Андрій Парубій: «Війна з Росією почалася у 2010-му, коли Янукович підписав з Путіним харківські угоди...»

У ці дні згадуємо не тільки перемогу Майдану та його героїв, а й початок збройної агресії Росії проти України. Очевидцем цих драматичних подій був один з найактивніших учасників обох українських демократичних революцій Андрій Парубій. Спочатку — як комендант Майдану, керівник «Самооборони Майдану», згодом — як секретар Ради національної безпеки і оборони. Наша відверта розмова, сподіваємося, багатьом відкриє очі, зніме необґрунтовані докори, домисли, пере­суди та дозволить краще уявити, в яких неймовірно складних умовах Україна у 2014-му відстоювала свою крихку незалеж­ність. І які виклики ще попереду…

«Для Путіна перемога Майдану була геополітичною поразкою»

— Пане Андрію, коли ви усвідомили, що розпочалася війна?

— Є момент, коли відчуваєш, а є — коли точно знаєш. Відчу­вав ще на Майдані. З його три­буни говорив, що Росія розпо­чне агресію. Дехто з політиків підходив до мене і просив стри­матися, не лякати людей. Коли обирали післямайданний уряд, тривала дискусія щодо кандида­тур до нього. Дехто пропонував провести праймеріз, а я казав: нема часу, бо кожного дня може розпочатися російський наступ.

— Можливо, вперше відчу­ли кремлівську загрозу після інформації, що у «Борисполі» приземлився літак з російською зброєю для «Беркуту»?

— На такі відчуття було ряд причин, у тому числі — історія з літаком. 18−20 лютого «Бер­кут» вже володів російськими спецзасобами для придушен­ня протестів на Майдані. Такий висновок зробив з того, як не­сподівано швидко «вирубував» нас невідомий газ із гранат, що їх кидали у людей «беркути». Ми вже адаптувалися до ві­тчизняних гранат зі сльозогін­ним газом, який застосовували проти нас з перших днів Май­дану. На останній стадії спецпризначенці використовували завезені з Росії шумові, димо­ві гранати, патрони помпових рушниць.

Мали інформацію про те, що контакти Януковича з Путі­ним настільки часті, що «проф­фесор» уже самостійно не при­ймає рішень, перетворився у маріонеткову фігуру. Москва на­казувала: треба розігнати, тре­ба діяти! Для Путіна перемога Майдану була його найбільшою геополітичною поразкою. Одна справа — Грузія, Сирія, зовсім інша — Україна.

Я був переконаний, що на Майдані діяли російські ФСБшники. Їхнім завданням було не тільки відстежувати події, а й вчи­няти провокації.

Тож відчуття війни прийшло до мене раніше. Фактично ві­йна розпочалася 20 лютого. А 1 березня Рада Федерації Р Ф дозволила Путіну ввести вій­ська в Україну. Ми саме були у Верховній Раді, дивилися но­вини по телевізору. Тоді, влас­не, з’явилося усвідомлення, що проти нас розпочинається масштабна агресія.

— До того часу «зелені чо­ловічки» уже захопили Верхо­вну Раду, А Р Крим. На думку одного з очевидців тих подій, з яким брали інтерв’ю нещо­давно, вони сталися і «через глибоке нерозуміння Києвом тих процесів, що відбувалися на півострові». Постмайдан­на влада усвідомлювала, що йдеться про анексію?

— Розумів, що величезна кіль­кість наших військових і пред­ставників спецорганів у Криму працюють на противника. Ба­гато чого ми не знали. Щоб уя­вити реальну ситуацію, я по­слав у Крим довірених людей, які щоденно доповідали про те, що відбувається там. Від них ді­знався, що багато осіб на від­повідальних посадах працюють на країну-агресора, повністю їй підзвітні. В силу своїх обов’язків отримував від різних служб се­кретну інформацію. Порівнюю­чи її з повідомленнями з Криму, зрозумів, що «секретка» спря­мована на те, щоб мене, секре­таря РНБО, дезінформувати. Це був «розрив мозку»!

