Від захисника футбольної команди – до захисника України!

До безтями закоханий у футбол, він, напевно, мріяв колись, стоячи у центрі стадіону, почути гімн Ліги чемпіонів. Але на його честь звучав інший – Державний гімн. Під цю мелодію односельці проводжали Віталія в останню дорогу. Найвище його досягнення було не у спортивній, а у ратній борні. Зіркою Героя України Віталія Сапила відзначено за виняткову мужність у боротьбі з російським окупантом. У недавніх боях під Києвом випускник Академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного разом зі своїми побратимами із танкового взводу підбили три десятки російських бронемашин. Коли його командирський танк вийшов з ладу, лейтенант швидко перебрався в інший – і продовжив знищувати ворога. А коли і цей танк під вогнем російських мін і снарядів зупинився, український офіцер керував боєм з іншої машини. І тоді по ній випустив фатальну ракету путінський літак…

Його наставником був воїн Небесної Сотні

Віталик змалечку ріс наполегливим, не­поступливим. Ці риси, напевно, підмітив його перший спортивний патрон – воро­тар сільської команди, будівельник за фа­хом Андрій Дигдалович. Передавав хлоп­цеві всі ази футбольної майстерності. Так сталося, що коли згодом школяр їздив шу­кати спортивного щастя у донецький «Шах­тар», його перший наставник, громадський активіст, під час Революції Гідності тримав оборону на Майдані. А згодом загинув там від кулі снайпера. Тож тепер у Сокільниках два Герої України – футбольний учитель і його учень. Другий багато що перейняв від першого…

А ось що згадує про Віталія Сапила його професійний тренер Олександр Савчен­ко, під керівництвом якого юний спортсмен п’ять років шліфував майстерність у Спеці­алізованій дитячо-юнацькій школі олімпій­ського резерву №4.

– У нашій команді Віталій виступав на по­зиції центрального захисника. У нього була відмінна стартова швидкість, тож міг добре зіграти і справа. Мав лідерські якості, через це його обрали капітаном. Випадали шанси проявити себе і у команді Ахметова, куди їз­див на перегляд у січні 2014 року. Вважаю, що конкуренцію своїм одноліткам мій вихо­ванець програв не через якісь футбольні не­доліки – через власну сором’язливість…

Віталій умів з усіма знайти спільну мову. До нього прислухалися. Роботі на полі від­давався повністю. Був позитивною люди­ною. І відвертою: що думав – те і казав. Пробував свої сили у ФК «Львів», однак че­рез проблеми зі спиною зав’язав з футбо­лом. Після 11-го класу вирішив стати вій­ськовим. Серйозна професія – але у моїй пам’яті він залишиться доброю веселою дитиною…

На загибель колишнього футболіста зре­агував президент ФІФА Джанні Інфантіно. Висловивши співчуття з приводу цієї втра­ти, зазначив: «Ми сподіваємося, що певною мірою наші слова підтримки зможуть при­нести хоч трохи миру і спокою в цей сумний час».

«Бачу ціль – не бачу перешкод!»

Чи не найкраще з ровесників Віталія зна­ла його двоюрідна сестра Марта Курпіта. Були як споріднені душі.

– Я з тих дівчат, які більше виглядали на пацанів, – розповіла вона кореспонден­ту «Високого Замку». – Ми вчилися з ним в одному класі, в одній школі, жили на одній вулиці. Міцно дружили. Разом веселилися. Те, що подобалося йому, подобалося мені. Так само, як він, грала у футбол. У дитинстві, траплялося, захищала його від хуліганів. Ра­зом ми були такою силою, яку годі було по­бороти: я стояла за нього, він – за мене. Іноді спалахував як сірник: щось не те – роз­правляв крила. Завжди обстоював справед­ливість. Якщо хтось зачепив інтереси його власні, його сім’ї, друзів, близьких – не да­вав нікого образити. Казав: так не має бути! Хто чинить неправильно, має за це відпові­сти.

Віталій дуже хотів бути військовим. По­стійно переглядав відео з танками, у гара­жі крутився біля техніки, любив ремонтува­ти її. Пригадую, у комп’ютерні «стрілялки» міг грати годинами. Годі було його відірва­ти. Не відходив від монітора, поки не пере­міг. Завжди вигравав. Одного разу провів біля комп’ютера 17 годин! Не скажу, що був ігроманом. Гаслом його життя було: бачу ціль – не бачу перешкод!

На якомусь етапі навчання в Академії, здавалося, охолов до танкової справи, але та його слабинка була недовгою. Взяв себе у руки. Коли тяжко у науці доводилося мені (а я вчилася у Польщі), всіляко підтримував. Був самостійним. Бувало, будучи на служ­бі, дзвонив: а як зупу зварити? Кажу, прийде мама – зварить тобі їсти. А він – ні, я сам. Навіть якщо мав якісь проблеми, не показу­вав цього, не хотів комусь завдавати клопо­ту: все нормально у мене!

Благала повернутися живим

– Напевно, Віталій щось відчував, – про­довжує Марта. – Якось сталося так, що ми посперечалися, посварилися. Зазвичай у таких випадках наше примирення відбу­валося без довгих церемоній: побачили­ся, обнялися – і забули про конфлікт. А того разу він був якимось дуже серйозним: пі­дійшов до мене і довго просив пробачення.

Згодом я дізналася, що незадовго до своєї смерті Віталик за щось просив про­бачення і у своєї матері. Те його телефон­не повідомлення було дуже-дуже довгим…

24 лютого я прокинулася від того, що розривається телефон. Дзвонили одно­групники з Польщі: «Чи ти жива? У вас війна!». Знала, що Віталик у той час перебу­вав під білоруським кордоном. Написала йому SMS-ку: «Все буде добре. Я молюся за тебе. Повернись живим, благаю!».

Віталик не відписував, хоча був в онлай­ні…

Мені було так погано, що не знала, куди подітися. Тітка сказала, що Віталика від­правили під Київ. Столиця тоді стримува­ла атаки росіян. Наступного дня до мене у кімнату зайшов тато і сказав: «Віталика вже нема…». Я була у шоку. Не могла повірити. Набрала номер тітки – а з трубки почувся жахливий крик.

В Інтернеті я опублікувала пост про цей жах. А хрещена мати Віталика з Польщі від­писала мені: не пиши цього, то все – не­правда. Але всі сумніви розвіялися, коли дізналися, що про смерть Віталика повідо­мив його командир…

Пізніше, на похороні, дівчина, яка слу­жила з моїм братом в одному підрозді­лі, розповіла деякі подробиці його остан­нього бою під Гостомелем. Віталик був командиром танкового взводу. Коли його танк вийшов з ладу, він пересів на дру­гий. Коли і той зупинився під ворожим вогнем, попросив командирів дати йому третій танк. Його відраджували, наказали повертатися. Але Віталик наполіг. На цей третій танк була атака з повітря: у бойо­ву машину російський СУ-25 випустив ра­кету...

У домовину поклали м’яч і батончик «Снікерс»

У мережі Instagram двоюрідна сестра Ві­талія Сапила позначена під ніком «Снікерс». Це – її улюблені солодощі. Якось влітку брат пригостив її цим батончиком: мовляв, під­кріпись – ти після своїх футбольних трену­вань стала такою худою…

На похороні Віталія разом із футболь­ним м’ячем Марта поклала у його домови­ну «Снікерс». Пояснила нам свій вчинок так:

– Брат колись пригостив мене – тож я по­винна була йому віддячити…

Читайте також: «Минула четверта доба тиші. Щодня я себе переконувала, що просто нема зв’язку – там війна…»