«Українці за час війни дуже змінилися — у кращий бік. І за це нам варто було стояти у Маріуполі»
Майор полку «Азов» Арсен Дмитрик — про оборону «Азовсталі», оптимізм у полоні й уроки на майбутнє
За драматичними подіями довкола українського Маріуполя у лютому-травні із затамованим подихом стежив увесь світ. Його захисники, більшість з яких — воїни полку «Азов» — продемонстрували надзвичайний героїзм у протистоянні з переважаючими силами росіян, виняткову силу духу. За відведеною їм роллю і самовідданістю у неймовірно складних умовах «азовців» можна порівняти із «кіборгами», які на першому етапі війни стримували ворога у Донецькому аеропорту. Не схилили вони голови і тоді, коли волею обставин чотири місяці провели у полоні. Розмовляємо з одним із оборонців Маріуполя — 28-річним майором Арсеном Дмитриком (позивний Лемко).
П’ять осколків — то не поранення
— Арсене, найперше запитаємо про самопочуття. Бо з 20 травня по 21 вересня ви з побратимами з «Азову» були явно не на курорті…
— Зараз почуваюся набагато краще, ніж у полоні. Позаду півтора місяця доброго лікування у Києві, завершую реабілітацію у Галичині. А далі мене чекає медична відпустка.
— Це правда, що у вашому тілі було 13 осколків?
— Правда. До того ж переніс сильну контузію… У перші дні після обміну доводилося важко: на третій поверх не міг піднятися — крутилася голова. Але нічого — прокапали, витягнули майже всі осколки, переважно мідні. Частина з них залишилася в мені - кажуть, не можна чіпати, щоб іще більше не нашкодити здоров’ю. Деякі осколки діставали з мене у центральній лікарні Донецька.
— Ми добре почули — окупованого Донецька?..
— Так. Це сталося після відомого теракту в Оленівській колонії, де нас утримували. Поранених «запакували» у КамАЗи і завезли у донецьку лікарню, там оперували. Без наркозу. На «Азовсталі» майже кожен мав поранення, але через інтенсивність боїв ми на них не зважали. Хлопці жартували між собою: три контузії - то не контузія, п’ять осколків — то не поранення…
— Що являє собою місце, де росіяни утримували вас та інших українських воїнів у полоні?
— «Оленівка» — колишня закрита колонія для неповнолітніх неподалік Волновахи. Перед повномасштабною війною росіяни її розконсервували. 60-метрові двоповерхові бараки розраховані приблизно на 100−120 осіб, а нас там жило по 300. Як мовиться, один на одному. Дехто, коли дозволяла погода, спав надворі. Туалет на вулиці, душ — саморобний. Збили його з дощок, обшалювали залишками карематів, зверху поставили залізну бочку для води…
— російські пропагандисти заявляли, що «удару по «Оленівці» завдали ЗСУ американськими «хаймерсами» — щоб ви, мовляв, «не розкололися» на допитах і не дали показань, які начебто компрометували б Україну…
— Ту саму маячню нам говорили «русаки», «фесики» — так ми називали співробітників федеральної служби безпеки росії. За спеціальністю я — артилерист, давно цікавився «хаймерсами», іншими новітніми системами, тож знав їхні можливості. Казав росіянам: якби нас пресували «хаймерсами», всі загинули б. А у нас було 60 вбитих і близько 90 важкопоранених…
— Можете пригадати той день?
— Це було вночі 29 липня. О 22.30 оголосили відбій, а десь о 23.15 все і сталося. Почув кілька вибухів. Один — за територією бараку, а де саме були наступні, вже не пам’ятаю, бо почав стікати кров’ю. Проти нас точно було застосовано термобаричну зброю, яка випалює все.
Донецькі хлопці слухали «Стефанію»
— Як до вас ставилися у донецькій лікарні?
— Ми помічали косі погляди у свій бік від якихось чоловіків: «бандеровци понаєхалі, фашісти», «чєво ви вижилі?». Але персонал слова кривого нам не сказав. Медсестри, санітарки бігали біля нас і плакали — через побачене жахіття: повний коридор молодих хлопців, які кричали від болю. Деякі з наших побратимів, на жаль, померли по дорозі…
В іншій лікарні деякі медсестри підходили і запитували: «Зачєм ви стрєляєтє по нам?», — але перев’язки все ж робили. Входити у дискусію з ними не було сенсу. Втім, таких людей була меншість. Більшість донецьких медиків ставилися до нас добре. Іноді пригощали нас печивом, цукерками, яблуками. Одна з них на прохання наших хлопців приносила хрестики. А декому з медперсоналу просто цікаво було подивитися на українця, який у 28 років став майором. Я міг з ними подискутувати.
— Про що?
