У Вербові щодня моляться, щоб у селі випав дощ…
У давнину своєрідним ангелом-хоронителем місцевих жителів був парох Ян Квасніцький: коли потрібно було, молитвами привертав хмари, а в разі негоди — відганяв буревії, шквали та інші стихії
Найбільше нині бажання малоземельних селян, фермерів і великих агропідприємців — щоб їхні спраглі поля щедро напилися благодатної вологи. Без дощу, якого подекуди не було вже місяць, висихає городина на грядках, не ідуть в ріст пшениця, буряк, кукурудза, соя, інші зернові, технічні культури, плодово-ягідні культури. У деяких господарників опускаються руки: через те, що земля тверда, наче камінь, окремі свої площі на початку червня вони ще навіть не засіяли. А через півтора місяця у кращі часи уже треба було б збирати урожай… Вся надія на Бога — кажуть своїм дітям-внукам навчені життям старожили. І разом просять у Всевишнього, щоб скропив їхні ниви.
На Зелені свята освятять поля
Молитви за дощ звучать нині і у храмі Успіння Пресвятої Богородиці села Вербова, що належить до Нараївської територіальної громади Тернопільської області.
— Наш парох Віталій Іващук разом із парафіянами щодня молиться за те, щоб у селі випав дощ, — розповідає кореспондентові «Високого Замку» директорка місцевої школи Ольга Чернецька. — Отець читає молитву, а ми всі клякаємо і випрошуємо у Бога цієї благодаті. Завтра, у Зелену неділю, наш священник, як і щороку, буде окроплювати, освячувати поля — піде на Старий Вербів, на Калинівку, на всі наші хутори, на роздоріжжя. Будемо молитися, щоб пішов дощ, щоб для майбутнього урожаю склалася сприятлива погода.
У християн є спеціальна молитва за дощ. У ній, зокрема, мовиться: «Сам, Владико всіх, щиро благаємо, з ласки Твоєї пошли дощ рясний людям Твоїм і, простивши гріхи наші, дай дощу твого на місця, де просять і потребують його, обрадуй землю ради нещасних людей Твоїх і дітей, і худоби, і всього іншого живого створіння, бо всі від тебе дожидають, що Ти даси їм їжу в свій час. Бо Ти — Бог наш, Бог, що милує і спасає, і Тобі славу возсилаємо, Отцю і Сину, і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь».
У середині ХІХ століття цю молитву разом із вербівцями змовляв тогочасний священник Ян Квасніцький, про якого у цьому селі досі ходять легенди. Душпастир був заодно і цілителем, який поставив на ноги не одного каліку, і ясновидцем, який передбачав багато місцевих подій.
— За спогадами наших предків, коли у селі довго не було дощу, отець Квасніцький виходив із церкви, підносив до неба і розкладав руки, молився — і незабаром дощик падав, — розповів автору цих рядків староста Вербова Ігор Чернецький. — Або ж, у разі потреби, він розганяв своїми молитвами небезпечні хмари. Отець Квасніцький похований у нас, йому поставлено гарний пам’ятник. При житті парох казав: «Поки мої кості будуть лежати тут, у вашій землі, біля церкви, доти Вербів будуть обминати всякі стихії і лиха…» І, дякувати Богу, обминають! Оберігає отець Квасніцький нас! Навесні 2002 року над нашим селом збиралася страшна буря. Але, дякувати Богу, нас не зачепила, — всю свою руйнівну силу видала «на границі», на межі Вербова і сусіднього Лапшина.
Щоб привабити дощик — діти сіяли на воду мак
Серед українців є багато «погодних» традицій, повір'їв, примовлянь, до яких вдаються при потребі. Один з таких ритуалів — коли запаленою, освяченою на Стрітення «громовою» свічкою, яку виставляють під час негоди у вікні, зупиняють руйнівний град.
А хто з нас не пам’ятає дитячу пісеньку: «Іди-іди дощику — зварю тобі борщику!».
Кілька років тому нині покійний Степан Дубницький розповів дав нам, як, дзвонячи на порозі хати дзвоником, з яким на Різдво ходив колись колядувати, він успішно відганяв від свого хутора чорні грозові хмари…
А у минулий четвер ми стали свідками такого випадку. Коли вкотре між сусідами зайшла мова про пересохлу землю на грядках, пенсійного віку пані Леся підкликала найменшу внучку, дала у пакет жменю маку і попросила «посіяти» його на воду, яка витікає зі старого освяченого джерела на краю села. При цьому, за словами бабусі, треба було примовляти: «Сію-сію мачок — щоб пішов дощик». Внучка так і зробила. І у п’ятницю пополудню — не повірите! — вперше за багато тижнів небо над цим селом «розплакалося». Щоправда, зять пані Лесі казав, що посіяти маку на воду треба було більше — бо його поля дощик підлив дуже скромно…
