«В окупації мав одну мету — вижити. Бо вдома на мене чекали діти»

Після початку повномасштабного вторгнення російські війська окупували частину Херсонщини. У багатьох населених пунктах, зокрема у Костогризовому, люди залишилися без нормального зв’язку, медичної допомоги й можливості безпечно пересуватися… Валерій Чупилко розумів: залишатися далі небезпечно. Попри купу російських блокпостів і постійну загрозу обстрілів, евакуював вісьомох прийомних дітей на територію, підконтрольну Україні. Дорога стала справжнім випробуванням… Та найголовніше — їм вдалося вирватися з окупації. Сьогодні родина живе у Бродівській громаді на Львівщині. Тут діти знову вчаться жити без вибухів, ходять до школи, мають друзів і будують плани на майбутнє.

На Львівщині сім'я починала майже з нуля. Валерій каже: найважче було повернути дітям відчуття спокою… Попри труднощі, чоловік робить усе можливе, аби діти відчували турботу й підтримку.

— Я все життя займався сільським господарством, — розповідає пан Валерій. — Окрім картоплі, помідорів, огірків і кабачків, ще й кавуни вирощував. У нас з дружиною Наталею було двоє власних дітей. Доньці зараз 39 років, а синові - 33. Жили спокійним життям. Коли 1988-го у вірменському Спітаку стався землетрус, загинули люди й багато дітей залишилися без батьків. Дружина запропонувала взяти одну чи дві дитини. Однак тоді якось не склалося.

Старша донька вийшла заміж, син вступив в інститут. Залишилися Валерій з Наталею самі. Одного разу на очі потрапила газета, де було написано про дитячий будинок. Спочатку не надали значення цій публікації, але потім обговорили її і вирішили «хоча б подивитися» на діток. Приїхали до Херсона, зайшли у дитбудинок «Теремок» і вирішили: беруть під опіку не одну дитину, а відразу чотирьох. Бо усі хлопчики — рідні брати.

— У Херсоні пройшли спеціальні курси, різні перевірки — умов житла, фінансів… Нарешті хлопчиків забрали. Їм на той час було три, чотири, п’ять і сім років. Це був 2010-ий. Але через місяць у зв’язку з невиліковною хворобою одну дитину в нас забрали. У ще одного хлопчика раптом знайшовся рідний батько. Так виглядало, що всі діти були від різних татів… У нас залишилося двоє дітей. Оскільки все в будинку переобладнали — зробили дитячі кімнати, купили нові ліжка, то вирішили, що порожніми ці «хороми» стояти не повинні. Нам запропонували взяти ще діток. Приїхали з Наталею у дитбудинок і взяли ще чотирьох — трьох рідних братів і їхню сестричку. Хлопчикам було три, чотири і п’ять, а Жанночці - десять років.

— То вже їх разом стало шестеро?

— Так, і це вже був дитячий будинок сімейного типу. Через три роки нам запропонували ще двох дівчаток, які опинилися у дитячому будинку після трагедії. Мама дівчаток померла, бабуся відмовилася від них. Їм було 12 і 13 років. Таким чином у нас стало восьмеро прийомних дітей.

У новій родині дітей вчили прибирати у своїх кімнатах, допомагати мамі на кухні, адже усіх багато, то ж скільки вареників треба наліпити, картоплі начистити… А старші діти допомагали татові садити картоплю, збирати полуницю. Усе робили разом.

— Мої діти усе вміють робити — і на тракторі їздити, і на мопеді, і їсти собі приготувати. Старші дівчата вже не живуть з нами — повиходили заміж і народили мені онуків. Живуть за кордоном.

Перше горе постукало у життя Валерія Чупилка 2021 року. Дружина Наталія після інсульту покинула цей світ. Залишився батько з дітьми… А потім почалася велика війна. Біль, розпач і нерозуміння — як жити далі? Село Костогризове опинилося під окупацією.

— Ми працювали у лісі, — каже чоловік. — Я там видивлявся, що і де стоїть у «орків», інформацію передавав українським захисникам. Сусіди на мене донесли, а ще про мене багато чого окупантам розповів мій рідний дядько. Точніше, написав заяву. Мене взяли «на яму», били довго і сильно, хотіли, щоб я розповів, кому і що здавав, хто мені у цьому допомагав. Звісно, я все заперечував, казав, що нікому ніколи нічого не розповідав. У мене була одна мета — вижити. Бо на мене вдома чекали діти.

