«У полоні 99% хлопців казали: нас на території міняти не треба! Ми почекаємо…»

Наша розмова з ним це доводить.

Посилки з України називали російськими

— На нинішнє Різдво, хоч було неочікувано холодно, 12 градусів морозу, я пішов до храму, — згадує Володимир Васильович. — Якраз у цей день у Херсоні обстріляли Центральний ринок, загинули люди. Все як зазвичай. Щодня в нас у місті гинуть від російських атак…

А у полоні ми рахували дні, сподівалися, що настане обмін і хлопці потраплять додому. Нас не дуже добре годували, тож влаштовувати передсвятковий піст не було з чого. Але я зробив це. Казав тюремникам, що їхню їжу — сякий-такий суп, кашу — братиму останнім…
Для тих, хто тримав нас у полоні, Різдво, за великим рахунком, не було святом. Судячи з їхньої поведінки, навряд чи вони були віруючими. Пригадую, якось у колонію надійшли подарунки. Нам сказали, що вони — від російського уповноваженого з прав людини москалькової. Але коли ми розкривали ці пакунки, то бачили, що всі речі - українського виробництва, опис зроблено українською. Пощастило, що прислали термобілизну, бо у камерах ми дуже мерзли. Але уявіть собі цинізм: в описі зазначено 500 грамів шоколадок, а видають 250 грамів якихось російських карамельок. Згущеного молока прислали пів літра, а нам дають 200 грамів російського. Тобто навіть у дрібницях намагалися вкрасти. Дещо тюремники роздали, а потім забрали. Після отримання посилок наших хлопців змушували перед відеокамерами дякувати москальковій за те, що «дбає про українських полонених»…

А візити представників Міжнародного Червоного Хреста — то просто ганьба! Вибірково заходили в якісь камери і вручали по зубній щітці й тюбику зубної пасти. А куди не зайшли, дали на камеру, де сиділо 16 людей, два тюбики.
Ніхто з наших хлопців не мав права комісіям скаржитися. Бо після цього поб’ють. Але ми скаржилися. І чули від представників Червоного Хреста: «Чого скиглите? Ви ж у полоні, а не у піонерському таборі. Сидіть тепер і мовчіть!».

— Кілька місяців ви уже дихаєте українським повітрям…

— Надихаюся ним!

— Як відходите від того, що з вами було з 17 квітня 2022-го по 24 серпня 2025-го?

— У полоні ми жили думками про рідних (слава Богу, вони у мене всі живі), про свою країну. Вірили, що наша держава бореться з покидьками. У тому числі - за нас. Складали собі уявний малюнок, що відбувається, бо жодної інформації не було. У таборі нам говорили, що України вже немає, що її захопили. І що нам буде великим щастям жити у росії. Казали, що треба визнати нову владу і співпрацювати з нею, що наша держава нами не цікавиться. Мовляв, багато разів подавали вас на обмін, а Україна не хоче приймати.
Ніхто з нас у ці побрехеньки не вірив. Розуміли: якщо відбуваються обміни, значить, і росіяни потрапляють у полон. Тобто не все у них так гладко. У мене не було жодного сумніву, що Херсон буде звільнено. За цю намальовану реальність і трималися…

— Що сказала мама, коли побачилися з нею після полону?

— Моя мама походить з росії, зі Смоленщини. Якось на початку великої війни я ненароком її образив. Сказав: от прийшли твої «соплємєннікі» нас убивати… Нічого поганого не мав на увазі, але згодом дуже докоряв собі за ці слова. І дуже переживав, що коли повернуся, мами не застану.

Щойно під час обміну перетнули кордон, віцепрем'єрка Верещук набрала по телефону мою дружину. А мені страшно запитати, як справи вдома. Донька ж моя служить у ЗСУ, мама — старенька, все могло трапитися. Коли почув «Все нормально», стало легше на душі.
Я попросив у мами пробачення. За все. Завжди вважав себе добрим сином, чоловіком, батьком, дідусем. Але згодом зрозумів, що за зайнятістю міськими справами у мене не вистачало часу на найближчих людей.

— То що відповіла вам мама, коли перепросилися?

— Заплакала. Сказала: «Ти мені пробач…». Дружина розповідала: розуміючи, з ким ми маємо справу, мама втрачала віру, що я повернуся…
Звільнили мене 24 серпня, а 25-го у мами був день народження, їй виповнився 91 рік. Тож свято було і у державі, і у моїй сім'ї.

Окрема катівня була для підлітків…

— Чому, попри багато застережень, у тому числі від західних лідерів, південь України росіяни окупували так швидко, за кілька днів?

