«Треба думати про перемогу над ворогом. А не про те, у кого скільки відсотків у рейтингу...»

В Офісі президента вирішили “наїхати” на тих, хто під час війни дозволяє собі критичні (цілком обґрунтовані!) зауваження у бік влади. Волонтери і активісти зараз виконують роботу, яку раніше не виконала влада.

На початку широкомасштабної війни з росією між українською владою та її опонентами було досягнуто негласної домовленості: поки б’ємо ворога, “велика внутрішня політика” відходить на задній план. Мовляв, ніякої партійної боротьби, акцій протестів та інших речей, які збурювали би, розколювали суспільство, бути не може. Однак обіцянка виявилася цяцянкою: за останні чотири місяці прикладів такого самопоборювання, протистояння, конфліктів було чимало. Значною мірою їх провокували з державних канцелярій. Для чого це команді Володимира Зеленського і як такі внутрішні війни можуть позначитися на житті українців?

Відповіді на ці питання – у розмові кореспондента “Високого Замку” з керівником політико-правових програм ГО «Український центр суспільного розвитку» Ігорем Рейтеровичем.

Скандалами тестують суспільство

– Почнемо з однієї із най­більш скандальних новин. Радник керівника Офісу пре­зидента Олексій Арестович зверхньо висловився про до­сягнення української культури, назвавши її “маленькою”... Арестович також принизив ве­лику армію громадських акти­вістів, від яких начебто всі біди у нашій країні. Це можна було би зрозуміти, якби такі прово­кації робив хтось із кремлів­ських пропагандистів, – але ж ідеться про спікера політично­го керівництва України!

– Арестович дуже любить хайпувати (здіймати інформа­ційний галас), торкатися тем, які дають йому максимальну кількість переглядів у соцмере­жах. Його слова про українську культуру з’явилися не на по­рожньому місці – це була спро­ба протестувати наше суспіль­ство на сприйняття озвучених ідей. Арестович чекав на реак­цію людей, хотів побачити, чи можна потім цю тему розвивати далі. Резонанс був негативний, неприємний для декого – споді­валися на більш нейтральні від­гуки. Але можна сказати, Арес­тович своє завдання виконав, а вони поставили “галочку”, щоб рухатися далі, з інших питань...

– “Вони” – це хто?

– Концептуальні заяви пана Арестовича так чи інакше пов’язані безпосередньо з ви­щим військово-політичним ке­рівництвом країни. Попри те, що в Арестовича доволі невизначе­на, неофіційна посада (радник – це навіть не державний служ­бовець), він є зручним для вла­ди. Бо коли ця людина робить якісь неадекватні заяви, завжди можна потім казати, що сказане – його особиста думка, а у нас, мовляв, є офіційні спікери... Ду­маю, заяви Арестовича узго­джуються у межах тієї інформа­ційної політики, яку проводить сьогодні Офіс президента.

Є й інший аспект. Арестович закидає ідеї за чиєюсь відмаш­кою ще й тому, що це приносить йому скандальну популярність. Яку намагається максимально конвертувати у практичну пло­щину: у бізнесову (відома істо­рія про реєстрацію трьох тор­гових марок Арестовича) і у політичну – у такий спосіб фор­мує коло прихильників для мож­ливого політичного проєкту.

– А щодо заяв Арестовича про громадських активістів...

– Краще цю історію проко­ментували би психіатри і психо­логи. Арестович визвірився на активістів, бо, попри свою по­пулярність і доступ до ексклю­зивної інформації, він усе ж про­грає їм у довірі з боку громадян. Це показують результати всіх соціологічних опитувань. Дові­ра до волонтерів у нашій краї­ні на найвищому рівні – її рівень приблизно такий же, як у Зброй­них сил України. Ця довіра випе­реджає рейтинг окремих пред­ставників влади, які роблять ті чи інші заяви. Через це в Арес­товича проглядається ревність, бажання завдати по своїх “кон­курентах” превентивного удару. І відбувається це за погоджен­ням з “генеральною лінією” ін­формаційної політики Офісу президента. Там вирішили “на­їхати” на тих, хто під час війни дозволяє собі критичні (цілком обґрунтовані!) зауваження у бік влади. Волонтери і активісти за­раз виконують роботу, яку рані­ше не виконала влада.

Поки що іде “холодна війна”, але, боюся, скоро перейде у га­рячу фазу. Бо кількість питань до влади наростатиме, а адекват­них відповідей на них не буде. Тому влада намагатиметься пе­реводити увагу на персоналії, демонізуватиме їх...