Валерій дивом вижив. Розумів, що залишатися у селі не може, бо ризикує не лише своїм життям, а й життям тих, кого має оберігати. Щоб вистачило грошей на солярку, продав корову. Виїжджав тоді товариш пана Валерія (зараз служить «дронщиком» на Херсонському напрямку), який і допоміг йому виїхати.

— Щоправда, двох дітей, Жанну і Ростика, я вивіз трохи раніше. Ростик закінчував уже їхню школу — під прапором окупантів. Я не міг цього допустити, тому, дякуючи волонтерам, двоє дітей змогли дістатися Бродів. А ми всі виїхали 2023-го.

— Чи знали ваші діти, що ви передаєте інформацію ЗСУ?

— Звісно, знали. Бо я цю інформацію передавав своїм дітям, а вони її передавали далі.

— Не боялися, що хтось із дітей «розколеться»?

— Я тоді про це не думав. От сіли хлопці на велосипеди, покаталися селом, а коли повернулися додому, запитую: «Де там орки?». Розповіли — стоять там і там. Я інформацію перевірив — стоять. Передав куди треба. Коли їздив в Олешки продавати молоко, також «вивчав», де що стоїть.

— А потім ви приїхали у Броди?

— Так, ми винаймали житло — спочатку одну квартиру, згодом іншу. Потім нашій родині влада надала будинок, де зараз живемо.

— Вам його подарували?

— Ні. Поки діти неповнолітні, ми тут всі будемо жити. Діти виростуть, підуть. Тоді піду і я.

— То у вас шестеро дітей залишилося?

— Ні. 2022 року, коли почалася велика війна, директор Херсонського дитбудинку зателефонував і попросив взяти ще кількох дітей. Я тоді взяв трьох. Мішці було 3,5 року, Толіку і Тані - 7 і 8 років. Місяць тому мені з Херсона привезли ще двох діток — 5 і 7 років. То усіх разом на сьогодні восьмеро.

— Як вони вас називають?

— Татом. І звертаються тільки на «ти». Вони мені як рідні. А рідні мають звертатися на «ти». До мами також колись зверталися на «ти».

— Хто у вашій великій родині готує їсти?

— Я. Але у мене є помічники. Хтось чистить картоплю, хтось засмажку на пательні перемішує. Діти вміють зварити макарони і посмажити яйця.

— Скільки літрів на день варите першої страви?

— 15. А якщо щось дуже смачне, то і 20 літрів. До прикладу, якщо фарширую перець, то 20-літрової каструлі нам вистачає на два рази поїсти.

— Які ще страви готуєте дітям?

— Усе, окрім тіста. Моя дружина була кулінаром, то випікала всілякі смаколики. Я цього робити не вмію. Зате навчився робити чебуреки, можу зробити піцу з готової заготовки.

— Які успіхи дітей у школі?

— Ой, та по-різному вчаться. Хтось добре, хтось — не дуже. До школи — слава Богу — вчителі мене не викликають, діти уроків не зривають, вікон не розбивають… Так, трапляються різні випадки, але ми багато спілкуємося, пояснюю, чого не можна робити.

— Якщо дитина провинилася, як караєте?

— У нас понад 10 велосипедів. Придбали непоганий квадроцикл і для хлопців електричний мопед. Хто провинився, не має права сідати за кермо велосипеда, квадроцикла чи мопеда. До прикладу, бачу, у кімнаті безлад. Прошу, щоб прибрали. Відповідь: потім приберемо. Потім забули. Увечері виходять і кажуть: «Тату, ми їдемо до хлопців і до дівчат у сусіднє село». Кажу: «Ні, хлопці, сьогодні хлопці і дівчата відпочивають без вас». Просяться, мовляв, зараз все зробимо, приберемо. Ні, кажу, все треба робити вчасно.

Хочу їх навчити не лише людяності і порядності, а й відповідальності за свої вчинки. Бо як підуть у самостійне життя, мають не боятися труднощів і вміти все робити…