Передплатити Підтримати

«Священна Гуцульщина» родини Рибенчуків

Подружжя художників представило у будинку-музеї Івана Франка нову виставку

9 липня у музеї-будинку Івана Франка відкрилася виставка художників Миколи і Людмили Рибенчуків «Священна Гуцульщина», на якій представлено близько 50 робіт. Подружжя присвятило виставку рідній землі пана Миколи, який народився у Верховині і прожив там до 16 років. З дитинства художник мріяв прославляти гуцульську культуру у живописі.

Фото автора
Фото автора
Фото автора

За словами Миколи Рибенчука, Гуцульщина — це та земля, яка зберігає у своїй душі оті древні, унікальні традиції і українську культуру. Земля, яка завжди давала наснагу людям. І вже понад 20 років подружжя Рибенчуків показує світові неймовірну красу Гуцульщини.

— До Криворівні приїжджали Іван Франко, Леся Українка, Гнат Хоткевич та багато інших видатних людей, — сказав в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ» Микола Рибенчук.

— Для мене Гуцульщина є священною саме тому, що вона зберігає священні традиції.

— У Криворівні знімали стрічку «Тіні забутих предків»…

— Так, і Параджанов, коли приїжджав до нас, надихався тією красою, якої більше ніде нема у світі. Радянська влада завжди нищила Гуцульщину, але традиції моєї землі — невмирущі. Для гуцула традиція — це не якийсь обов’язок, а правдиве життя. Це як вдихати свіже повітря, так і для гуцула дотримуватися стародавніх і мудрих звичаїв. Чого тільки не скажеш про гуцульську вишивку, яку так люблять гуцули. У моїх картинах переважають яскраві кольори, бо вони базуються на кольоровому гуцульському співвідношенні в одязі. У нас це називають «убиря». Ця убиря — дуже яскрава, тож я ось цей розмай кольорів і вплітаю у свої картини. У гуцулів — важкі умови життя, на цій землі майже нічого не родить. Для того, щоб легше було жити, гуцули прикрашають свої домівки, одяг яскравими кольорами, які несуть радість і позитив. Якщо людина живе високо у горах і лише раз на місяць сходить з гори у магазин, таке життя легким назвати не можна. Це може зрозуміти лише той, хто там живе. І ось ці кольори гуцульської убирі додають свята і оптимізму для подолання важких умов життя. Я маленькою дитиною, коли приходив до церкви, завжди любувався тими надзвичайними вишивками, які за колоритом є надзвичайними.

— Тому і вирішили стати художником, щоб передати цю красу?

— Так, бо хотів передати цю красу, що є на моїй Верховинській землі. Але ще з першого курсу, оскільки навчався на сакральному факультеті в Академії мистецтв, розписував церкви. А живописом почав займатися з 2015 року.

— Як часто влаштовуєте виставки?

— Лише цього року це вже третя за рахунком. А загалом щороку ми з дружиною виставляємося по 5−6 разів. Іноді й вісім.

—  Чи є у вашому доробку картина, яку не продасте ніколи за жодні гроші?

— Аякже! Вона називається «Дорога до Петроса», на якій зображена наша з дружиною дорога життя. І такі дві картини є у дружини, на яких зображена наша духовна єдність. Це наші священні речі.

— Ваша дружина також з Гуцульщини?

— Людмила — киянка. Ми познайомилися в академії, я її запросив у Жаб’є (тепер Верховина. — Г.Я.), і вона назавжди закохалася у той край.

Фото автора

Читайте також: Неспіймане. Виставка живопису Христини Приймак