Мене дратують розмови на кшталт: треба було вислати у Крим літаки, гелікоптери зі спец­назом і навести порядок. Багато силових структур були насичені агентами ФСБ і відверто саботу­вали або вже були на боці проти­вника. Іноді було відчуття безви­ході: ти як секретар РНБО маєш отримати повну інформацію про стан справ, а тобі її подають сві­домо викривлену, маніпулятивну.

У багатьох наших військових частинах звечора пили коньяк з російськими командирами, а зранку розігрували спектакль «захисту» свого об’єкта. З ба­гатьма командирами військових частин «роботу» було проведе­но задовго до початку російської окупації. За зраду їм заздалегідь пообіцяли звання, посади, квар­тири, пільги. Російські спецслуж­би знаходили їхніх однокласни­ків, «сослуживців» — і через них вербували. За домовленістю з росіянами деякі наші команди­ри передавали їм свої військо­ві частини. Тоді ми не могли го­ворити про це відкрито — щоб не деморалізувати українців. Го­ворили про героїчну українську армію, яка намагається втри­матися. Достатньо подивитися цифри: скільки залишилися ві­рними українській присязі і ви­йшли на материкову Україну, а скільки пішло на службу до оку­панта.

— В Україну повернулися 25% військових з Криму…

— Менше третини військо­вослужбовців та силовиків за­лишилися вірними присязі і ви­йшли на материк. Найбільше зрадників виявилося у крим­ській СБУ.

— Є думка, якби українська влада у той час діяла рішучі­ше, дала відповідну команду військам, то, можливо, не зра­дили б. А так значна частина перейшла на бік сильнішого.

— У той час ми намагали­ся навести лад у Києві. Протя­гом кількох тижнів у післямай­данний період на вулицях Києва (не Криму, не Донецька) не було жодного (!) правоохоронця. На­лякані можливістю розплати за безчинства «Беркуту» силови­ки поховалися. «Самооборона Майдану» самотужки підтриму­вала порядок у багатомільйон­ній столиці та в інших містах кра­їни.

Вороги запустили проти нас велику пропагандистську хви­лю, мовляв, у Києві владу за­хопила хунта, заколотники. З Києва через міфічні «напа­ди на консульство» виїхав ро­сійський консул. Багато армій­ських керівників поводилося відсторонено: «пішли у відпуст­ки», на робочі наради у РНБО не з’являлися…

Пригадую, як у той час під’їхав у підрозділ Внутрішніх військ, який повинен був охороняти по­сольство. Кажу: ви повинні від­новити свою роботу. Чую у відпо­відь: «Для нас там небезпечно». Тоді привожу у цю частину чоти­ри майданівські сотні і кажу: «Бій­ці „Самооборони“ стоятимуть по­руч з вами на всіх об’єктах». Потім практикою стало спільне патру­лювання. У кожний силовий під­розділ поступово вводили наших людей. У тому числі — у підрозділ ДАІ. Хлопці із «Самооборони» від­повідали за коригування руху у центрі Києва.

Нагадую це, щоб зрозуміти, в якому стані перебувала країна у перші тижні після Майдану.

— Чи не могли ми у Криму опертися на кримських татар, які, пригадується, стояли жи­вим щитом перед парламен­том у Сімферополі?

