«У „броніки“ вкладали те, що розтоплює серце»

У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну львівська художниця Ольга Кравченко (на фото) поїхала до Польщі. Там влаштувалася на роботу в музей, і вже за кілька днів разом з іншими українками та польками зібрали кошти на «бронік» (тоді їх бракувало), щоб передати на передову. Пакунок передавала до Львова чоловікові, а той мав передати в інші руки, які везли його на передову. У пакет жінка поклала солодощі для чоловіка, який залишився в Україні. Не розібравшись, чоловік віддав у військову частину, де хлопці готувалися їхати на фронт. Яким же було здивування Ольги Кравченко, коли хлопці з передової у телефонній розмові дякували їй за цукерки більше, ніж за бронежилет… Цю історію художниця розповіла журналістці «ВЗ».

Понад усе львівська мистки­ня Оля Кравченко любить іконо­писне мистецтво, можливо, саме через це здобула освіту реставратора. Працюючи над іконами, захопилася дав­німи техніками і технологіями. Та воно й не дивно, адже дідусь Олі Кравченко був бойчукістом (бойчукісти — плеяда маля­рів-монументалістів, учнів і послідовни­ків Михайла Бойчука. — Г. Я.). Художниця давно любить темперний живопис.

Пані Оля навіть сьогодні, коли роз­повідає про початок повномасштабно­го вторгнення, не може стримати сліз. Чоловік спакував їй нашвидкуруч валіз­ку, і вже за два дні дружина була у Поль­щі. Спочатку зупинилася у своєї подруги-співачки.

— Мені боліло, що я не в епіцентрі по­дій, не можу нічим допомогти своїй кра­їні, — каже Ольга. — І я собі поставила за мету: робити розголос про те, хто ми і звідки, чому у нашій країні літають ракети і падають бомби, чому гинуть діти і мир­не населення… Щоб привернути біль­ше уваги, з моєю подругою-співачкою ми почали давати перші інтерв'ю поль­ському радіо і виступали на телебаченні. Хвилювалася, бо як буду своєю смішною польською щось розповідати. Але я все одно це зробила, бо знала, для чого це роблю, що це важливо для моєї країни. І коли переступила поріг студії телебачен­ня, увесь страх просто розвіявся. А зго­дом усі бар'єри позникали.

Дівчата розповідали, які були пер­ші відчуття, коли 24 лютого посеред ночі країна опинилася у вогні. Подруга-спі­вачка з чоловіком давно живуть у Вроцла­ві. Чоловік подруги, щойно дізнався, що роблять агресори з його країною, зібрав­ся і поїхав захищати рідну землю. А його дружина почала давати концерти і заро­блені гроші вкладати у потреби ЗСУ. Оль­га поїхала до Варшави, куди її покликали подруги-реставраторки. Там дівчата па­кували пачки з гуманітарною допомогою, медикаментами і засобами гігієни. Усе це відправляли до Львова. Вона не лише допомагала співвітчизницям, а ще й вла­штувалася на роботу у місцевий музей. У вільні хвилини малювала невеличкі ікони. Готові роботи оправляла у рами під скло і продавала через соцмережі.

— Спочатку мені здавалося, що свої ро­боти буду продавати кілька днів, можли­во, й тижнів, — каже художниця. — Але як тільки виставила, за дві години усі були розпродані. Так, я ставила низьку ціну, бо знала, для чого я їх роблю. Стартова ціна була 100 злотих (близько 850 гривень. — Г. Я.), але якщо людина мала бажання, то давала більшу суму, бо знала, з якою ме­тою я малюю і продаю ці іконки.

Одного разу Ольга збирала кошти на купівлю бронежилета і каски для свого знайомого. Сідає, малює - і готову ікону міняє на військові речі. Таким чином на­міняла для друзів з Чернігова, які були на той час в облозі. В один з таких пакетів Оля поклала маленький пакуночок з цу­керками для свого чоловіка, який зали­шився у Львові, бо допомагав тероборо­нівцям.

