«Сплела понад 2600 тактичних рукавиць»

Про проблему Валентини Мазурик з Луцька я дізналася від своєї колеги. Розповіла, що волонтерка втратила зір і слух, але активно допомагає українським військовим. А нещодавно у неї зламався імплант для вуха, і саме у Львові їй допомогли з новим апаратом. Її розповідь може бути корисною для інших людей з вадами слуху й зору. Журналістка «ВЗ» поспілкувалася з пані Валентиною.

– Проблеми зі слухом та зором у мене були з дитинства, – каже Валентина Мазурик. – Але я закінчила загально-середню школу. Потім навчалася у Льво­ві у фінансовому технікумі. Працювала бухгалтером-фінансистом. Спочатку втратила зір на одне око… Але продо­вжувала працювати з цифрами. Опера­ція за операцією… 2008-го зір утратила майже повністю. Бачила лише людські силуети та трішки світла. 2010 року – то­тальна сліпота! Пішов запальний процес, а внаслідок цього через 15 місяців по­вністю втратила слух. Навіть звуку дрилі не чула… Відновити зір уже неможливо, а слух повернути можна.

Я дізналася, задля цього потрібний спеціальний пристрій (на кшталт слухо­вого апарата), який коштує 30 тисяч євро. Таких грошей у мене не було. 2018-го мені допомогли журналісти, які забили на спо­лох. Після публікацій у пресі люди жертву­вали кошти, скільки могли. Мені вдалося вийти на швейцарську фірму, яка продала імплант на 30% дешевше. Тож частину ко­штів я мала, з іншою частиною допомогли небайдужі (пристрій обійшовся у 20 тисяч євро). У вересні 2018-го в Києві мені зро­били операцію із вживлення імпланта. Час від часу на комп’ютері необхідно перена­строювати цю апаратуру, бо слух зміню­ється. Цим займалася київська фірма.

Торік таку саму операцію на друге вухо я зробила за раху­нок державних коштів. Держава виділяє кошти лише на один та­кий імплант. На початку року на одному вухові апарат перестав працювати (той, що я сама ку­пувала). Гарантія уже закінчила­ся. А тут якраз почалася війна... Київський спеціаліст із нала­штування цієї апаратури припи­нив роботу. Тож я звернулася по допомогу до львівського цен­тру. Вони за першої нагоди при­їхали до Луцька й зробили пере­лаштування процесора. А через місяць апарат вдруге перестав працювати. І я знову звернула­ся до львівських фахівців. Через кілька днів приїхали до мене. З’ясували, що апарат не підля­гає ремонту. Я була у відчаї, бо на новий пристрій у мене ко­штів не було. Але мені сказали, що спробують знайти спонсора. Вдячна за те, що так швидко ви­рішили мою проблему.

Наталія Конопатова з Львівського центру слуху і мови «ОтоФоніка» розпові­ла, що їхній центр перейняв­ся пані Валентиною, бо вона мало того, що не бачить, ще й не чує…

“Ми знайшли фонд, який за­мінив пані Валентині мовний процесор, – каже Наталія Коно­патова. – Обійшовся у 19 тисяч гривень”.

Розпитую пані Валентину про її волонтерство.

– Ще 2014 року я думала, чим можу допомогти військо­вим. Мій син – медик, на той час служив у батальйоні ім. Сер­гія Кульчицького. І я виріши­ла плести рукавиці – без паль­ців. Наосліп вчилася в’язати 10 місяців! Тренувалася на шали­ках (усміхається. – Авт.). Сину рукавиці сподобалися. І робо­та пішла… Колись сказала, що в’язатиму тактичні рукавиці до кінця війни. Тому не можу поки­нути цю справу дотепер. Спле­ла понад 2600 рукавиць! За день в’яжу мінімум одну пару. Раніше могла півтори пари ви­плести, але зараз так уже не можу. Відчуваю емоційне ви­снаження. Та й здоров’я не таке, яке би хотілося мати…

Незнайомі люди прино­сять або надсилають мені ста­рі в’язані речі (одяг, скатерти­ни), а також нитки, – веде далі пані Валентина. – Я отримала бандеролі з 14 областей Укра­їни і навіть із-за кордону, зо­крема з Канади та Німеччини. В’язані речі розпускаю на нит­ки. Усього використала для в’язання понад 260 кілогра­мів ниток. Усі роботи виконую сама. Допомога зрячих людей полягає лише у тому, щоб сор­тувати нитки на сім кольорів. У рукавиці для військових вкла­даю листи з подякою та поба­жаннями. Військовослужбовці з різних частин часто до мене те­лефонують. Дякують за рукави­ці. На сьогодні планую зв’язати ще 100 пар. Уже почала працю­вати.

– Хто вам по дому допома­гає?

– Раз чи два на тиждень до­помагати по господарству при­ходить соціальний працівник. Якщо мені потрібен супровід у місто, можна викликати су­проводжувача, що отримує за цю роботу зарплату з міського бюджету. Відведе куди потріб­но і приведе назад. По дому усю роботу роблю сама. Посуд мию, їсти готую. Коли осліпла, все треба було наново вчити­ся робити. Місяць вчилася орі­єнтуватися у квартирі (вона у мене невелика – 27 «квадра­тів»). Навіть приготувати собі каву стало великою пробле­мою. Додумалася, що треба взяти два однакові горнятка. В одне насипати кави, а в інше – налити окропу. Після цього за­лити ним каву. Бо коли стави­ла пальці, мала постійні опіки. Або каву переливала... Але як хотіти, то навчишся! Пригадую, пробую варити борщ. Звари­ла. Сама собі кажу: «Жити бу­демо!». У нашому багатопо­верховому будинку на чотирьох поверхах живуть незрячі. До сліпоти я бачила, як вони ве­дуть свій побут. Ще 1972 року мені лікарі сказали, рано чи піз­но настане сліпота. То мораль­но до цього готувалася.

– Навчилися давати собі раду…

– Вибору не було! Мене пи­тають, чи буває у мене депре­сія. Відповідаю: «Не маю права на депресію. У мене і до сліпо­ти життя було нелегке, але ні­коли не впадаю у відчай». Коли пропали зір і слух, загостри­лося внутрішнє чуття (інтуї­ція). Часто спілкуюся з людь­ми, яким потрібна психологічна допомога. Не раз вистачає од­нієї розмови, щоб підтримати людину, яка у відчаї. Бо через всі життєві випробування про­йшла сама. І знаю, що людині порадити.