— Щоб розуміти ситуацію у Криму, ще раз повернуся до Ки­єва. Ми розуміємо, що Росія розпочинає агресію. Знаємо, де знаходяться російські війська, які армійські сили сконцентрова­ні на кордоні з Україною, визна­чаємо ймовірні напрямки їхньої атаки: Чернігів — на півночі, Хар­ків, Донецьк і Луганськ — на схо­ді, Крим — на півдні. Знаємо, що на південному заході є загроза вторгнення російських підроз­ділів з Придністров’я. Найбільш небезпечним вважали чернігів­ський напрям, бо це найближчий шлях до Києва. Мали кілька сиг­налів про наміри росіян захопи­ти нашу столицю. А нам реально нема чим Київ захищати! Сотні «Самооборони» на мостах сто­яли як єдині їхні оборонці. Наші найперші дії було спрямовано на те, щоб: а) захистити Київ, б) бойові частини висунути на най­більш небезпечні, уже згадувані мною ділянки можливого насту­пу ворога. Неможливо було точ­но знати напрям удару. Але про­раховували всі варіанти. У тому числі російську атаку на Київ. У перші тижні країна не була гото­ва до належної відсічі ворогові.

— Кримський журналіст розповідав нам: коли на пів­острові вбили українського прапорщика Сергія Кокуріна, росіяни так налякалися, що відійшли від деяких наших військових частин кілометрів на десять. Боялися нашої ре­акції. Мовляв, якби ми тоді були більш рішучими…

— Щоб відповісти, наведу лише один приклад. Військо­ві доповідають: одна частина «впала», друга, третя. Мовляв, перед російськими солдатами виходять жінки, діти, ми нічо­го не можемо вдіяти. Потім чу­ємо: захопили один з наших ко­раблів, зараз готується атака на наш корвет. В.о. президента Олександр Турчинов каже: але ж на корвет не полізуть бабу­сі і діти! Дзвонить прямо із кабі­нету голови Верховної Ради ко­мандирові корабля: «Даю наказ утримувати корабель від про­тивника будь-якими засобами! Зрозуміли наказ? Зрозуміли! Втримаєтеся? Втримаємося!» Іде нарада, а я читаю новину: корвет такий-то не витримав атаки і змушений був припини­ти опір…

Можливо, на тому корве­ті і були українські патріоти. Не можу необережним словом зне­важити всіх людей, що служи­ли на ньому. Але випадок, про який розповідаю, відбувався на моїх очах. На скарги командира, що цивільні хочуть лізти на ко­рабель, Верховний головноко­мандувач запитував: у вас є ав­томати? Є! У вас є патрони? Є! Відкривайте попереджувальний вогонь у повітря! Якщо не спра­цює — відкривайте вогонь по противникові. Тому всі оці істо­рії про «відсутність наказу» вва­жаю недолугими виправдання­ми, маніпуляціями, якими дехто намагався посіяти ще більший дисбаланс у середині країни, яка трималася з останніх сил.

— Адмірал Ігор Воронченко розповідав: якби він отримав такий наказ, то не відступив би… Хоча його шантажували, пробували купити.

— Росіяни шантажували, про­бували купити ледь не кожного нашого командира. Ворончен­ко — один з тих, хто не продався, кого не залякали, він тримався гідно. Тому повернувся з Криму і поїхав нести службу на північ Луганщини. Я Воронченка до­бре знаю. Але таких стійких ко­мандирів була меншість.

— Коли «зелені чоловічки» захопили кримський парла­мент, багато хто у Сімферо­полі думав, що це — робота українського спецназу, який у такий спосіб захистив пред­ставницький орган півостро­ва від окупантів. Чи справді у нас був такий варіант — посла­ти 300 «спартанців», щоб вони зіграли на випередження?

— Розповім дещо про тодіш­ній український спецназ. Прига­дую, приїхали у Луганськ, готу­вали там спецоперацію. Жили у військовій частині. Сепаратисти захопили тисячу одиниць зброї. Зранку виходжу покурити — сто­їть група наших «альфівців». По­даю руку для вітання — вони руки за спину. У чому справа? «А вы на Майдане убивали наших бра­тьев». Це вам ілюстрація до «300 спартанців»…

«Добровольці підняли дух армії»

