Сам граф Лянцкоронський запросив нас на запашну каву і роздільський сирник

Попри те, що напередодні у Львові і Роздолі періщив дощ, погода нам також влаштувала свято. Лагідне літнє сонечко цілувало листочки столітніх дерев розкішного англійського парку у селищі Розділ, що на Львівщині, і своїм теплом огортало контури споруди, яка свого часу могла б конкурувати з вишуканими віллами французької Рив'єри.

Журналісти «Високого Замку» вирушили у пізнавальну експедицію до палацу Жевуських-Лянцкоронських — місця, де відомий колекціонер граф Лянцкоронський за своє життя зібрав велику колекцію мармурових статуй, картин епохи Ренесансу, старовинних меблів, килимів, ваз та антикваріату. Палац славився книгозбірнею, галереєю портретів, яка налічувала кількасот полотен, багатющою збіркою фотознімків і великим родинним архівом.

Сьогодні палац зустрів нас тишею, хоча кілька століть тому тут вирувало грандіозне світське життя. Будівництво резиденції розпочав ще у 1740 році дідич Роздолу, подільський воєвода Міхал Юзеф Жевуський. Тоді це був стрункий мурований палац у стилі бароко, який назвали «Франкополем».

Справжнього ж розквіту садиба зазнала у XIX столітті, коли перейшла у власність давнього шляхетського роду Лянцкоронських. Граф Кароль Лянцкоронський — видатний меценат, мандрівник та мистецтвознавець — перетворив родинне гніздо на приватний музей, відомий на всю Європу.

Радянська доба пройшлася по палацу катком. Напередодні Другої світової війни Лянцкоронські встигли вивезти найціннішу частину колекції до Відня (зараз ці шедеври прикрашають королівський замок у Вавелі та деякі палаци Польщі). Те, що залишилося, радянська влада «націоналізувала».

У повоєнні роки палац перетворили на філію санаторію «Розділ», яка спеціалізувалася на лікуванні захворювань опорно-рухового апарату. Старовинні зали розділили перегородками на кабінети й палати, унікальний паркет застелили дешевим лінолеумом, а стіни покрили товстим шаром радянської зеленої фарби.

Найстрашніші часи для пам’ятки настали після 2004 року, коли санаторій закрили, а будівлю продали за безцінь київській фірмі «Мережа відпочинку». Київські фірмачі начебто планували влити у палац друге дихання і облаштувати там музей чи картинну галерею. А поруч збудувати готель. Ремонтно— реставраційні роботи мали розпочати у 2004 році. Але не розпочали: списали на формальності — брак якихось документів. Покійному директору Львівської галереї мистецтв Борису Возницькому вдалося зберегти деякі музейні цінності. А сам палац опинився на межі виживання: дах почав протікати, знищуючи автентичну ліпнину стелі. Мародери винесли все, що мало бодай якусь цінність — від мармурових камінів до залишків паркету. Вандали понівечили фасад, а розкішний парк перетворився на непрохідні хащі.

Коли 13 років тому я приїхала у складі туристичної групи у відомий у всій Європі палац Лянцкоронських, серце стискалося від болю — палац виглядав як привид, що повільно помирає. Побиті сходи з тильного боку позаростали бур’янами. Повибивані вікна заснувало павутиння. Фасадний бік будівлі нагадував вхід у палац Потоцьких у Львові з під'їзною заасфальтованою доріжкою. От тільки двері у роздольському палаці були зачинені. Перед дверима табличка «Злий пес». Однак ніхто палацу не охороняв. Не було ані сторожа, ані злого пса. Тільки порожня псяча буда…

Проте цьогорічний візит приніс кардинально інші емоції. Палац Жевуських-Лянцкоронських нарешті отримав шанс на порятунок.

Цей ренесанс став можливим завдяки інвестиційній компанії «ЕФІ Груп» (EFI Group) у співпраці з ініціативою «Спадщина.UA», і у 2023 році було розпочато реалізацію проєкту «Палац Розділ», який очолює неймовірно енергійний тандем двох жінок — керівник проєкту, стратег і візіонер Ганна Гаврилів та серце і двигун палацу Любов Саварин.

Через зайнятість того дня Ганна Гаврилів не змогла зустрітися з редакційним колективом «ВЗ». Цю місію виконала Любов Саварин, яка зустріла нашу групу біля головного входу, де колись зупинялися карети графів Лянцкороських.

Для Ганни Гаврилів цей проєкт — виклик світового рівня. Потрібно не лише зберегти автентичність (а палац зазнав численних перебудов і руйнувань), а й зробити його самоокупним, живим простором.

