За її життям можна було б написати підручник з історії…

Хтось з мудрих колись сказав: кожна людина — то ціла планета. Приміряю ці слова до Агафії Степанівни і погоджуюся: так воно є. Кожен з нас — окремий, неповторний світ. З відходом цих «планет» у засвіти його стає менше. Втім, коли за життя вони яскраво світили іншим, то каганець пам’яті про них зігріватиме нас ще дуже і дуже довго…

Жила скромно, але гідно

У селі її кликали коротко — Гася. Виросла майже без батька. У Другу світову він вимушено виїхав чи то у Німеччину, чи то у Британію, але «через комуну», про яку наслухався всяких страхів, повертатися додому побоявся. Інакше тут його чекала б недоля багатьох ровесників, які молодими опинилися на цвинтарі або у сибірській глушині…

Колишня колгоспниця, лаборантка-білявка на фермі. Велика трудівниця. Завжди привітна, щебетуха із дзвінким голосом. Була красунею, але особистого щастя не пізнала. Жила сама. Скромно, але гідно. Нічим не прогнівила ні людей, ні Бога…

У наших з нею, на жаль, нечастих розмовах під час приїздів на Бережанщину я, крім іншого, знаходив відповіді на питання віддаленої української історії. Совіти, голодомор, колективізація, атеїзм, комунізм з його «світлим майбутнім» — все це вона пережила, бачила. І в душі опиралася цьому. Жила за християнськими, а не нав’язаними чужою владою законами.

Маму три дні змушували записатися у колгосп. Били палицями…

Десь рік тому згадувала мені, як у 1949-му в її рідному Лапшині «визволителі» насильно створювали колгосп імені петровського:
«Забрали у мами поле, корову, збіжжя. Разом з іншими односельцями зігнали до школи, тримали без їжі три дні, били палицями немилосердно, щоб записалися у колгосп. Тим, хто відмовлявся, емгебісти після побоїв запихали олівець у пальці і стискаючи їх своєю рукою виводили на папері підпис під заявою про вступ. Мама моя теж була „відмовницею“, то її так відлупцювали патиком, що кілька днів не могла сісти…
Ще страшніше було потім, коли мама вимушено працювала на фермі свинаркою. Робота зранку до ночі. У хаті не було ні грама борошна, тож щоб якось нам вижити, щодня потайки забирала від поросят по кілька жмень дерті. Вдома її пересіювала від остяків, додавала води, замішувала таке-сяке тісто і пекла на кухні палянички. Запивали їх ми несолодкою кавою з перепаленого ячменю чи смажених жолудів…»

Часто Степанівна розповідала про свою близьку родичку, теж Агафію Дулебу. Вона була сільською активісткою, зв’язковою УПА. Під час однієї з енкаведистських облав в її хату заскочили «москалі». Агафія подумала, що її чекає арешт і тортури, і щоб під побоями не видати нікого з підпільників, з потаємного місця в одежі дістала ампулу з отрутою — та й вкоротила собі віку…

Врятувала від безбожників хрест

Про більшовицькі часи у моєї колишньої співрозмовниці збереглася і така згадка. Одного пізнього вечора мама вийшла надвір і побачила, як за її хатою якийсь чоловік розхитує встановлений у 1880 році кам’яний хрест на роздоріжжі. Повалив його на землю. Мама встигла тільки крикнути: «А щоб тобою так кидало!» Той хрест, за вказівкою голови колгоспу, вивезли на цвинтар — так боролися із «буржуазними пережитками». Але наступного дня мама зі своєю донечкою Гасею найняли підводу і привезли понівечену святиню на своє подвір'я. З допомогою вапна склали її докупи, побілили.

Кілька років тому пенсіонерка Агафія Дулеба за власні кошти і за сприяння сільського вчителя Олега Пашулі спорудила на своєму городі капличку — біля неї поставила той давній хрест. Люди розповідали мені: Гася заощаджувала на продуктах, замість газу палила у хаті дровами — збирала кошти на будову.

