«Українська драматургія анітрохи не поступається кращим зразкам світової драматургії»

Ще перед війною запитувала у генерального директора-художнього керівника Національного театру імені Марії Заньковецької Андрія Мацяка, коли серед інших театральних новинок на афіші з’явиться українська класика. «Обов'язково буде», — пообіцяв пан директор. Але на заваді мріям стала війна. З перших днів війни театр перетворився на волонтерський центр. І лише через кілька місяців, попри страшний воєнний час, заньківчани запросили театралів на «Полісянку», а восени поставили «Львівське танго». А вже 8 і 9 квітня до Театру підуть шанувальники української класики — заньківчани запрошують на прем'єру вистави «Ой, не ходи, Грицю…», яку Михайло Старицький написав ще 1890 року.

Напередодні прем'єри мене запросили на «здачу» вистави. Сказати, що, нарешті, здійснилася моя мрія, і я отримала величезне задоволення від чудової акторської гри, цікавих декорацій і вдалого режисерського підходу — це нічого не сказати. На сцені - українська класика, за якою ми всі скучили. Наше, рідне — з українськими піснями, вишиванками, гумором. Хоч романтична історія кохання має трагічний фінал, але захоплює кожною новою сценою.

Як довго тривав репетиційний період, що надихнуло взятися за «Ой, не ходи, Грицю…» журналістці «ВЗ» розповів режисер-постановник вистави В’ячеслав Жуков.

— Задовго до того, як взятися за роботу над цією п'єсою, я пропонував керівництву нашого театру класичний твір «Житейське море», але мені запропонували іншу виставу — «Ой, не ходи, Грицю…», — каже В’ячеслав Жуков. — Коли взявся перечитувати п'єсу перш, ніж дати згоду, не можу сказати, що злякався, але страшенно переживав. Річ у тім, що у виставі трагічний фінал, а у нас тепер і так багато трагедії. На мою думку, глядача треба відволікати від страшної дійсності чимось дуже позитивним і веселим. Але мене заспокоїли мої друзі, з якими у Києві вчився на режисурі, трохи заспокоївся. Один друг з київського театру імені Франка мені сказав: «У нашому театрі зараз дуже багато ставиться драми, і глядач ходить на ці вистави, глядач хоче ходити на такі вистави».

І я зрозумів, що такі теми не можуть бути не на часі. Бо коли ж тоді нам ставити українську потужну драматургію. Михайло Старицький, власне, і відштовхнувся від пісні: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці, бо на вечорницях дівки — чарівниці. Котра дівчина чари добре знала, вона ж того Гриця та й причарувала», якій уже 400 років, а вона й досі живе у серцях українського народу. А це значить, що там є глибинний зміст, який тримає. І такі теми — вічні. Отож я зважив усі ці «таємниці», і з новим поглядом подивився на цей матеріал. Тоді й моє переживання відступило. Я зрозумів, що не треба боятися фіналу п'єси, а навпаки його треба дослідити, відчути, що хотів сказати Старицький і донести його до глядача. А особливо зрозуміти, який код закладений у пісні «Ой, не ходи, Грицю…». Мабуть, ви помітили, що цю пісню не співають тужливо, навпаки, її співають з житейською мудрістю, що вчить: не треба так робити. Мене настільки під час роботи поглинув цей матеріал, бо він настільки глибокий, щоразу відкривається по-новому, тож щодня, коли приходжу на репетиції, відкриваю той матеріал з інших боків. Хочу підкреслити, наша українська драматургія, особливо така, як «Ой, не ходи, Грицю…», анітрохи не поступається кращим зразкам світової драматургії. Такі монологи, до прикладу, як у Хоми, на мою думку навіть кращі, як монологи Річарда ІІІ.

— Як довго тривав репетиційний період?

— Загалом було відведено три місяці. Але, до прикладу, масові сцени — там, де зайнято багато акторів у першій дії, мав можливість репетирувати лише місяць. Я вів статистику наших репетицій за березень, то повноцінних репетицій на сцені було лише 7−8. Тільки не подумайте, що нарікаю — Боже борони. Такими є сьогоднішні наші реалії. Коли йдеш на репетицію, готуєшся, маєш певні плани, а тут раптом все перекреслює повітряна тривога. Але навіть тоді руки не опускалися — навпаки, внутрішньо ще більше згруповувався, так само і актори, і всі решта працівники театру, які задіяні у цій виставі - усі хотіли зробити хороший продукт. І ця наша робота — задля Перемоги.

— «Ой, не ходи, Грицю…» — ваша перша вистава на великій сцені. Бо перед тим були постановки лише на камерній… Тобто ви із маленького залу перейшли у великий. Які ваші відчуття перед великою залою — не страшно?

— Ще коли мені запропонували цей матеріал, сприйняв — як виклик. Вдячний керівництву, що саме мені довірили цю постановку. Для мене це велика відповідальність. До Театру імені Марії Заньковецької я був актором Театру імені Леся Курбаса. Тобто я такий камерний. Потім три вистави на камерній сцені я поставив у Театрі імені Марії Заньковецької. І коли увійшов у «великий простір», де задіяно багато акторів — близько 45 у двох складах, це стало для мене потужим викликом. Потрібно було себе переосмислити у професії режисера. За ці три місяці я зробив такий пришвидшений курс у становленні себе у цій професії. Але мені пощастило — актори талановиті в обидвох складах, класно працюють. Ми з художником вийшли на правильне вирішення декорації - маю на увазі млин. У виставі він виступає символом, що все перемелює. Ну, а про геніальну роботу нашого звукорежисера Олега Мисловського можна говорити годинами.