«Синдром АТО» – це ще складніше від «афганського синдрому...»

Минув рік з того часу, як у відставку було відправлено одного з найефективніших керівників в історії Львівщини — Віктора Шемчука (у минулому — в. о. Генпрокурора України, прокурора АР Крим, народного депутата).

За вісім місяців на посаді голови облдержадміністрації цей чиновник стабілізував соціально-економічне становище краю, привабив сюди багатьох інвесторів, підвищив виконавську дисципліну серед чиновників. При цьому, на відміну від своїх попередників, не був фігурантом скандалів, не посварився з пресою. Працюючи у команді Віктора Януковича, він знаходив спільну мову з усіма політичними силами і громадськістю області, які опонували колишньому президентові. Вочевидь, таке взаєморозуміння комусь не давало спокою на Банковій. Несподівано Віктор Янукович звільнив Віктора Шемчука, не пояснюючи причин цього кроку. Чим нині займається опальний екс-голова Львівської ОДА?

— Ми з товаришами створили громадську організацію “Академія війни і миру”, — розповідає Віктор Шемчук. — Назву вибрали невипадково: для того, щоб в Україні був мир, треба мати високопрофесійне, добре оснащене військо, яке відбивало б у наших недругів охоту до війни.

Організація наша неприбуткова. Один із сегментів її роботи — адаптація до мирного життя людей, які після бойових дій у зоні антитерористичної операції повернуться додому. Думаємо з експертами, як забезпечити їх роботою, використати їхні знан­ня і навики. Розробляємо концепцію державно-приватного партнерства у військовій сфері, залучення ветеранів війни на південному сході до професійної і громадської діяльності. Якщо людина хоче продовжити служити в армії чи у Національній гвардії, у правоохоронних структурах, але не має освіти або досвіду, ми шукаємо механізми, яким чином можна було б використати її потенціал.

Займаємося також питаннями психологічної реабілітації людей, які повернуться з війни. Переконаний, це ще складніше від “афганського синдрому”. Коли наші воїни повернуться з бойових завдань, у них виникне логічне питання: а що змінилося у державі, області, місті чи селі за час їхньої відсутності? У цих людей — поглиблене відчуття справедливості, вони втратили побратимів, бачили смерть, були поранені, а, виявляється, вдома все залишилося по-старому, а може, й гірше!

Ці люди є активною частиною суспільства, але вони, не виключено, спонукатимуть до реформ специфічними методами. Серед них будуть радикали, які захочуть не еволюційного, а революційного шляху, прагнутимуть негайного результату. Найгірше, що частину цих людей використовуватимуть різні недалекоглядні партії, рухи, а подекуди — і організовані злочинні формування. Втім, думаю, до того часу, коли масово повертатимуться наші військовики із зони АТО, ми зможемо дати владі і громаді алгоритм, як діяти правильно.

Другий напрям нашої роботи — допомога військовим новими технологічними розробками...

— Про що йдеться?

— Ми допомагаємо нашим талановитим інженерам, винахідникам скоординувати зусилля для того, щоб можна було дати нашому війську нові види зброї. Готуємо концепцію створення мережевих, кібернетичних військ. Наша громадська організація має можливість уникнути всіх бюрократичних процедур, швидко втілювати всі ці задуми. Результатами цієї роботи є створення нових мобільних і ефективних фортифікаційних споруд, які уже випробували на Яворівському полігоні. Ці наші напрацювання можна буде використати при спорудженні об’єкта “Стіна”. Йдеться також про удосконалення артилерійських систем, які є на нашому озброєнні, — встановлення на них сучасних систем наведення вогню, позиціонування...

Зараз багато компаній намагаються виготовляти для армії розвідувальні дрони. Але є річ, яку поки що ніхто, крім нас, не робить, — йдеться про систему протидії ворожим безпілотникам і захисту своїх. Ми виготовляємо системи програмного забезпечення для цих дронів.

Працюємо також над проблемою видимої мітки “свій-чужий” для наших бійців. Бо були великі втрати від так званого дружнього вогню, коли не було бойової координації між різними підрозділами. Потрібно розробити універсальну мітку, яку можна було би бачити і у прицілі, і у приладі нічного бачення, і у тепловізорі, і в інших пристроях — щоб мати можливість відрізняти наших воїнів від чужих.

Спільно із зарубіжними фахівцями займаємося також такою складною проблемою, як ідентифікація загиблих. На сьогодні у зоні АТО виявлено більш як півтисячі невпізнаних трупів. Треба зробити все, щоб рідні могли знайти серед загиблих своїх синів і з почестями їх поховати...

— Ви довгий час жили і працювали у кримському Коктебелі. Що зараз із тамтешнім вашим помешканням?

— Коли після відомих березневих подій на півострові я поцікавився у доньки, що нам робити, — залишатися у Криму чи виїжджати, вона відповіла — “Тату, наш кіт російським не буде. Їдемо”... (сміється). Шкода, що довелося покинути Крим. Але переконаний, настане час і він повернеться у склад України. Ми його повернемо. Смішно, але реалії складають так, що тепер я, як “громадянин іноземної держави”, можу володіти нерухомістю у Криму, але не маю права володіти землею. Виходить, свою землю я повинен узяти в загарбника в оренду... Очевидно, доведеться своє помешкання у Криму продати. А живемо ми із сім’єю наразі у Тернополі, у будинку, який перейшов у спадок від батьків.

— Кажуть, вашим сусідом у Коктебелі був одіозний російський тележурналіст Дмит­ро Кисельов...

- Справді, він має там будинок. Але ми з Кисельовим не пересікалися. У Коктебелі до нього ставлення неоднозначне, навіть у середині місцевої творчої тусовки. Вона, до речі, поділилася навпіл. Там є багато людей, які вважають, що Крим — це Україна.

— Головою Львівської обл­держадміністрації вас призначав Віктор Янукович. Що він був за людина? Чому цей “залізний господар” обрав такий жахливий варіант управління Україною, здав її на поталу ворогові?

— Мені складно про це говорити — я не був близьким знайомим Віктора Януковича. З наших спілкувань з ним можна сказати, що це — неоднозначна особа, в якої багато облич. У взаєминах з однією категорією людей він був одним, з іншою — іншим. Суперечлива особистість. Під час наших робочих спілкувань я якось знаходив з ним порозуміння, міг переконати. Не раз звертався до нього з проханнями щодо проблем області, і він їх вирішував.

Так було, зокрема, коли розгорівся конфлікт довкола реформування Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій. Я тоді прийшов до президента і сказав: “Цього робити не можна, потрібно зробити ось так”. А він: “Це для вас принципово?”. Відповів: “Принципово”. І він вирішив питання позитивно, скасувавши протиправне рішення Кабміну.

Мені відомий психотип таких людей, як Янукович, тому задля справи я використовував ті чи інші риси його характеру. Минуле, яке було у Вік­тора Януковича, не дало йому можливості жити за законом, відректися від того оточення, тих звичок, які у нього були. Це його і погубило...