Вуйко Славко, мозолястий інтелігент з хутора Малинівки

Не раз доводилося чути: померла людина, а домовину з нею навіть нема кому з хати винести, священник не може доброго слова насамкінець підшукати. Так бездарно, безцільно і сіро прожила життя, що мало хто захотів з нею попрощатися. Не заслужила на останню шану…
А це зовсім інший випадок.

Трудився, як мураха

Той, про кого піде мова далі, після свого відходу у засвіти людською шанобою був наділений більш ніж сповна. Кажуть, іноді у райцентрах до покійника приходить менше, ніж оце тепер на цьому маленькому хутірці Малинівці. У старенькій хаті біля лісу під час парастасу вмістилася якась п’ята частина прибулих — решта пізнього зимового вечора стояла при 10-градусному морозі і пекучому вітрі надворі. Серед них — сільський староста, у часи Кравчука голова райадміністрації, колишній начальник міліції, працівник прокуратури, колишні і теперішні працівники пожежної, лісничий із сусіднього району і місцевий лісник, фермер, екскерівник райсоцзабезу, багато молодих. У всіх залишив по собі добру пам’ять.

Мене особливо пройняла поява недавньої заробітчанки, нині через свою тяжку роботу в італійських наймах незрячої. Живе вона у місті за шість кілометрів, без сторонньої допомоги кроку не ступить. Попросила дітей-внуків, щоб привезли її попрощатися із колишнім сусідом. Не могла не прийти. Бо заслужив. Люди посеред подвір'я слухали заупокійні молитви і жалібні співи церковного хору, а упереміжку між ними тихо згадували, яким світлим чоловіком був він, Ярослав Кайда.

Йосипович не мав високого чину — майже все життя працював рядовим водієм у різних колективах. В юності, коли різав дрова на циркулярці, через необережність напарника позбувся пальця. Каліцтво, однак, не позначилося на його працьовитості - трудився як мураха, здавалося, викладався за двох-трьох. На все і на всіх його вистачало. «Державну» роботу добре робив і з домашньою встигав вправлятися. Ще й хуторянам завжди ставав у пригоді. Одним допомагав своїми руками, кіньми, трактором, іншим — мудрою порадою. Щоб комусь у чому відмовив — такого не пам’ятає ніхто.

В останні роки, уже на пенсії, був фермером, доглядав два гектари поля. Його комора була закладена мішками власної пшениці, вівса, ячменю, гречки, кукурудзи, у пивниці було повно картоплі. Всю городину мав свою. Тримав худобу, птицю, заготовляв сіно, дрова, порався у садку, біля домашнього ставочка. Одне слово, ґазда! Де тільки сили на все брав! Ще й синові і чотирьом онукам встигав підсобити, передавав їм свою житейську науку. Найперше вчив, щоб по-людяному ставилися до людей.

У церкві прислуговував із трепетом…

Майже рік тому, коли росія пішла на нас великою війною, я готував серію репортажів про національний спротив українців, про нашу стійкість і віру у перемогу. У тому числі - про тих, хто працює на неї у тилу, заряджає своєю енергією інших. Одним з героїв цих хронік був 70-річний вуйко Славко.

Я йшов через ліс писати про одну сім'ю, яка облаштовувала домашнє бомбосховище. Аж тут він — неподалік своєї хати «підстригає» придорожні верби, щоб не заступали сонця на городі. Війна війною, а сіяти-садити треба…

Глянувши на сокиру, якою вправно орудував ґазда, я жартома сказав: якби, не дай Боже, ота сволота до нас приперлася, то ви мали би чим би її зустріти. Пан Славко знайшовся, що мені відповісти:

— Для тієї сволоти у мене вдома припасено дещо інше…

Він любив свій край, свою країну. Доводив це кожним своїм вчинком. Напевно, ще й тому поховали його у вишиванці…

Значну частину його буття займала церква і все, що пов’язане з нею. У великі сніги на своїх санях підвозив до далеких хат колядників. Був паламарем у невеличкому хутірському храмі. При найменшій нагоді квапився туди. Знайомий на похороні згадував: вуйко Славко до своєї місії ставився з якимсь трепетом, натхненно. Погоджуюся із цими словами. Це не була нав’язана йому повинність. Він не відбував годину. Разом зі священником проживав подію. Мені здавалося, що навіть у рухах хутірського паламаря, коли він подавав кадильницю, кропило і освячену воду, чи бив у дзвона, вчувалася якась сакральність.