Маніпуляції довкола кандидатства України в ЄС

– Україна стала кандида­том у члени Євросоюзу. Для збереження цього статусу нам висунули сім реформа­торських вимог, зокрема не­обхідність якнайшвидшого призначення керівника Спе­ціалізованої антикорупційної прокуратури. Віцепрем’єр-міністерка з питань європей­ської та євроатлантичної ін­теграції Ольга Стефанішина заявила, що Україна розра­ховує виконати ці рекомен­дації до кінця року. Але по­тім внесла корекцію: мовляв, кандидатства у нас за будь-яких умов не відберуть... Чи не є це намаганням обману­ти Європу, розсварити Укра­їну із західними партнерами?

– Найперше зауважу, що жодної вимоги виконати ці бло­ки реформ до кінця року немає, офіційно її ніде не озвучували. Наші західні друзі-реформатори сказали нам, що “бажано було би зробити до кінця грудня”. І це, до речі, правильно. Бо мали би певний проміжний результат. Якби показали гарну динаміку, після нового року могли б почи­нати детальну розмову про клю­чові аспекти інтеграції України в Європейський Союз...

Заява віцепрем’єрки Стефа­нішиної, що у разі невиконан­ня вимог статусу кандидата у нас не відберуть, – маніпуляція. Коли Європейська комісія ухва­лювала рішення щодо статусу України і Молдови, то вперше за всю свою історію ЄС запи­сав окремою фразою тезу про те, що у випадку, коли поступ реформ буде недостатнім, за­лишає за собою право забрати цей статус. Це був прозорий на­тяк: усякі там ігри з реформами не пройдуть!

Усе взаємопов’язано. При­мітку від ЄС зроблено як своєрідний важіль тиску на укра­їнську владу. Він більше створений для громадянсько­го суспільства. Бо якщо вимо­ги ЄС не буде виконано, гро­мадяни України першими поставлять своїй владі питан­ня: а що ви робили, чому в чер­говий раз “прохлопали”? Цей інструмент задіяно для того, щоб наші громадські активіс­ти, які із середини 90-х актив­но борються за європейську ін­теграцію, шпиняли свою владу, коли вона не виконуватиме за­вдань, які зобов’язана роби­ти. Це, певною мірою, пояснює атаки Арестовича на активістів. А загалом, є тренд, який про­стежується в останній тиждень: мовляв, щось у нас розвелося занадто багато різних критиків влади, а насправді наша влада – розумна, вона знає, де і що ро­бити...

Коли чуємо згадані зая­ви члена уряду, це означає, що влада не все хоче приймати з того, що їй рекомендують наші західні друзі. Десь поставлять “галочки”, а щось відкладати­муть – як у випадку з керівни­ком САПу. До речі, що заважає призначити цю людину, яку вже обрано на конкурсі? Йдеться про справу двох хвилин – зане­сти на підпис президенту відпо­відний документ! Але цього не роблять. Очевидно, є якісь по­літичні інтереси. Рішення нама­гаються відкласти “на потім”, коли ситуація буде більш спри­ятливою для влади. Але через такі ось заяви пані Стефаніши­ної вона не буде “більш сприят­ливою”. Наші громадяни за цим спостерігають і роблять відпо­відні висновки.

Про потенційні торги з агресором

– Ще одна владна шок-заява – від заступника керів­ника Офісу президента Іго­ря Жовкви. Повідомив, що українське керівництво поки що не робитиме кроків щодо вступу в НАТО – через по­зицію окремих країн-членів цього блоку. Чи не вигляда­ють такі заяви ознакою згор­тання інтеграції з Північноат­лантичним альянсом?

– Ця заява лягає в русло полі­тики, яку проводить Офіс прези­дента: наша позиція настільки сильна, що можемо іноді до­зволити собі відверте диплома­тичне хамство. Месидж від пана Жовкви, м’яко кажучи, недо­брий. Якщо є окрема позиція у питанні НАТО з боку якоїсь краї­ни Альянсу, треба в першу чергу активізувати роботу з нею, щоб зняти перепони. Так, як зараз це роблять фіни і шведи, перекону­ючи противників свого вступу у НАТО – турків.

Як відомо, у нас є проблеми з Угорщиною. Але цю пробле­му можна вирішити. Вона зна­читься серед тих семи пунктів, які прописав нам для виконан­ня Євросоюз: ухвалення рам­кового закону про національні меншини. Доробіть відповід­ний законопроєкт (він цілком нормальний!), дайте його на вичитку Венеціанській комісії, нехай затвердить. І в угорців не буде підстав до нас чіплятися. Бо Венеціанка підтвердить, що це – чудовий закон, який захи­щає усі національні меншини в Україні.