Згодом зізналася мені: «Біля моїх воріт розвертаються автобуси з райцентру, тут часто затримується сільська молодь. Дехто з молодиків, особливо після гучного святкування, не добирає слів, криє матом, аж вуха в’януть, серед ночі голосно викрикує. Не можу того слухати. Прошу лихословів спам’ятатися, частіше заходити до храму, а не у кнайпу. А тепер, коли тут стоїть капличка, нікому не прийде в голову сказати якісь дурницю…»

Коли Гася була здоровою, ледь не щодня квапилася до сільського храму. Не афішуючи, жертвувала на фелони священникові, на церковні хоругви. Їздила на прощі у Зарваницю, на відкриття нових святинь, на «рухівські» мітинги, на символічні могили борців за волю України. У сусідньому районі часто провідувала хворого отця Петра, якого вважала своїм духовним наставником. Відразу відгукнулася, як тільки прозвучав заклик допомогти коштами на побудову Патріаршого собору УГКЦ у Києві — вклала у нього не одну свою «цеголку"-пожертву. Завжди молилася, щоб Україна вистояла…

Не терпіла фальші…

Гася часто згадувала своє нелегке життя за радянських часів і тодішні «порядки» — гоніння за віру, показуху, бюрократію, приписки, дефіцит, блат. Ось два приклади з того життя.

З однієї молодої, симпатичної доярки, яка нічим особливим у роботі не виділялася, голова колгоспу, за вказівкою райкому компартії, вирішив зробили передовичку. Працювала так, як усі, корови у неї були не ліпші, ніж у подруг, а показники надоїв — ого-ого! Жінки підозрювали, що вони — липові. Про це здогадувалася і Гася. Бо відсоток жирності молока, яке приносила та дівчина, був критично низьким. Швидше за все, доливала у бідон воду…

Одного разу Гася не витерпіла і вирішила перевірити «передовичку». Під час вечірнього доїння прийшла до неї і сіла на бідон. Не вступалася зі свого місця, поки доярка не обслужила останню корову. А потім допомогла принести той бідон у приймальний пункт, тут же взяла пробу молока на аналіз. Того вечора його жирність була, як ніколи, високою. Але самого молока виявилося на кілька літрів менше. Бо у бідон «передовичка» через Гасю не встигла влити води…

Ну, а цей трафунок, про який дізнався якось теж з уст Гасі-Агафії, можна назвати трагікомічним. У літньому таборі розгорнули боротьбу за передові методи запліднення корів. Робити це мали винятково штучним способом, без участі бичків. Але… Одного разу молодий сусідський бугаєць на кличку Юрко «покохав» на вигоні романтично налаштовану колгоспну корову. Що тут почалося! Голова колгоспу скликав збори тваринників. Кричить, аж слина з рота тече! Погрожує власниці бичка, яка сторожувала ферму, великими штрафом. А вона, жінка бойова, знайшла що відповісти зарозумілому голові: «На вашу корову стрибав бичок Юрко — його і викликайте на свої збори. А я не маю часу з вами говорити — треба сапати картоплю!» Збори вибухнули реготом. І присоромлений голова, скопивши капелюха, подався геть…

Не забувала про «хлопців на фронті»

Гася була жінкою щирою і щедрою. Хто б не заглянув до неї, пригощала кавою-чаєм, домашніми пляцками, раділа, коли хвалили її замаринований у меді солодкий перець. При нагоді через знайомих передавала кошти і продукти «хлопцям на фронт»…

Мене завжди просила принести щось прочитати. Пам’ятаю, як обурювалася, коли побачила церковний календар, на якому провладна партія примостила свою символіку. «Не мають Бога у серці!» — сказала.

Водночас вона забороняла щось писати про себе. Тому багато її фото зробив скритно, а цікаві монологи записував на диктофон теж напівтаємно.

Нині Агафія Степанівна вже не посварить мене за те, що «пустив» її у газету. На 87-му році життя вона відійшла від нас — проста, але велична українська селянка, яка, мов та вечірня зоря-комета у лапшинському небі, залишила по собі яскравий слід…

До слова, останні християнські почесті Агафії-Гасі односельці віддавали біля спорудженої нею каплички. І біля старовинного кам’яного хреста, якого колись врятувала разом із мамою…