— Чоловік не розібрався з пакунком, — усміхається Оля. — Усе передав у вій­ськову частину. Найбільшим моїм зди­вуванням було, коли хлопці зателефо­нували не для того, щоб сказати, який класний бронік і яка каска. Вони казали: «Боже, яке то все було смачне! Як же нам такого хочеться і як нам такого бракує!». І тоді я зрозуміла: моє завдання — «обмін­на монета». Тобто малюю маленькі об­разочки, які продаю і за виручені кошти купую солодощі. Той дзвінок став стиму­лом до наступних дій.

За словами Олі, її подруга-реставра­торка Анна Кудзя організувала у Поль­щі організацію Ukraina: Pomagamy, що співпрацювала з львівським медичним батальйоном. Українки і польки збирали гроші не лише у Польщі, а й у Швейцарії, за ті кошти купували бронежилети та інші необхідні на війні речі. Оля допомагала їм з тим пакуванням. Усе йшло спочат­ку до Львова, а потім — на схід. Вона при­їжджала з грошима до дівчат, йшли у су­пермаркет, де купували море солодощів, і вже в кожну кишеньку броніків вклада­ли цукерки. А також у тактичні рукавиці, у кожен футлярчик та інші речі запихали цукерки — де по одній, а де й по жмені.

— Коли ми пакували смаколики, нас це дуже розчулювало. Можу тільки уяви­ти реакцію захисників, коли вони їх отри­мували, — каже мисткиня. — Розкривають пакет, одягають бронік, а звідти стирчать жувальні ведмедики, чи якісь інші «смок­тульки». Там було те, що само не топить­ся, але розтоплює серце. А потім вони надсилали нам фотографії і відео, як вони одягають броніки і витягують звід­ти усю цю смакоту. Це той момент, коли я зрозуміла, що роблю те, що насправді принесе користь Україні.

Поки Ольга Кравченко була у Польщі, звідти щотижня в Україну їхали пакунки з речами захисту і солодощами. Не до­сипала, бо знала, що треба доверши­ти роботу над іконою. За тиждень тво­рила від 6 до 8 іконок. Але цією працею вона допомагала не лише армії, а насам­перед — собі. Бо не мала права бути спо­стерігачем у той час, коли в Україні ги­нули беззахисні мирні люди. Окрім того, Оля постійно давала свої роботи, які їй зі Львова до Польщі передавав чоловік, на різноманітні аукціони.

— У мене була така картина, намальо­вана у стилі іконопису, — продовжує ху­дожниця. — У Кракові її продали за високу ціну — майже за 10 тисяч злотих (85 ти­сяч гривень). Усі гроші пішли на підтрим­ку ЗСУ.

У той час, коли була у Польщі, Олі вда­лося привезти власні картини, з яких мисткиня створила персональну вистав­ку «Глибина». І на цій виставці вона роз­повідала не лише про свої картини, а й про українські традиції, про їхню глибину, про все, що нас болить. Вона проводила авторські екскурсії, під час кожної роз­повідала про біль українців.

Звісно, не все було гладко у Польщі. Пригадує не один випадок, коли виму­шені переселенці зверталися до неї ро­сійською. Відповідала, що не розуміє, про що вони кажуть. І тоді наші співвіт­чизники переходили на українську. На жаль, не всі поляки розуміють відмін­ність, і не раз Олі казали, що «ви і так всі розмовляєте російською». А все через те, що наплив російськомовних українців дуже великий… І вона знову розповідала історію України ще з «тамтих часів», ро­била все для того, аби поляки зрозуміли, чому все саме так…

Але пані Олю страшенно тягнуло до­дому. Повернулася до Львова, ще біль­ше здружилася з організацією Ukraina: Pomagamy, і далі передає свої роботи для продажу за кордоном.

— На жаль, люди втомлюються, — зі­тхає жінка. — Нема вже того ажіотажу, запалу, як це було на початку вторгнен­ня. Я спостерігаю спад. Але я знову пе­редаю одну роботу до Польщі на участь в аукціоні.

Це правда, що кожен повинен на своє­му місці робити те, що він вміє, але з мак­симальною віддачею для нашої Перемо­ги. Саме так і вважає художниця Ольга Кравченко. Зараз розмальовує гільзи, які хлопці передали з фронту, і віддає на різноманітні аукціони. І байдуже — дадуть за роботу 500 гривень чи 5 тисяч. Голо­вне, що це її внесок у підтримку ЗСУ. Вне­сок у нашу Перемогу!