— Що це була зрада, навіть не сумніваюся. Десь за два тижні до великої війни у нашій області відбувалися великі військові навчання під керівництвом херсонського управління СБУ. Все начальство запевняло, що ворог не пройде. Але через кілька годин після повномасштабного вторгнення росіяни вже були під Херсоном. Героями виявилися прості хлопці, цивільні, які намагалися затримати ворога. Пишаюся ними. Я бачив підлітків, які виходили на вулиці, щоб захищати своє місто. Саме тому у Херсоні була така велика кількість катівень. Для молоді росіяни облаштували окрему тюрму. Зараз катівні побудували на лівому березі, щоб залякувати українців, які залишилися на тимчасово окупованих територіях.

— Ви поводилися гідно, коли у полоні російські пропагандисти брали постановочне інтерв'ю. Не боялися, що після «неправильних» відповідей з вами можуть поквитатися?

— Відмовитися від того, що ти казав у 2014−2015 роках, бо тебе зараз катуватимуть, було б не по-чоловічому. Головна мета росіян — щоб такі публічні люди, як я, зрікалися своїх слів і казали, наприклад, що Майдан організували американці, що проведення АТО було злочином…

— Ви 2014-го заявляли: нехай тільки росіяни спробують сунутися — дамо команду стріляти на ураження…

— Так от тепер я повинен був казати, що все це неправильно. росіяни вважали: якщо ми у знакових темах будемо публічно розкаюватися, то зламають дух Майдану, дух свободи.

Сюжет зі мною знімали біля Вічного вогню в окупованому Херсоні. російський журналіст каже: «От бачите, написано на пам’ятнику «Спасибі російському народу!». Запитую: «А українському не повинні дякувати? — майже 10 мільйонів наших загинуло під час Другої світової війни! А татарському народу? Грузинському? Вірменському? Азербайджанському? Ми не повинні їм дякувати? Це тільки ви перемогли у тій війні?».

Коли задаєш такі питання, їм відповісти немає що. Зрозуміло, такі речі в ефір не давали…

Одного разу росіяни імітували мій розстріл. Були дуже здивовані, що не прошу у них пощади. Запитували, чи не боюся? Кажу: «Я прожив уже 62 роки, внуків народив. Чого мені боятися?». Вони вистрілили — чи то у повітря, чи то холостими. А потім посадили за стіл з цим російським журналістом Ванєчкою (Іваном Літоміним). А позаду у Ванєчки за камерами стоїть кат їхній з ґумовою палицею. Грається нею, б'є себе по руці. Дає зрозуміти, що мене чекає.

За великим рахунком, це чекало всіх військовополонених, цивільних українців. Що не кажи, тебе поб’ють. Той кат навіть у камеру приходив бити мене, мабуть, скучив.

Зрада керівництва була не тільки в тому, що прибрали з південних рубежів військові частини, що зачистили територію Херсонщини від мінних полів, які могли би спинити ворога. Зрада була і в тому, що росіяни знали про нас усе. Відразу показали мої гострі вислови щодо їхнього царка.

Я казав, що «старчєская дємєнція путін» вирішив, що український південь — це «ісконно русскіє зємлі». Вони не могли собі навіть подумати, що можна говорити такі речі про путіна!

— А дехто в Україні досі зачарованиий ним, «культурою пушкіна, достоєвського». Ждуни чекають на прихід «русского міра»…

— У полоні я не побачив виявів «великої російської культури». Там немає цього! — самі російські мати. Дико чути, коли відбувається війна, а дехто каже, що «не все так однозначно». Хтось намагається з’ясувати «загадочную русскую душу». Нема у них ніякої душі! Я вже два місяці перебуваю у Херсоні і бачу, як щодня тут гинуть люди — від артилерійських пострілів, мінометів, дронів. росіяни полюють на цивільних, на громадський транспорт, на карети «швидкої допомоги». У них «загадочной душі» не більше, ніж у тих дронах, які літають над містом. Не знаю, як можна шукати щось позитивне у тих нелюдах. Немає нічого більш відмінного, ніж українці й росіяни. Окупантам байдуже, хто перед ними — літня людина, жінка, дитина. Для них ти — «хохол». І за це тебе треба нищити. Насиллям фізичним і моральним. Роблять це для того, щоб підкорити. Щодня російські пропагандисти розповідали, «яке це щастя — бути русскім». І як всі, мовляв, заздрять, що вони — руські. І що весь світ нібито їм через це хоче зробити погано. росіяни вважають, що вони — супернація, а ми — фашисти, нацисти. А ще — «унтерменш» (неповноцінні люди). Тому потрібно нас перевиховувати. Хто не підкориться, того треба знищувати.

