«Від бабці отримав оте велике бажання робити щось красиве, а від мами — саму любов до праці»

Від робіт, які Петро Сипняк представив на виставці «Коди рідної землі», віє теплом, природньою щирістю і щедрістю. Тут тобі і кози, і півні з курочками, і кущ з ягодами, і зорана земля, на якій ще донедавна колосилася пшениця… Кожна картина митця — як ковток свіжого повітря на рідній українській землі. Саме такими словами виставку народного художника України Петра Сипняка представила директорка Музею Михайла Грушевського у Львові Марія Магунь.

За словами відомого мистецтвознавця Романа Яціва, «ця виставка — це фрагмент цілісності Петра Сипняка. Хто не був у майстерні художника, попросіться у гості, і ви побачите, яке багатство вибудовується щодня цим митцем. Він постійно культивує тему рідної землі».

— Маю таке щастя — досить вдало одружився, — розповів митець. — Я — малюю, а все решта, що стосується слів, назв, перекидаю на дружину Вікторію, а вона про все розповідає (Сміється. — Г.Я.). Саме Вікторія запропонувала назвати виставку «Коди рідної землі». Бо й справді - це наше сьогодення, це те, за що воюють наші хлопці на фронті, — за рідну землю. Усі маємо рідну землю, навіть ті, хто народився у місті, але не раз бували у селі. Я ж, дякувати Всевишньому, народився біля Галича. Моє село Лани, порівняно зі сусідніми селами, надзвичайно вдало розміщене. Гора з одного боку, гора — з іншого, а посередині - потік. І церква, що присутня на багатьох картинах. Село, де я народився, живописне, влітку — рай, бо кращого місця на Землі годі й шукати. Я там виріс і завжди буду частинкою того мальовничого села, бо це джерело, з якого отримав для себе все: бажання жити і творити. Приїжджаю до села на один-два дні, і мені вистачає, щоб міг кілька місяців працювати.

— Це, свого роду, як перезавантаження?

— Скоріше, підзарядка. Коли приїжджаю, прокидаюся вранці і виходжу, щоб підзарядитися. Чорна рілля, зоране поле, жінки, які пасуть кіз і корів. Виходив з фотоапаратом, щоб закарбувати цю красу, жінка просить не фотографувати, бо вона не одягнута відповідно до знимки. Пригадую час, коли молодим починав творчість, мені хотілося якомога більше побачити світу. Їздив по закордонах, побував у багатьох європейських країнах, влаштовував там виставки. Однак з роками спрацьовує зворотна сила, починає тягнути до того місця, де народився і зростав. З роками зрозумів — нічого не треба шукати, усе є тут, поруч. Краса і неповторність рідної землі. І я почав малювати ці сюжети.

— У вашій родині не було художників, однак талант до красивого ви мали б від когось успадкувати?

— Так, моя бабуся дуже гарно вишивала, у нашій хаті вишито було все — обруси, рушники, сорочки, жіночі костюми. Бабця вишивала щодня, хоча й хворіла усе життя. І, можливо, через те, що хворіла, усе життя з нами прощалася. Збирала біля себе внуків, а нас було п’ятеро, казала: «Дорогі мої внуки, я буду вмирати. Чи будете за мною плакати, як я помру?». Ми плакали. А вранці наступного дня бабуся вставала і йшла порати город. Прожила наша бабуся рівно 100 років. Власне, від своєї бабці я отримав оте велике бажання робити щось красиве, бо від мами отримав саму любов до праці. Так, мама була фанаткою праці. Вже коли була старенькою і не могла працювати на городі, для неї це було найбільшою бідою. Не давала нікому спокою — усі повинні були працювати.

— Ви з таким теплом згадуєте дитинство…

— Як би тоді не було тяжко, але була мрія, було щастя. З тим живу досі. Чим підзарядився у дитинстві, це все тримає мене й тепер.

Надійна підтримка дружина Вікторія Сипняк розповіла, як вона допомагала чоловікові відбирати полотна для цієї виставки. «Коли глянула на сюжети картин, які підібрав чоловік, запропонувала дати виставці назву „Коди рідної землі“. І якщо у письменників ці коди промовляють словами, то у художника — образами. Але ви впізнаєте не те, що художник там бачить, ви впізнаєте своє: хату вашої бабусі чи якусь стежинку, що схожа на ту, якою ви колись ходили. Це і є ці коди, які не потрібно нікому пояснювати», — сказала Вікторія Сипняк.