Якщо «просто припинити стріляти», можуть вбити Незалежність
Новій владі пора зрозуміти: не мир, а перемогу треба здобувати будь-якою ціною
![](https://img.wz.lviv.ua/_-Fn3zVhRhIX8fscSJtTZpCRe74=/428x285/smart/filters:format(webp)/wz.lviv.ua/images/articles/_cover/396032/1ze.jpg)
28 років — чудовий вік для людини: коли ще досить молодий, здоровий, повний сил і бажань, і водночас уже є певний життєвий досвід та досягнення (якщо, звісно, було бажання чогось досягти). У 28 років люди міцно стають на ноги, готові брати на себе відповідальність, є самостійними і самодостатніми. З країною все по-іншому. 28 років — ще дитячий вік. А діти зазвичай надто емоційні, вередливі, інфантильні, непослідовні, схильні до різних хвороб, насамперед хвороби росту. Вони хочуть швидкого вирішення своїх проблем, їм треба догоджати, потурати їхнім примхам та забаганкам… Ой! А чи не ці риси притаманні переважній більшості виборців Зеленського?
Можете мені заперечити, мовляв, п’ять років тому Україна була ще менш зрілою, але зуміла за себе постояти, продемонструвала зовсім не дитячу поведінку на Майдані та у протистоянні з агресором. Усе так. У період сильного стресу спрацював інстинкт самозбереження. В юному віці він також спрацьовує. Але потім суспільство знову розслабилось і закапризувало. Така малеча конче потребує якоїсь розради, забавки. Як кажуть у народі: чим би дитя не тішилось…
Популярний комік на посаді президента — саме те, що було треба, така собі віддушина для народу, який «втомився від війни». Те, що більшість українців війни і близько не відчули, бачили її хіба по телевізору, а за останні п’ять років стали жити навіть краще, ніж у «жирні» мирні часи, то вже таке… Телевізор утовкмачував, що народ «втомився». Дітьми так легко маніпулювати, вони ж такі довірливі. Їх легко переконали, що прийде до влади «гарний хлопець» Зеленський і все вмить налагодиться, «розсмокчеться» (пригадуєте «лікувальні» сеанси шарлатана Кашпіровського через телевізор?): корупція зникне сама собою, війна припиниться, бо треба лише «перестати стріляти», і настане епоха багатства. Одне слово, не життя буде, а казка! Діти ж люблять казки.
Але казками ситий не будеш. Сталося те, що сталося. Мусимо жити у тих реаліях, у яких після президентських і парламентських виборів ми опинилися. Мусимо дорослішати і мудрішати усі разом. На відміну від 73 відсотків, які повелись на казки, а точніше, на казковий серіал «Слуга народу» Зеленського, меншість гостро відчуває небезпеку, яка нависла над країною. Тому, як на мене, найбільша відповідальність нині лягає саме на цю активну, небайдужу меншість. Відповідальність за те, аби вберегти ті здобутки, які країна має після Революції гідності. І, відтак, вберегти Незалежність. На жаль, останні вибори, зокрема парламентські, показали, що реванш можливий: поодинокі реваншисти вже просочились у владу, почали розправляти крила і нахабніти (достатньо подивитися на одіозну поведінку новообраних нардепів від «Слуги народу» Бужанського і Дубинського, які не приховують своїх українофобських настроїв).
Війна принесла нам багато біди, але є від неї і певна користь — ми позбулися однієї болючої ілюзії. Ще не всі, але вже чимало українців зрозуміли, хто насправді наш найбільший ворог. Сусід, який століттями маскувався під дружнього брата, у всій потворності показав своє справжнє обличчя. Стало зрозуміло, що має нас за ніщо. Росія, попри «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття» (цитата Путіна) — розвал Радянського Союзу, імперського комплексу не позбулася, з існуванням України як окремої держави не змирилася.
Зрештою, ще задовго до війни президент Росії не раз зневажливо висловлювався щодо України, називав її недодержавою, «штучним утворенням, помилкою історії» (цитата Путіна з 2008 року, під час засідання Ради НАТО-Росія, де він намагався відмовити Альянс від співпраці з Україною). Але саме завдяки такій політиці путінської Росії став очевидним наш природний, єдино можливий вектор розвитку, який можна охарактеризувати влучною фразою Миколи Хвильового — «Геть від Москви!». Тому закріплення у Конституції стратегічної мети вступу у НАТО і Європейський Союз — надважлива віха на шляху до утвердження незалежності України, її національної безпеки. Як і декомунізація, яка повертає нас до правдивої історії. Та отримання Томосу, тобто унезалежнення Української православної церкви від Москви.
Україна почала захищати себе на багатьох фронтах. Але нам забракло хоча б ще п’яти років, аби завершити розпочате. Останні події в країні свідчать, що точку неповернення ми таки не встигли перетнути. Забракло терпіння та розуміння. Значна частина людей не оцінила великих досягнень на шляху до утвердження незалежності, не відчула небезпеки її втрати.
Нинішня гібридна війна з Росією — продовження багатовікової боротьби за незалежність. Замирення з Росією, на яке наївно сподівається Зеленський, — неминучий шлях до поразки, до капітуляції. І, як наслідок, до часткової чи повної втрати незалежності. На жаль, нова влада цього не розуміє. Або вдає, що не розуміє. Але це добре усвідомлюють патріоти, які заплатили високу ціну за шанс України бути вільною. Пригадую, одразу після перемоги Зеленського на президентських виборах мені зателефонувала вдова дисидента, багатолітнього політв’язня совєтських концтаборів Івана Геля, пані Марія. У її тремтячому голосі відчувався шалений біль за долю країни, за її майбутнє. Мене тоді вразив її вислів: «Я не хочу, щоб українців знову відправляли у Сибір». Ця 83-річна жінка з власного досвіду знає, чим закінчується для українців «дружба» з Росією. Пані Марія у казки Зеленського не вірить. Як і у його «мирні плани».
Як влучно сказав Роман Безсмертний, Зеленський нагадує мишу, яка довірилася коту. Кіт якийсь час пограється з мишею, але згодом її обов’язково приб’є. У грі миші з котом миша приречена, ця гра завжди закінчується перемогою кота. Тому Зеленському треба припиняти загравати з Путіним і сподіватися на диво. Дива не буде! Сльозливими телефонними дзвінками Путіна не проймеш… Треба розбудовувати армію і бути готовими до повномасштабного захисту української незалежності. Якщо просто припиняєш стріляти, тебе вбивають.