— Про все. Найперше — на теми релігійні. Вони себе виставляють великими «русскімі православними». Наша розмова закінчувалася, коли я казав: «А вас не турбує, що у центрі москви лежить труп, до якого ви ходите як до ідола? Ви ж порушуєте всі канони православ’я!».
В охороні лікарні стояли молоді хлопці, які відверто казали: «Навіщо нам ця війна? Ми служили „срочку“, а нас примусово мобілізували». Дехто з них на телефонах слухав «Стефанію» у виконанні Kalush Orchestra. Знали, що ця пісня перемогла на «Євробаченні». Якось я запитав: «А ви в курсі, що після своєї перемоги ці хлопці сказали слова на підтримку „Азову“?». Як тільки охоронці це почули — бац, і вимкнули пісню…
У лікарні і в «Оленівці» ми дуже багато читали — десь книг зо тридцять «перелопатив». Обговорювали їх із медсестрами. З охоронцями — ні, багато з них до книг не тягнулося. Це наслідок російської політики. Неграмотним населенням дуже легко маніпулювати.
— Чи залишилися у ваших співрозмовників теплі спогади про Україну?
— У декого — так. Казали: «На біса нам це все потрібно було?». До війни у Донецьку всі нормально жили — я бачив це, бо їздив туди на футбол. У донеччан були такі зарплати, які нам навіть не снилися, — шахтарі отримували по тисячі доларів… Нині більшість донеччан замучена війною. Сини, дочки, внуки значної кількості місцевих жителів виїхали або в Україну, або в росію, або за кордон. 90% молоді емігрувало. А старші залишилися вдома, бо треба доглядати літніх батьків.
— Напевно, у людей, які живуть на окупованій території, слово «Азов» викликало негативні асоціації. Як ви розвіювали ці фобії?
— Розмовами. Дівчата починали говорити про політику, а я розмовляв з ними про… кухню. Вони розказували, як у гарбузі запікали картоплю, а я розповідав, як робити чанахи, — мене бабуся цього навчила. Пояснював їм, що таке тертюхи, що таке пляцки. А скільки було розмов про каву — я її фанат! Говорили з ними про квіти, запитував, чи ростуть у них чорнобривці. Коли порушували такі життєві теми, люди відкривалися…
З російськими офіцерами дискутував на серйозні теми. Скажімо, про те, як росія своїми провокаціями намагається посварити Україну з Польщею. Багато цих офіцерів хизуються військовими традиціями у своїх родинах — один з них хвалився, що є офіцером у сьомому поколінні. Його предки служили ще за царя. Казав мені: «Я — за россійскую імпєрію!». Запитую: «З путіним?». А він: «І бєз путіна можно. Нам главноє - російская імпєрія». З дитинства цього чоловіка накручували. Один офіцер казав мені: «Знали б ви, скільки грошей ми тратимо на пропаганду! Але результат є!».
Після підйому змушували слухати російський гімн
— Була інформація, що «азовців» судитимуть показовим судом — приготували для вас клітки. Начебто повинні були засудити всіх до смертної кари — як «терористів»…
— Це було залякування, психологічний тиск. Судити понад вісімсот чоловік неможливо фізично, адже на кожного треба завести справу, зібрати свідчення, свідків… До мене приїжджало російське телебачення, запитували, чи я вбивав мирних людей, чи знущався з полонених. Я, звичайно ж, заперечував. А вони — «Вот на судє докажеш». Разів вісім погрожували мені розстрілом.
— Як виглядав ваш звичайний день в «Оленівці»?
— О 5.45 — підйом. О 6-й ранку нас шикували, і зі старих радянських гучномовців, які запам’ятав з фільму «Королева бензоколонки», вмикали гімн росії. Мелодію було чути, а от слів — не розібрати. Знаю, що хлопців у донецькому СІЗО змушували цей гімн співати.
Далі йшли вмиватися, робити зарядку. О 8-й — шикування і перевірка особового складу. Між обідом, вечерею, вечірнім шикуванням ходили під охороною на допити.
— Якою у вас була їжа?
— Як комбікорм. На сніданок спочатку давали ячмінну кашу, через півтора місяця з’явилася «перловка». Був ще чай і шматочок хліба. На обід давали щось одне рідке. Наприклад, «щі» — вода із залишками буряка, капусти і пів картоплинки. Якби я сказав, що «щі» — це помиї після нашого борщу — не перебільшив би. На вечерю знову давали «ячку» або пшоняну кашу, шматочок хліба і чай без цукру. Деколи був салат із квашеної капусти.
Їжу давали без солі. Відчувався брак вітамінів. Через це ми дуже виснажувалися. У туалет ходили кожні 15 хвилин. Випив горнятко води — і відразу туди. За час перебування у полоні я втратив 30 кілограмів.