Якщо Ганна — це стратегічний мозок проєкту, то Любов Саварин — його залізне серце безпосередньо «на землі». За її словами, її посада звучить як менеджер, прораб і екскурсовод. Неофіційно — вона знає кожен камінь, кожну тріщину і кожну таємницю цих стін. Але щоб приступити до реставрації, треба було вивезти увесь мотлох. А для цього знадобилося 73 КамАЗи! Пані Люба вирішує сотні побутових та логістичних завдань щодня — від закупівлі правильних матеріалів до організації безпеки на об'єкті. А як екскурсовод, складається враження, що ця мила жінка не може насолодитися тим, що робить. Це її справжня пристрасть. Коли розповідає про графа Кароля Лянцкороського, його унікальну колекцію антиків та колишню розкіш палацу, здається, що стіни навколо починають світитися. Вона перетворює руїни на живі декорації минулого.

— Бути тут щодня — це і виснаження, і колосальний драйв, — усміхається. — Коли ми тільки зайшли сюди, тут були завали сміття. А сьогодні ми вже відкриваємо пласти ліпнини, які вважалися втраченими. Палац ніби дякує нам за те, що ми його рятуємо.

Сьогодні «Палац Розділ» — це не закрита зона, куди не підступитися. Завдяки концепції відкритості, яку сповідують Ганна та Любов, сюди вже приїжджають волонтери, студенти, дослідники та туристи. Палац оживає маленькими кроками. Пані Любов, коли розповідала нам про бальну залу, пообіцяла, що за три роки запросить нас сюди на бал. Порадила шити бальні сукні, а чоловікам — фраки.

Екскурсія була би неповною, якби після графських покоїв пані Люба не повела нас у парк, що розкинувся навколо палацу Жевуських-Лянцкоронських. Для Любові Саварин парк — це продовження експозиції палацу. Вона розповідає не лише про стилістику вікон чи барельєфи, а й про те, як природа «співпрацює» з архітектурою, створюючи єдиний ансамбль. Цей унікальний парк є не просто зеленою зоною, а частиною природно-заповідного фонду України. Це класичний приклад англійського ландшафтного парку, де рука людини лише підкреслює досконалість природи.

Парк площею понад 7 гектарів почали закладати ще у XVIII столітті. Деякі дерева тут — справжні свідки епох. Нещодавні дослідження українських та польських арбористів підтвердили наявність екземплярів, яким понад 300 років. Саме такою головною зіркою парку є дуб, вік якого оцінюють приблизно у понад 300 років. Його діаметр сягає 1,5 метра. За легендою, його посадив ще перший власник цих земель Мацей Чернійовський. А молодь в усі роки призначала тут побачення і освідчувалася у коханні.

Граф Кароль Лянцкоронський був не лише меценатом і колекціонером антиків, а й пристрасним ботаніком. Саме завдяки йому парк наповнився рідкісними для Галичини рослинами. На території працювали чотири оранжереї, де вирощували екзотів.

Сьогодні парк переживає таку ж грандіозну «реставрацію», як і палац. Тут було проведено першу за багато років цифрову інвентаризацію дерев. Кожне цінне дерево тепер має свій «паспорт» та план догляду.

Прогулянка парком завершилася «вишенькою на торті». Пані Любов сказала, що сам граф Лянцкоронський запрошує нас на запашну каву і роздільський сирник. За кілька хвилин перед нами широко розчинилися двері і під музику Вівальді ми увійшли до зали, де нас частували не лише сирником і кавою, а й сиром, глінтвейном і смачнющим пляцком з яблуками. А палахкотіння свічок створювало атмосферу затишку і спокою.

Коли сонце перестає ховатися за деревами, заливаючи золотим світлом пошарпаний, але все ще величний фасад, стає зрозуміло: Розділ уже ніколи не буде колишнім. Завдяки затятості Ганни Гаврилів, щоденній праці Любові Саварин та сміливості «ЕФІ Груп», палац Жевуських-Лянцкороських повільно, але впевнено прокидається від багатовікового сну.

Цей проєкт — потужний маніфест того, що українська спадщина варта боротьби, а приватні інвестиції в синергії з фанатами своєї справи здатні творити справжні дива. Стоячи на колишній терасі палацу, ми відчули дивовижну річ. Цей палац, попри всі шрами, які завдала йому історія, не втратив своєї величі. Він вистояв.

Ми залишали Розділ із твердим переконанням: дуже скоро це місце стане новою культурною меккою України. Принаймні, через три роки маємо приїхати сюди на бал…