«Шестеро дітей не можуть жити в одній кімнаті. Їм потрібен будинок, з подвір'ям…»

У групі «Чим живе Левандівка» побачила повідомлення, що волонтери шукають одяг для мами-переселенки з шістьма дітками. А проживає багатодітна родина у «Супутнику», що на Левандівці (колишній кінотеатр, а нині - громадсько-мистецький центр). Але директор закладу, пан Олександр Агашков, розповів, що родину в одному з сіл на Львівщині, прихистив пан Іван. Вони поїхали до нього. Порозмовляти телефоном з мамою у мене не вийшло… Окрім п’ятьох донечок, на руках у неї - місячне немовля… Аж раптом дізнаюся, що матір повернулася з дітьми до «Супутника». Вирішую навідатися до багатодітної родини з Донеччини.

… У вестибюлі є столики. Двоє діток їдять гречку з куркою. Коли їх фотографую, просять показати їм фото. Обіймають мене… Розглядають телефон. Дівчатка контактні, усміхаються. Розмовляють українською.

Переселенка пані Людмила, яка тут теж живе, підмітає у вестибюлі. Коли запитую, чи допомагає багатодітній мамі, відповідає, що «допомагає «Супутнику».

— Коли війна закінчиться, ми підемо в школу!" - щебечить з усмішкою біляве дівчатко. Діти ведуть мене на другий поверх. Там є кімната, у якій сплять переселенці. На підлозі встелені матраци. Є дитячі іграшки…

12-річна Софія няньчить братика Богданчика у коридорі. Немовлятко спить у дитячому візочку. Видно, що дівчинка невиспана. Каже, вночі доводиться допомагати мамі, і часто вставати до братика.

Прошу Софію перелічити усіх її сестер. «Марині - 11, Поліні - 8, Мирославі - 5, Каріні - 4», — каже дівчинка.

— Не боїшся брати Богданчика на руки, він такий крихітний? — запитую.

— Вже звикла! — відповідає по-дорослому. Витирає Богданчику личко.

Софія розповідає, що вони приїхали з Австрії. Але мама не хотіла народжувати за кордоном, тож повернулися в Україну.

— В Австрії хороші були умови? — цікавлюся.

— Ми жили у двоповерховому будинку. На першому поверсі - туалет, душова, кімната. На другому поверсі - велика кухня. Кімната. Умови були дуже хороші.

Директор «Супутника» пан Олександр каже, у них проживає шестеро осіб (з них — двоє дітей). Опікуються переселенцями громадські активісти.

— Ця багатодітна родина від нас поїхала до Австрії. Але зараз знову повернулася до «Супутника», — каже пан Олександр. — Я повідомив соціальні служби, що їм потрібна окрема кімната. Бо ця будівля не пристосована для малолітніх дітей… (У «Супутнику» є душ, але немає пральної машинки. У приміщенні - мінімальні умови для ночівлі. Заклад розташований поруч із проїжджою частиною. — Авт.).

Багатодітна мама Анна каже, що волонтери допомогли їй з оформленням нового паспорта.

— У мене в паспорті прізвище колишнього чоловіка, але я змінила його на дівоче, — каже Аня. — Скоро новий паспорт маю отримати. Тоді зможу зареєструватися як переселенка. Сподіваюсь, отримати і соціальну допомогу. Бо ще жодних коштів так і не отримала (Аня розповіла, що в Австрії отримала лише 250 євро від Благодійного фонду. — Авт.).

Директор ГО «Вулиця наша» Остап Пецух розповідає:

— Наша організація розпочала роботу з перших днів війни. Ми привозили людей з вокзалу спочатку у «Супутник», а потім відправляли за кордон. Аня поїхала з дітьми в Австрію. Ситуація у лютому-березні була складна. Ажіотаж, паніка… Через нашу організацію пройшло понад 3 тисячі людей, яким ми допомогли.

— Я не дуже хотіла їхати за кордон, була вагітною Богданчиком. Але на першому місці у мене були діти, їхня безпека. Тому вирішила все-таки їхати в Австрію, — пояснює Аня. — Хотіла, щоб діти світ побачили, і не чули цих пострілів… В Австрії ми були 2, 5 місяці. Чому повернулися? Хоч у мене і була перекладачка, але я ніяк не могла порозумітися з лікарями. Вони казали, що «народжувати мені ще рано». Та коли я повернулася в Україну, то була уже на 41−42 тижні вагітності… Народжувала вдома, на Донеччині, у свого лікаря-гінеколога (мені зробили кесарів розтин).

Через кілька днів до мене зателефонували з поліції і сказали, що треба з дітьми евакуюватися, — веде далі Аня. — Поліцейські розповіли, що багато людей з дітьми повернулися додому, і їм доводиться повторно їх евакуйовувати. Ми зібралися. Нас посадили на поїзд до Дніпра, а звідти евакуаційним поїздом ми добралися до Львова. У нас було два варіанти — «Супутник», або школа. Ми приїхали у «Супутник», але через соцмережі я намагалася знайти житло. Знайшла цього пана Івана, який погодився нас прихистити. Але він поводився неадекватно, чіплявся до мене, то я попросила волонтерів нас звідти забрати.

— Ми з волонтерами шукаємо будинок для цієї сім'ї, — каже Остап. — Щоб було закрите подвір'я. Новонародженому хлопчику потрібно було знайти лікаря, бо у дитини — пахова грижа. Лікаря ми знайшли. Хірург сказав, що оперувати наразі рано. Аня має контактний телефон лікаря. У разі чого може йому зателефонувати. Ми розуміємо, що несемо відповідальність за цю родину. Маємо партнерів, які нам допомагають. Є, наприклад, кафе та ресторани, які дають для переселенців обіди. Ми їх привозимо у «Супутник».

— Складно такій родині знайти житло в нинішніх умовах?

— До травня було дуже важко знайти житло. Зараз такого напливу людей вже немає. Хтось поїхав за кордон. Якщо ми знайдемо для цієї сім'ї будинок з подвір'ям, це буде найкраще. Шестеро дітей не можуть жити в одній кімнаті. Поруч має бути лікарня, школа. У разі, якщо їм буде потрібна їжа, одяг, щоб волонтери могли швидко їм все привезти.