— Недавно ми зустрічали­ся з французьким філософом російського походження Ан­туаном Аржаковським, який є противником Путіна. Дис­кутували про мирний план на Донбасі авторства цього нау­ковця. Коли сказали йому, що не сприймаємо мирні плани європейців, мовляв, Росія — агресор, жодних компромісів з нею не може бути, Антуан на це каже: не можна бути таким категоричним, бо Україна… теж винна у тому, що стало­ся. Ми заперечили: у чому ми винні — у тому, що стали жертвою агресії? А він відпо­відає: ви винні у тому, що не чинили опір. Цей аргумент не перший раз чули від західних експертів і журналістів…

— Це абсурдне сприйняття реальності. Україна чинила опір російській агресії вже на Майда­ні і потім на фронті. Ціною життів українців. Хто в сучасній Європі чинив більш відчайдушний опір російській агресії?

Як я вже говорив, була ката­строфічна руїна силових струк­тур. Тоді сказав про необхід­ність створення добровольчого руху. Був одним з авторів закону про Національну гвардію, який дав можливість доукомплекто­вувати прикордонні частини до­бровольцями. Коли на Майда­ні з бійців «Самооборони» були створені перші добровольчі ба­тальйони (теперішній 1-й ба­тальйон оперативного призна­чення НГУ імені генерала Сергія Кульчицького), вони поїхали на схід, своєю участю у боях змі­нили атмосферу в армії, дали їй мотивацію. Добровольці (вони разом з іншими підрозділами стояли і на блокпостах довкола Слов’янська) своїм прикладом безстрашності підняли дух ре­шти військових.

Ви запитували, коли почала­ся війна. Для мене вона поча­лася з підписання у квітні 2010 року сумнозвісних харківських угод. Росія тоді не тільки збіль­шила свій контингент у Криму, а й отримала дозвіл пересува­тися по півострову без окремо­го спецдозволу України. З вини Януковича російські війська у Криму були легалізовані повніс­тю.

— До речі, на знак протесту проти ратифікації тих угод ви кидали димові шашки у сесій­ній залі. Кримінальну справу за це проти вас закрили?

— Так.

— Коли було звільнено Слов’янськ, у багатьох вини­кало питання: чому не піш­ли далі? Ситуація ніби пере­ламалася на нашу користь… Чому випустили з кільця ро­сійського терориста Гіркіна?

— Ми оточили терористів. Це була унікальна операція. Оточи­ли меншими силами, ніж їх було у ворога. Коли перекрили всі на­прямки для відходу, вони відсту­пили до Донецька. Наш підроз­діл через барикаду пройшов у центр міста, а тамтешні міліціо­нери, ніби нічого не сталося, пи­сали папери на своїх робочих місцях…

Але сили, якими ми тоді во­лоділи, ще не були достатніми для повномасштабної атаки.

Часом запитують: а чому не було оголошено воєнного ста­ну? А тому, що під час воєнно­го стану заборонено проводити вибори. Нам доводилося вико­нувати два суперечливі завдан­ня: захищати країну і проводити виборчу кампанію. Формат АТО це дозволяв.

Важливу роль у стримуванні ворога у той час зіграв колишній міністр оборони Михайло Ко­валь…

— Він заявляв: як тільки ро­сійські війська перетнуть кор­дон, знищимо їх своїми раке­тами…

— Михайло Коваль на сво­їй посаді почав розробляти за­гальну систему контрнаступу. У нас відбувалася концентра­ція військ на півдні, на півно­чі і у центрі. Пригадуєте збитий у червні 2014 року літак Іл-76 у Луганську із 40 нашими десант­никами? Це була велика траге­дія для України. І великий удар по підготовленій нами операції, в якій мали брати участь ці вої­ни. Під час запланованої опера­ції три колони з різних напрям­ків мали контратакувати ворога і вичистити від нього територію аж до кордону…

Велика заслуга у підготов­ці контрнаступу колишнього в. о президента Олександра Турчи­нова. Але ми розуміли, що наказ на контрнаступ має віддати но­вообраний глава держави. Гор­джусь, що, як секретар РНБО, був присутнім, коли Верховний головнокомандувач Порошен­ко дав наказ про контрнаступ. В його результаті ми звільнили дві третини окупованого Донбасу.