росіяни підкидали нам дезінформацію — «ми вже Харків і Одесу майже взяли»
— Як у вас сприйняли рішення влади про припинення опору на «Азовсталі» і перехід у полон? З Києва пояснювали: ви своє головне завдання виконали, тепер нове завдання — залишитися живими…
— У нас була дуже велика проблема — важко поранені побратими. В умовах антисанітарії, відсутності належного лікування деякі хлопці у підземеллі вже почали гнити. Наближалося спекотне літо — а знеболювальних, антибіотиків, інших медикаментів нема. Навіть не було чим перев’язувати. Всі командири розуміли: вихід на поверхню — єдиний спосіб врятувати цих хлопців. Ми найперше думали про них, наших підлеглих. Це у нас, офіцерів, — аксіома, закон.
Перемовини з росіянами про умови виходу і гарантії вів наш командир Денис Прокопенко (Редіс). Ми йому довіряємо. Все найкраще, що можна було зробити для нас у цій ситуації, він зробив.
Спочатку із «Азовсталі» виходили поранені, потім — особовий склад, останніми виходили наші командири. Вони повинні були проконтролювати все — чи нікого не забули.
— Про що ви думали, що робили в останні години перед «часом Х»?
— З баклажок помилися залишками технічної води. Постриглися, хтось поголився. Бо нарешті після багатьох днів перебування у підземеллі вийшли нагору і побачили сонце. Пригніченості не було. Йшли по дорозі і усміхалися.
— Під час спротиву в «Азовсталі» завдяки Starlink у вас був Інтернет. Додому телефонували?
— Дуже важко бачити сльози рідних, слухати їхні переживання. Тому я обмежувався текстовими повідомленнями. Так було легше.
— Перебуваючи у полоні, чи знали ви справжню ситуацію на фронті?
— Знали. І це для нас було дуже важливо. Інформаційний вакуум впливає вкрай негативно. Охоронці часто підкидали нам «сєчку» — тобто дезінформацію. Казали: «Зеленський вас здав», «ми Одесу і Харків майже взяли». Казали, що західні області України вже під Польщею, що поляки ставлять до влади у нас своїх політиків. А ми у відповідь жартома відказували: це дуже добре, бо у нас всі заощадження у злотих.
Коли на День прапора дізнався, що наші вдарили по Криму ракетами, що тиснуть по всіх фронтах, то аж розцвів. Про те, що на фронті відбулися позитивні для нас переміни, відчули ще в Донецьку. Як тільки приїхали туди, вогнева артилерія росіян розміщувалася у нас під лікарнею — так лупила, що відкривалися склопакети. Десь через два тижні їхня артилерія відкотилася назад. А це означало, що наші тиснуть. Їхні вертольоти спочатку літали перед лікарнею (вікна нашої палати виходили на захід) — а невдовзі ці «вертушки» літали уже на сході…
— Як ви трималися у полоні - коли не знали, чим усе це може закінчитися?
— У мене був чудовий колектив, де всі один одного морально підтримували. Читали книжки і обговорювали їх, дискутували. Найперша тема — про наше теперішнє покоління. Як казав мій друг, хлопці, це атас! — ми живемо в історичних часах, ми вже все пережили! І це факт. У цих наших розмовах ми переживали за покоління наступні: чи правильні вони зроблять висновки з теперішніх подій? Чи не повторять помилок? Ми мріяли, щоб більше ніхто не голосував за проросійських політиків… Я нейтрально ставлюся до Зеленського, але у нього, перепрошую, яйця є.
— Як зрозуміли, що вас і побратимів обміняють?
— Зранку всіх нас викликали, вивели з речами. Шість годин сиділи на колінах із закладеними за голову руками. Потім повантажили у КамАЗи. Перед тим на голову одягнули целофанові пакети і замотали очі скотчем — так сильно, що аж скроні боліли. Скотчем перемотали і руки. Доправили до Таганрога. Ми думали, що звідти перевезуть кудись у Сибір. Але на Іл-76 полетіли у Москву. З нами було багато поранених — вони лежали посеред літака. Інколи закрадалася думка, що якийсь російський «Бук» вальне нас під час польоту — щоб у такий спосіб покінчити з «Азовом» — і звинуватять у цьому Україну (як було це у випадку з малайзійським «Боїнгом»). Після «Оленівки» всього можна було очікувати.
У москві досадили на наш борт інших полонених українців, і ми полетіли у білоруський Гомель. Там пересадили в автобуси — лише тоді зрозуміли, що нас везуть на обмін. На КПП прибули десь о 9-й вечора. Від величезної втоми не розуміли, що відбувається. Лише через тиждень прийшло усвідомлення, що ми — в Україні…
Коли всі автобуси зібралися в одній точці, хлопці почали шукати в них своїх побратимів з полку «Азов»: кого обміняли, а кого — ні. Ті, хто сидів у московському «Лефортово», не знали про трагедію в «Оленівці». Найгірше у полоні - не побиття, не недоїдання і недосипання. Найгірше — невідомість, те, що ти не знаєш, що буде завтра. У полоні ти живеш одним днем. Після допиту ти міг опинитися у Донецьку або у Магадані. Могли не бачитися більше роками. Тому, коли викликали на допит, ми прощалися з хлопцями. Або казали: до зустрічі на Великій землі! Тобто у вільній Україні.