Заява представника Офісу президента напередодні саміту НАТО прозвучала не просто так. Це спроба погратися у піднят­тя ставок, показати “незалеж­ну” позицію. Мовляв, якщо нас у НАТО не чекають, то ми й не бу­демо напрошуватися... Ще одна мета – подивитися на реакцію Альянсу. А вона була дуже спо­кійною. У НАТО сказали: наша політика відчинених дверей за­лишається чинною, кожна кра­їна повинна обирати сама для себе, як діяти.

Думаю, після “одкровення” пана Жовкви будуть інші заяви щодо євроатлантичної інтегра­ції. Вони будуть прив’язані до завершення війни з російською федерацією – коли завершить­ся, якими будуть її результати. Виходячи з цього, чинна влада робитиме висновки щодо інте­грації з Альянсом. І тут натисну­ти на владу може громадянське суспільство, наші громадяни, які у своїй більшості є прихиль­никами вступу України у НАТО – подобається це комусь в Офі­сі президента чи ні. На Банковій змушені будуть на це зважати.

– Вважаєте, у Зеленсько­го задля примирення з росі­єю можуть відмовитися від записаного у Конституції кур­су на НАТО?

– Імовірність реалізації тако­го небезпечного сценарію є. Це легко виглядає на словах, але важко – на ділі. І у цьому про­блема для влади. Якщо відмова від НАТО стає предметом торгу з російською федерацією (на­приклад, ви виводите свої вій­ська з України, виплачуєте нам репарації і т. д., і т. п. – а ми ого­лошуємо нейтральний статус, прибираємо відповідне поло­ження з Конституції України), тоді, за логікою нашого прези­дента, який сам себе загнав у кут, це питання щонайменше треба виносити на референ­дум. А потім, після його прове­дення, Верховна Рада починає процедуру вилучення відповід­ної статті з Основного Закону. Це теж займе значний час. До слова, вносити зміни у Консти­туцію під час воєнного стану за­боронено...

Тому це не більше ніж роз­мови, бажання підвищити свої ставки, підкреслити свою пози­цію. Але воно не дуже працює. Якщо на Банковій і захочуть за­пустити цей процес, їм дове­деться узгоджувати його з гро­мадянами України і зважати на їхню реакцію.

«Пакт про ненапад» першою порушила влада

– І ще про політичне при­тистояння. Ми бачили нама­гання влади не випустити за кордон лідера опозиції Петра Порошенка. Не додав єдності українським силам і “випад­ковий” викид скандальної за­яви Медведчука із СІЗО. Яка мета таких кроків?

– Ця історія – про майбутню боротьбу за булаву. Хтось у ни­нішній владі вирішив скориста­тися ситуацією і під шумок ві­йни – по-іншому це не назвеш – закласти добрі стартові мож­ливості для подальшої прези­дентської, парламентської чи іншої кампанії. Згаданий вами “пакт про ненапад” першою порушила влада. Реакція біль­шості громадян була показо­вою: сприйняли це як погану ініціативу. У влади виникло “за­паморочення від успіхів”. Вона підім’яла під себе весь інфор­маційний простір, трансфор­мувала його так, як їй вигідно. Під приводом війни змогла ви­кинути з ефіру три “незручні” для себе телеканали, запрова­дити певні елементи політичної (не воєнної!) цензури. Але одна річ, коли є заборона обговорю­вати певні питання, пов’язані з веденням бойових дій, – і це зрозуміло. Інша ж, коли не до­пускають в ефір політиків, моїх колег-експертів (що робиться за рознарядками з Офісу пре­зидента). Хтось думає: війна ще триватиме довго, то чому б наперед не зробити гарний за­діл для того, щоб переобрати­ся, зберегти владу?..

Бачимо політично необду­маний крок, який приніс Украї­ні більше шкоди, ніж користі. А з морально-етичної точки зору це взагалі нонсенс: треба дума­ти про перемогу над ворогом, а не про те, у кого скільки відсо­тків у рейтингу.

У цих атаках Порошенко – не остання фігура, проти якої вла­да розпочинає такі кампанії під час війни. Мішенню цих атак мо­жуть стати в тому числі популяр­ні у суспільстві наші військові, які є більш відвертими в оцінках того, що відбувається, і в тому, що і як треба робити. А це може не подобатися владі. Не виклю­чаю, що фокус уваги перекида­тиме на неполітиків, зокрема на громадських активістів.