Сьогодні відзначають 165 років від дня народження Івана Франка

27 серпня 1856 року в присілку Війтова гора села Нагуєвичі Самбірського округу у складі Королівства Галичини та Володимирії народився Іван Франко — письменник, вчений-енциклопедист, мислитель, політичний і громадський діяч, співзасновник і перший голова першої української політичної партії — Русько-української радикальної партії (РУРП).

Про це пише Укрінформ.

Батько, Яків Франко, був заможним сільським ковалем. Мати походила із збіднілої шляхти.

Попри те, що рано залишився сиротою, Іван Франко здобув ґрунтовну освіту. 1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца-Йосифа, де виявляв феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити годинну лекцію вчителя, домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі.

На філософському факультеті Львівського університету вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. За громадсько-політичну діяльність Франко чотири рази був ув’язнений австрійською владою. Через це повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890−1891, навчаючись у Чернівецькому університеті.

1890 року став одним із засновників і першим головою (до 1898) РУРП. Був редактором її друкованих органів. У 1899 році Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії, відтак згодом відійшов від політичної діяльності та присвятив себе літературній і науковій праці.

50-томне академічне видання творів, здійснене у 1976−1986 роках, є далеко не повним його доробком і «тягне» на стотомник. За сорок років творчої діяльності Іван Франко видав одинадцять поетичних збірок, понад сто оповідань, дев’ять повістей, понад десять драматичних творів. Плідною була і публіцистична діяльність Івана Франка — понад дві тисячі публікацій. Він є автором численних перекладів творів світової літератури — з французької, німецької, англійської, російської, польської, чеської, сербської, хорватської, старогрецької, латинської, арабської, давньоєврейської, індійської та інших мов. Іноді навіть жалкував, що не став орієнталістом.

В молодості Іван Франко, як і багато інших тогочасних інтелектуалів, зазнав впливу соціалістичних ідей, з захопленням читав Маркса, Енгельса, але наприкінці життя розчарувався в соціалізмі, назвавши соціалістичну державу тюрмою, «а всевладність комуністичної держави… означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним щастям».

На початку він також оспівував «братерство велике, всесвітнє», лише згодом усвідомивши підневільне становище України, розірваної між царською Росією й Австро-Угорщиною, що дасть йому підстави написати запальне: «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить».

Саме тому за радянських часів творча спадщина Івана Франка немилосердно фальсифікувалася. Совєтське франкознавство однобічно, тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.

Українці не могли прочитати франкових поезій про національне відродження, про Січ та січових стрільців, про російський та польський колоніалізм на українській землі. «Або візьмімо всі свої сили докупи і силкуймося встояти в конкуренції цивілізаційної праці, або зложімо заздалегідь зброю і скажімо собі, що ми сміття і січка, добра на пашу для інших, але не здібна зеленіти й нове зерно родити», — писав Франко.

Після здобуття української незалежності на зміну стереотипу «революціонера-демократа"/"Каменяра комуністичного майбутнього» прийшов образ Франка-Мойсея, провидця визвольних змагань ХХ ст.

Читайте також: Невідомий Франко і його «Легенда про вічне життя»