа­ли звідси, зараз переживають, що буде далі. Чи, бува, їх не «запишуть у колабо­ранти»? Якщо ти, наприклад, продавав у магазині російські товари і за російські рублі. Але місцева влада їм уже поясни­ла, що в такому випадку тебе колаборан­том не вважатимуть.

Ірина, вчителька української мови з прифронтового Нью-Йорка, що на До­неччині, перебралася до Херсона ще 2014-го. Але війна прийшла і в Херсон. Ірина вирішила вже нікуди не їхати. Пра­цювала репетиторкою, майже таємно, через VPN, готувала школярів до ЗНО. Ірина у розмові зі мною виступала за те, що треба карати вчителів-колаборантів, треба позбавляти їх ліцензій. Це ті, хто проводив уроки у російських школах за російською програмою. Мовляв, вони тут працювали на ворога, а потім будуть до України «примазуватися»?

Ті, з ким я спілкувалася, під час оку­пації переважно сиділи вдома, намага­лися зайвий раз не виходити, щоб не потрапити на очі росіянам. Бо було ба­гато блокпостів по всьому місту, і оку­панти постійно всіх перевіряли. Якщо херсонці й виходили з дому, то стара­лися або залишити вдома телефон, або почистити його. Щоб не було видно, де ти був в Інтернеті. Інтернет підключа­ли російський, бо українського не було. Але дуже обережно ним користували­ся. На українські сайти заходили через VPN, щоб не можна було відстежити.

Загалом, тим, хто мав проукраїнську позицію, виїжджати було дуже небез­печно. Та сама вчителька Ірина як репе­титорка мала усі дані в онлайні. То вона боялася, що на блокпосту її одразу іден­тифікують і вб’ють… Катівні в Херсоні були, як і всюди. У Херсоні катівня була в СІЗО.

Роботи в місті практично не було. За­робити можна було хіба продавцем у ма­газині. Товари в магазинах були, але пе­реважно російські й дуже дорогі. Гроші ходили — і російські рублі, і гривні. Якщо хтось у магазині продавав за гривні, ро­сіяни йому погрожували і примушували переходити на російські рублі. Моя зна­йома, яка мала в селі на Херсонщині ма­газинчик, розповідає, що під час окупа­ції вони сиділи вдома, не торгували. То до них прийшла колаборантка — сільська голова — і сказала: якщо ти не вийдеш торгувати в рублях, ми заберемо у тебе магазинчик і знайдемо, хто там буде тор­гувати.

Але були й партизани у Херсоні! Про це всі місцеві кажуть. Вчителька Ірина розповідає: ідеш по місту і бачиш десь синьо-жовту стрічку на огорожі, і одра­зу тепліє на душі. Один хлопець ще вліт­ку виставляв на вулицю колонки з україн­ським гімном. Це дуже надихало, давало надію, що Україна таки повернеться на багатостраждальну землю Херсонщи­ни…