«Бойовик у Луганську казав натовпу: «Хочете, піду і Парубія розстріляю!»

— Ви вели переговори з бо­йовиками про те, щоб вони склали зброю…

— Ми з головою СБУ Нали­вайченком, спецпідрозділом «Альфа» прибули у Луганськ. З’явилася інформація, що наш літак може бути збито. Тож при­землилися у Дніпрі, звідти доби­ралися на місце машиною. На­шим головним завданням було звільнити захоплені бойовика­ми адмінбудинки. У Луганську бойовики захопили ще й бу­дівлю СБУ і майже тисячу оди­ниць зброї, кожне її вікно було перетворено на бійницю, з якої стирчали снайперські гвинтів­ки, автомати. Хотіли шляхом пе­реговорів переконати бойови­ків скласти зброю. Інший шлях — у ході спецоперації відбити цю будівлю… Через своїх активіс­тів-самооборонівців у Луган­ську вийшли на переговори з бойовиками. Місцевий депутат-«регіонал» Володимир Медяник надав для переговорів свій офіс. Домовилися, що йдемо на роз­мову без зброї. Але інша сто­рона цього зобов’язання не до­трималася. Зі мною був Андрій Левус, заступник керівника СБУ. Переговори з нами вів такий собі Олексій Рельке і Олексій Карякін (згодом його було при­значено «головою парламенту» так званої ЛНР. — Ред.). Спілку­валися з ними декілька днів, ін­коли — по 12−14 годин на добу. Переконували. Навіть склали проєкт угоди, погодженої з Тур­чиновим, згідно з якою бойови­ки повинні були покинути примі­щення Луганського управління СБУ.

Рельке і Карякін були одни­ми з керівників проросійських бойовиків у Луганській області, яких затримала наша СБУ. Їх за­кривають у будівлі СБУ. Підніма­ється проросійський мітинг. На його вимогу приймають рішен­ня про випуск затриманих. Але у момент, коли це відбувається, розлючений натовп захоплює це приміщення…

Мене здивувало, що лідери бойовиків на моїх очах знайо­милися між собою, тобто раніше вони не знали один одного. Вони напряму мали контакт з Росією. Це була горизонтальна дивер­сійна структура у прикордонних з Росією районах, яка створю­валася на базі клубів, які рекон­струювали події Другої світової війни. Було визначено підрозділ, його командира, на тренуваннях під видом підготовки до історич­ної реконструкції вчилися стріля­ти. Єдиним, на кого вони поси­лалися, був Віктор Медведчук. Я колись розповів про це на прес-конференції. Медведчук через це досі судиться зі мною.

Росія, допускаючи, що Януко­вич може підписати Угоду по асо­ціацію України з ЄС, організувала свою мережу. Як члени горизон­тальної структури, з метою кон­спірації, вони один одного не зна­ли. Вказівки отримували з Росії. На початках, коли у Луганськ ще не прийшли російські військові, нам здавалося, що зможемо цих бойовиків переконати. Паралель­но готували операцію із силового звільнення будівлі СБУ.

Із цією операцією теж була цікава історія. Я дізнався, як від­буваються подібні операції. За законом, перед її початком має бути повідомлено всіх жителів навколо — щоб вони звільнили свої будинки. Потім мало бути оточено всю територію. Аж по­тім мала працювати «Альфа». Я побачив, як на ділі поводяться спецпідрозділи. «Альфа» каже: ми не будемо заходити, поки не буде оточено периметр. Да­ємо вказівку внутрішнім вій­ськам оточити район. А з час­тини ВВ повідомляють, мовляв, не можемо вийти, бо заблоко­вані. Приїжджаю туди на маши­ні: стоять чотири бабки з пла­катами. Отака «блокада», через яку «специ» не можуть виїхати. Потім один з командирів ска­зав мені: «Луганчанин в луганча­нина стрелять не будет». У такій атмосфері доводилося діяти…

Десь на шостий-сьомий день переговорів наші переговорники сказали: «Все, пришли русские, дальше не сможем договари­ваться». Ситуація ускладнюва­лася тим, що під будинком СБУ цілодобово стояв пікет, хотіли зробити там дитячий майданчик з каруселями і дітками — щоб ми не могли провести спецопера­цію.