Після трагедії в «Оленівці» невідомість пригнічувала ще більше.
— Попри пережите, у вас дуже розвинуте почуття гумору. Це якось допомагало ТАМ?
— Звичайно. Ми навіть в «Оленівці» примудрялися жартувати. Жартували і у лікарні. Коли там (вперше за багато місяців) нам видали шоколадне печиво, я, як один із небагатьох ходячих, ішов по коридору, де лежали наші важко поранені бійці, встромляв їм печиво у рот, вони ламали його губами, а я жартома казав: «З тебе „поляна“ на волі». Коли підходив до наших західняків, казав їм: «З тебе поляна теж — у Львові, я знаю, де ти живеш…». І чув у відповідь: «З мене дві «поляни». Треба було якось підносити людям настрій…
По життю я оптиміст. Навіть у гірших ситуаціях хочу знайти щось хороше. Коли накручувати себе, можна не витримати.
Маємо зробити висновки з дотеперішнього життя
— Чим займатиметеся після того, як поправите здоров’я?
— Буду робити все, щоб витягнути з полону інших наших хлопців. Будемо підтримувати їхні родини. Вже підтримуємо, провідуємо, дзвонимо їм. Питаннями юридичної і матеріальної допомоги займається патронатна служба полку «Азов».
— Ви і ваші хлопці розуміли, для чого було потрібно так довго триматися у Маріуполі?
— Так. Треба було максимально виграти час, щоб підготуватися до зустрічі ворога на інших рубежах. Я служу вже восьмий рік, у мене багато друзів-командирів в інших бригадах. Вони нам писали і дякували за те, що виграли час. І зберегли багато життів.
Зараз, коли ми на волі, відчуваємо, що українці дуже змінилися, — у кращий бік. Між собою ми кажемо: «Нарешті це сталося!». Зміни видно багато по чому, зокрема по тому, як наші громадяни допомагають фронту. Десь організувалися у групу в соцмережах і за закликом назбирали за пів дня півтора мільйона гривень! А те, що за пожертви людей вдалося купити супутник, — це взагалі щось! Ідеться не тільки про гроші - змінилося ставлення людей одне до одного.
Найбільше мене вразила реакція наших громадян на ракетний обстріл 10 жовтня. Я не побачив паніки, відчаю. Люди продовжували жити, займатися своїми справами.
Ніколи нікому не розповідаю, хто я. Але коли дізнаються, звідки прийшов, де служив — ледь не обожнюють. Ми лише тепер зрозуміли, яке визнання має наш полк, у тому числі за кордоном. Згадую фінал «Євробачення», коли соліст нашого гурту зі сцени на весь світ заявив: «Я прошу кожного з вас, будь ласка, допоможіть українському Маріуполю, допоможіть „Азовсталі“ прямо зараз!». Це було дуже приємно. Ми тоді були дуже втомлені, виснажені - і ця підтримка додала нам сил.
Ніде правди діти, раніше багато з наших співвітчизників були байдужими, дещо аморфними, повільними, «тяжкими на підйом» — перш ніж щось зробити, сто разів подумають. Багато хто займав позицію «моя хата скраю». А зараз ми зовсім інші. Нам до всього є діло. Якось зайшов в один із київських ресторанів — весь зал відзначає знакову подію: удар по Кримському мосту. Що не тост — за нашу Перемогу!
Перед нашою з вами розмовою пішов випити кави. Звернув увагу: на літньому майданчику кав’ярні серед дня світяться гірлянди. Зайшли якісь молоді хлопці і кажуть до адміністратора: «Перепрошуємо, у нас має бути економія електроенергії - вимкніть, будь ласка, світло!». І до цих молодих людей прислухалися.
Нарешті дійшло! За такі моменти там, у Маріуполі, нам варто було стояти.
Висловлю думку своїх побратимів: хотілося б, щоб усі ми зробили висновки зі свого дотеперішнього життя, не повторювали помилок, були максимально активними, діяльними. Бо якщо ми з часом знову перейдемо в режим «нам нічого не треба», «нас це не цікавить» — усім буде погано.
Наше покоління пише історію. Ми визначаємо її на десятиліття. Нам усім треба триматися купи. Ми повинні вигребти все погане, зробити правильні висновки — і пояснити це нашим дітям. Вони будуть новою елітою України. Саме про це з побратимами ми говорили там, у неволі.