За 25 років правління путіна росіян отруїла пропаганда. росіяни вважають, що радянський союз був величезним щастям. І хочуть туди повернутися. Але не розуміють, чому ми не хочемо там бути. Для них це така дивина! Так думають усі, з ким я спілкувався, — починаючи від феесбешників і закінчуючи охоронцями в’язниць. Намагаються повернути і нас у той радянський концтабір.

«На відео після полону побачив страшненького дідка. Потім зрозумів, що це — я…»

— Чи будете апелювати до міжнародного суду через перенесені тортури?

— Наступного дня після свого обміну я переглядав відеоінтерв'ю свого товариша по нещастю Дмитра Хилюка, журналіста
УНІАН. Дивлюся, поруч з ним стоїть якийсь старенький страшненький дідок. А потім розумію, що це — я… Сам себе не впізнав. І не тільки я. Пам’ятаю: разом зі мною у колонію потрапили двоє хлопців по 120 кілограмів. У полоні важили вже 62−63 кг. Це був набір кісток, прикритий шкірою…

Якщо буде організовано трибунал щодо злочинів росії, обов’язково свідчитиму на ньому. І зараз не мовчу. Щодня з моменту перебування на волі я кричу про жахіття російського полону. Особливо жорстко і жорстоко було у борисоглєбському СІЗО воронезької області, бо там били тричі на день. У колонії пакіно (владімірская область) били трохи менше. В лютому минулого року я оголошував голодування, щоб росіяни припинили бити наших хлопців. Розумів, що їх або вб’ють, або зроблять каліками. У тому числі - і мене.

— У свої 65 років ви — дуже діяльна людина, живете справами інших. Де бачите застосування своєму життєвому досвіду тепер, вже на волі?

— Щодня працюю над тим, щоб домогтися звільнення з полону наших хлопців. Їх використовують як заручників, ними намагаються вплинути на нашу державу. У полоні ми всі мріяли про звільнення, але не будь-якою ціною. 99% хлопців казали: нас на території міняти не треба! Жодного метра української землі не треба віддавати! Ми на це не згодні. Ми посидимо, ми почекаємо. Але не піддавайтеся на тиск!
Нещодавно я звернувся до мера Львова Андрія Садового щодо підтримки поранених херсонців, які потребують реабілітації. Бо у Херсоні жахлива ситуація. Коли окупанти виходили з міста, то крали все, що можна було. Навіть сміттєві баки вивозили. Тяжко у нас із меддопомогою — лікарів лише 50% від потреби. Багато фахівців повиїжджали — не хочуть ризикувати життям… Андрій Іванович погодив, що херсонці - і діти, і дорослі поранені - приїжджатимуть щомісяця до Львова на реабілітацію. Низький уклін львів'янам за те, що пройнялися нашими проблемами.

— Багатьох українців, які не зламалися перед ворогом, держава відзначила високими нагородами. Чи оцінено ваш спротив, вашу громадянську позицію?

— Не чекаю жодної подяки. Це не найголовніше. Але дуже боюся, що… Пам’ятаєте сумну слов’янську традицію нагороджувати непричетних і карати невинних? Зазвичай так і відбувається. Ось взяти таке. З подачі Трампа у нас заговорили про проведення виборів. Слухайте, а ми що — вже виявили і покарали всіх, хто зрадив той же Херсон? Чи є у нас впевненість, що ці зрадники не йтимуть на вибори і не отримають мандати?

Я вже зараз бачу оце покарання невинуватих і нагородження непричетних. Ті люди, які з Херсона втекли першими, уже отримали нагороди. Дуже сумно це спостерігати.

Оголошення виборів мене вкрай непокоїть. Скажіть, як проголосують ті хлопці, які досі перебувають у полоні? Або військові, які тримають фронт? Кинуть автомати — і підуть голосувати? У чиїй хворій уяві така думка народилася? Навіщо ми йдемо на поводі у хворих людей?

Хочу ще раз сказати добре слово про героїчних людей, у нас таких безліч. Це і волонтери, які з ранку до вечора дбають про військових. Це ті ж самі лікарі, пекарі, енергетики, комунальники, які прибирають вулиці. Дуже пишаюся своїми земляками, херсонцями. Це герої! Зазвичай казали, що південь і схід — проросійські. Херсонці показали, що нічого не мали і не хочуть мати з росією. А як вони вийшли протестувати, коли окупанти зайшли у наше місто! У нас стільки сюжетів для фільмів, що важко собі уявити…