— На яких умовах луганські бойовики готові були звільни­ти зайняту будівлю СБУ?

— Вимагали амністію «Берку­ту», «Альфи», внутрішніх військ, які брали участь у розстрілі Майдану. Друга вимога — рефе­рендум. Запитуємо: який саме референдум? Місцевий, загаль­нонаціональний? А вони — «тот, о котором говорит Медведчук».

Коли у Луганськ зайшли росі­яни, ми зрозуміли, що подальші переговори є неможливими.

— А була загроза вашій осо­бистій безпеці?

— Карякіна його соратники почали звинувачувати у тому, що він у змові з нами. Сиджу у кабінеті Медяника, а недале­ко до захопленого будинку СБУ перед бойовиками виступає Ка­рякін. Заперечує зраду. Каже до натовпу: «Щоб ви мені повірили, хочете, зараз піду і Парубія роз­стріляю?».

Якби вдалося погасити вог­нище у Луганську, змогли б вре­гулювати ситуацію і у Доне­цьку…

— Як би ви їх переконали, якщо бойовики не були само­стійними?

— Я їх лякав жорсткою спецоперацією зі звільнення будів­лі СБУ.

— Повернімося до ситуа­ції у Криму. Чи не міг зіграти ключову роль міжнародний чинник? Якби президент США Обама попередив Путіна про жорстку реакцію своєї країни, країн НАТО — можливо, таких важких наслідків не було б…

— Усі закордонні партнери ка­зали нам: «Не стріляти! Ми все вирішимо дипломатичним шля­хом». Вони боялися повномасш­табної війни. Найважче було у перші кілька тижнів. На кордо­ні разом із прикордонниками ми поставили загони «Самооборо­ни» — так з’явилися батальйо­ни «Чернігів», «Одеса» та інші. А військові підрозділи окопували­ся, робили укріпрайони на від­стані 20−30 км від них — щоб у випадку ворожої атаки стрима­ти її, щоб дати можливість під­тягнутися іншим частинам…

— Чому після шести років війни з Україною Путіну вірить нинішній президент Володи­мир Зеленський? Невже так важко оглянутися і зробити висновки?

— Представників нинішньої влади взагалі не можна ставити в якесь порівняння із післямай­данною командою, якій довело­ся зіткнутися з небаченими досі викликами. Вони тотально не­компетентні. Поняття зеленого не мають, що таке фронт. Вони переконані, що війну розпоча­ли олігархи для того, щоб «во­ровать страну». Із розмови із Зеленським я дійшов висновку, що він вірить у те, що з Путіним можна сісти за стіл і домови­тися. Він не розуміє глибинних процесів. Дії цієї влади на фрон­ті — це катастрофа!

— Вони справді такі «неда­лекі» чи — відверті вороги?

— Поміж ними є багато лю­дей, які не представляють укра­їнський табір. Нинішній керів­ник Офісу президента Єрмак у трьох скликаннях Ради був по­мічником нардепа-«регіонала» Тедеєва. У мене теж були поміч­ники, їхні погляди дуже ідентич­ні з моїми. Не може бути тако­го, щоб помічником в одного з ключових бойовиків Партії регі­онів була людина інших від ньо­го поглядів… Під час ратифікації харківських угод Тедеєв бігав по сесійній залі із «колорадськими» стрічками.

