Столітня ювілярка: у молоді роки знатною весільною господинею була

Багато що побачила, пережила, але ніколи не втрачала віру у завтрашній день. Як і кожна віруюча людина, завжди покладалась на Господа. Йому одному теперішня жителька Дрогобича, як сама ж стверджує, завдячує тим, що дожила до знакового рубежу — 100-літнього ювілею.

Народилась пані Софія 12 лютого в селі Ямна Долішня на території Польщі. Добре пам’ятає Другу Світову війну. Назавжди закарбувались у пам’яті спричинені операцією «Вісла» трагічні для мільйонів українців Польщі, які під час переселення позбулися всього нажитого — і землі, і господарки, і, звісно ж, рідної хати — страхітливі події. Хто на них чекав у сталінському СРСР, кому вони були потрібні? Скільки наших співвітчизників, так і не оговтавшись на новому місці, не змогли адаптуватись до реалій життя у радянських умовах — колгоспів, трудоднів, різного роду утисків та переслідувань. А коли людина радості немає - вона передчасно помирає.

Ніхто на території Донецької, Миколаївської, Одеської та багатьох інших українських областей, де назавжди осіли наші переселені з Польщі співвітчизники, не рахував могили тих, хто так і не зміг адаптуватись до правил та духу сталінської колективізації. Туга за землею, де народились, для них виявилась сильнішою, ніж жадоба до життя. Сила-силенна ще молодих та ще вчора сповнених сил і енергії депортованих українців передчасно завершили свій життєвий шлях. Все це бачила, пережила й пані Софія. Як сама ж розповідає, абсолютна більшість переселенців упродовж багатьох років вірили й сподівались, що рано чи пізно їм дозволять повернутись туди, звідки їх відселили. Люди не могли повірити, що вороття до рідного отчого дому не буде ніколи. Вистояти, не зламатись у ті перші, страхітливі роки допомогла віра у своє призначення, успадкована від діда-прадіда звичка до праці та патріотичне виховання. Коли зовсім ставало нестерпно, батьки нагадували Софійці, що після дощових хмар та вітру, завжди сонце з’являється. Що людині раз і назавжди нічого не дається. Якщо сьогодні погано живеться — значить завтра краще поведеться. Так вже світ влаштований.

У сім'ї, де народилась та виховувалась Софія Іванівна, завжди знали, що потрібно робити для того, щоб завтрашній, кращий для всіх день настав якомога швидше. І під час Другої світової війни, і у повоєнні роки допомагали борцям за волю чим тільки могли. І прихисток надавали, і продуктами підсобляли. У 1947 році сім'я ювілярки, як інформує пресслужба Дрогобицької міськради, осіла у селі Брониця Дрогобицького району. Але й тут переселенці не знайшли спокою. Через деякий час радянська влада змусила їх перебратися до Чернихова Самбірського району. Вже на Самбірщині Софія Іванівна вийшла заміж, створила власну сім'ю. Тут стала свідком народження незалежної Української держави. Тут народила та виховала двох дітей — сина та доньку. Свого часу Софію Іванівну, яка довший час відпрацювала кухарем у дитячому садочку, на Самбірщині знали як вправну господиню, яку винаймали для приготування страв на весіллях. Від своїх спадкоємців дочекалась двох онуків та трьох правнуків. Усі вони, звісно ж, тепло та сердечно привітали маму та бабусю-ювілярку, яка ще 15 років тому змінила самбірську «прописку» на дрогобицьку — переїхала жити до доньки у місті Котермака, де у день «золотого» ювілею мала поважних гостей з місцевої Ратуші - голову ОТГ Тараса Кучму та начальника управління соціального захисту ОТГ Івана Терлецького. Софії Іванівні побажали прожити ще багато-багато довгих та світлих днів на рідній батьківській землі. І обов’язково дочекатись нашої перемоги над рашистами! Ювілярці вручили вітальну листівку, подарунок та матеріальну допомогу.