Окрім звичних своїх ритуалів, вуйко Славко ще й відповідав за порядок у цьому храмі, виконував те, що кожний господар на своєму обійсті: підмітав, підкошував траву на церковному подвір'ї, обрізав гілля — у світлому місці повинно бути світло. У всьому для нього мала бути гармонія.

Навіть домашні тварини розуміли його з півслова

У гармонії він жив з людьми і природою. Немовби розмовляв з нею. Йшов до лісу — і неодмінно приносив звідти повний кошик грибів. Збирав їх не тільки для страви, а й для чужого здоров’я. У тільки йому відомих місцях знаходив яйцеподібні гриби-«веселки», з яких народні цілителі виготовляли ліки проти раку. Вуйко Славко не продавав ці гриби, хоча попит на них був великий — роздавав.

Усі домашні тварини розуміли його з півслова. Коні, навчені працювати у лісі і у полі, обходилися без батога, без окрику. Якось лісник попросив вивезти дерево з урочища Сілецька. По дорозі коники застрягли у глибокій баюрі. Лісові робітники уже готові були розвантажувати переповнений віз. А вуйко Славко каже їм не спішити. Присів збоку. Його Карий із Зорієм (мав пляму-зірку на голові) перевели подих і без жодної спонуки напряглися — і витягли фіру з болота.

Зорія придбали кілька років перед тим. Привели додому, а він за сином ганяє, норовить вкусити. Андрій каже до тата: коня треба відпродати. Пан Славко розряджає напругу: ти до нього підходь спокійним — звикне, ніколи не зробить тобі нічого поганого. Так і було. Син міг пальці у рот Зорієві пхати, а він грався ними, але не вкусив.

А як забути невгамовну качку-шипунку! Вуйко Славко іде до церкви, а вона стрімголов за ним. Могла за господарем до лісу, на пасовисько бігти-летіти.

Ще одна його потіха — курка Ціпа. Як тільки кликав її, покидала свою пташину компанію, вискакувала йому на коліно, їла з руки, потім, уже насичена, вистрибувала на плече і свій дзьоб до його голови витирала.

Часом вуйко Славко у затиснутому кулаку тримає їжу і каже до Ціпи: співай! Вона: ко-ко-ко! І господар відкриває жменю. Каже; «Мало! Співай більше!» Тут же чулося протяжніше ко-ко-ко-ко-ко! І господар знову щедро пригощав свою улюбленицю.

Чиста комедія була з домашнім гусаком. Вуйко Славко щось ремонтує на господарці, а той гелготальник бере із коробки цвяхи і підносить їх майстрові…

Дресуру пройшла і собака-лайка. Тільки-но господар скаже «Слава Україні!», пес протяжним гавкотом немовби продовжує найпопулярніше гасло українців.

А того сумного лютневого вечора лайка ходила поміж гурмою людей на подвір'ї - і ніяк могла зрозуміти, чому поміж них не видно її господаря…

І ще один, завершальний штрих до прижиттєвого портрета вуйка Славка. Ось як про цього простого селянина з великим щирим серцем сказав під час велелюдного прощання отець Василь. Згадуючи, як у злагоді з Богом і людьми жив новопреставлений, священник додав:

— Ніколи не забуду і такого, дуже особистого. Завжди, тільки-но зійде сніг, а наш Ярослав уже в лісі - принесе букетик перших квітів і каже: «Передайте, отче, Вашій їмості…»