Або взяти одіозного Бужан­ського. І таких там багато.

— Як вони потрапили у ко­манду Зеленського, далекої від політики людини? Хтось їх туди привів за ручку?

— Там однакове мислення, однакове бачення речей. Зе­ленський може бути елементом великої гри. Просто елемен­том — як телевізійний персонаж. Цю велику гру бачу в інших кра­їнах. Колись литовська колега у Парламентській асамблеї каза­ла мені: подивіться уважно, що відбувається у Грузії, у Литві, в Україні. Коли є національна вла­да, Росія її тотально дискреди­тує, потім приходить «нейтраль­на» влада — під опікою певного олігарха. Приходить олігарх зі своєю «нейтральною» парті­єю, яка імітує, що не заперечує курс в ЄС, НАТО — щоб приспати електорат. Вони розуміють: коли нація змобілізована, коли вона у бою, ти її не зможеш перелама­ти. Завдання — деморалізувати націю, нанести удар по її базо­вих цінностях. І те, що побачили у дні вшанування героїв Євро­майдану, — це наймасштабніша атака на нашу ідентичність, на українську єдність. Чи не з усіх телеекранів вже чуємо: «Май­дан — це неоднозначне явище», «Треба добре подивитися, хто почав стріляти першим». Від­бувається цинічне «переосмис­лення» — коли депутати Верхо­вної Ради піднімаються і кажуть: давайте вшануємо ВСІХ, хто за­гинув на Майдані. На пропози­цію вшанувати Героїв Небесної Сотні нам кажуть — давайте вша­нуємо ВСІХ. Тобто і тих, хто вби­вав майданівців…

— Спроба урівняти жертву й агресора…

— Це і є виконання завдань, поставлених Росією. Через рік ми можемо почути: «Давайте вшануємо всіх, хто загинув на Донбасі». Тобто і тих, хто ішов зі зброєю проти України — і те­рориста Гіві, і терориста Мото­ролу. З цією владою до цьо­го йде…

«Не можна допустити ще однієї поразки українського табору»

— Що має суспільство зро­бити, щоб запобігти цьому?

— Найперше треба оздоро­витися. Величезна кількість лю­дей, у тому числі — інтелектуалів, людей з патріотичними засада­ми брали участь у кампанії за Зеленського. Ці люди демоні­зували попередню владу. «Хуже нє будєт» — страшна біда. Укра­їнський табір зазнав великої по­разки. Маємо переформату­ватися, зробити все, щоб до управління державою чимшвид­ше прийшли державники. Для здійснення цієї мети має бути співпраця всіх українських сил, у тому числі — у парламенті. Най­свіжіше соціологічне опитуван­ня показує, що рейтинг «Слуги народу» падає, а в «Європей­ської Солідарності» росте.

Минуло лише пів року. Має пройти певний час, щоб люди збагнули, що зробили помилку. Жодна влада не робила стільки «зашкварів», як нинішня. Треба робити все, щоб якомога швид­ше від державоруйнівних про­цесів повернутися до державот­ворчих. Якщо залишиться все так, як є, — важко оцінити масш­таб втрат.

Думаю, недалекий той час, коли мегафракція у парламенті перестане бути єдиним цілим яви­щем — настільки поляризуються відносини між групами у ній…

— Чи можливий третій Май­дан, який покаже на двері цій владі?

— Треба зробити все мож­ливе, щоб це відбулося у ви­борчому форматі. Умовно пе­редбачаю: якби були дочасні вибори у парламент, україн­ські сили (якщо правильно по­будують комунікацію між собою і суспільством) можуть взяти більшість голосів. Якщо будуть дочасні парламентські вибори, мета українського табору — мати 226 голосів плюс. Хотілося б, щоб саме таким шляхом ми про­йшли. Найближче випробування і можливість — місцеві вибори. Треба щоб вже на них українські сили координували свої дії.

Розмовляли Наталія Балюк, Іван Фаріон