«Сплела понад 2600 тактичних рукавиць»

63-річна волонтерка Валентина Мазурик не бачить, а чує лише за допомогою спецапаратури. Попри це, активно допомагає ЗСУ

У 2020 році волонтерка отримала нагороду від РНБОУ.
У 2020 році волонтерка отримала нагороду від РНБОУ.

Про проблему Валентини Мазурик з Луцька я дізналася від своєї колеги. Розповіла, що волонтерка втратила зір і слух, але активно допомагає українським військовим. А нещодавно у неї зламався імплант для вуха, і саме у Львові їй допомогли з новим апаратом. Її розповідь може бути корисною для інших людей з вадами слуху й зору. Журналістка «ВЗ» поспілкувалася з пані Валентиною.

– Проблеми зі слухом та зором у мене були з дитинства, – каже Валентина Мазурик. – Але я закінчила загально-середню школу. Потім навчалася у Льво­ві у фінансовому технікумі. Працювала бухгалтером-фінансистом. Спочатку втратила зір на одне око… Але продо­вжувала працювати з цифрами. Опера­ція за операцією… 2008-го зір утратила майже повністю. Бачила лише людські силуети та трішки світла. 2010 року – то­тальна сліпота! Пішов запальний процес, а внаслідок цього через 15 місяців по­вністю втратила слух. Навіть звуку дрилі не чула… Відновити зір уже неможливо, а слух повернути можна.

Я дізналася, задля цього потрібний спеціальний пристрій (на кшталт слухо­вого апарата), який коштує 30 тисяч євро. Таких грошей у мене не було. 2018-го мені допомогли журналісти, які забили на спо­лох. Після публікацій у пресі люди жертву­вали кошти, скільки могли. Мені вдалося вийти на швейцарську фірму, яка продала імплант на 30% дешевше. Тож частину ко­штів я мала, з іншою частиною допомогли небайдужі (пристрій обійшовся у 20 тисяч євро). У вересні 2018-го в Києві мені зро­били операцію із вживлення імпланта. Час від часу на комп’ютері необхідно перена­строювати цю апаратуру, бо слух зміню­ється. Цим займалася київська фірма.

Торік таку саму операцію на друге вухо я зробила за раху­нок державних коштів. Держава виділяє кошти лише на один та­кий імплант. На початку року на одному вухові апарат перестав працювати (той, що я сама ку­пувала). Гарантія уже закінчила­ся. А тут якраз почалася війна... Київський спеціаліст із нала­штування цієї апаратури припи­нив роботу. Тож я звернулася по допомогу до львівського цен­тру. Вони за першої нагоди при­їхали до Луцька й зробили пере­лаштування процесора. А через місяць апарат вдруге перестав працювати. І я знову звернула­ся до львівських фахівців. Через кілька днів приїхали до мене. З’ясували, що апарат не підля­гає ремонту. Я була у відчаї, бо на новий пристрій у мене ко­штів не було. Але мені сказали, що спробують знайти спонсора. Вдячна за те, що так швидко ви­рішили мою проблему.

Наталія Конопатова з Львівського центру слуху і мови «ОтоФоніка» розпові­ла, що їхній центр перейняв­ся пані Валентиною, бо вона мало того, що не бачить, ще й не чує…

“Ми знайшли фонд, який за­мінив пані Валентині мовний процесор, – каже Наталія Коно­патова. – Обійшовся у 19 тисяч гривень”.

Розпитую пані Валентину про її волонтерство.

– Ще 2014 року я думала, чим можу допомогти військо­вим. Мій син – медик, на той час служив у батальйоні ім. Сер­гія Кульчицького. І я виріши­ла плести рукавиці – без паль­ців. Наосліп вчилася в’язати 10 місяців! Тренувалася на шали­ках (усміхається. – Авт.). Сину рукавиці сподобалися. І робо­та пішла… Колись сказала, що в’язатиму тактичні рукавиці до кінця війни. Тому не можу поки­нути цю справу дотепер. Спле­ла понад 2600 рукавиць! За день в’яжу мінімум одну пару. Раніше могла півтори пари ви­плести, але зараз так уже не можу. Відчуваю емоційне ви­снаження. Та й здоров’я не таке, яке би хотілося мати…

Торік пані Валентина передала бійцям свої ексклюзивні рукавиці. Зараз планує виплести ще 100 пар.
Торік пані Валентина передала бійцям свої ексклюзивні рукавиці. Зараз планує виплести ще 100 пар.

Незнайомі люди прино­сять або надсилають мені ста­рі в’язані речі (одяг, скатерти­ни), а також нитки, – веде далі пані Валентина. – Я отримала бандеролі з 14 областей Укра­їни і навіть із-за кордону, зо­крема з Канади та Німеччини. В’язані речі розпускаю на нит­ки. Усього використала для в’язання понад 260 кілогра­мів ниток. Усі роботи виконую сама. Допомога зрячих людей полягає лише у тому, щоб сор­тувати нитки на сім кольорів. У рукавиці для військових вкла­даю листи з подякою та поба­жаннями. Військовослужбовці з різних частин часто до мене те­лефонують. Дякують за рукави­ці. На сьогодні планую зв’язати ще 100 пар. Уже почала працю­вати.

– Хто вам по дому допома­гає?

– Раз чи два на тиждень до­помагати по господарству при­ходить соціальний працівник. Якщо мені потрібен супровід у місто, можна викликати су­проводжувача, що отримує за цю роботу зарплату з міського бюджету. Відведе куди потріб­но і приведе назад. По дому усю роботу роблю сама. Посуд мию, їсти готую. Коли осліпла, все треба було наново вчити­ся робити. Місяць вчилася орі­єнтуватися у квартирі (вона у мене невелика – 27 «квадра­тів»). Навіть приготувати собі каву стало великою пробле­мою. Додумалася, що треба взяти два однакові горнятка. В одне насипати кави, а в інше – налити окропу. Після цього за­лити ним каву. Бо коли стави­ла пальці, мала постійні опіки. Або каву переливала... Але як хотіти, то навчишся! Пригадую, пробую варити борщ. Звари­ла. Сама собі кажу: «Жити бу­демо!». У нашому багатопо­верховому будинку на чотирьох поверхах живуть незрячі. До сліпоти я бачила, як вони ве­дуть свій побут. Ще 1972 року мені лікарі сказали, рано чи піз­но настане сліпота. То мораль­но до цього готувалася.

– Навчилися давати собі раду…

– Вибору не було! Мене пи­тають, чи буває у мене депре­сія. Відповідаю: «Не маю права на депресію. У мене і до сліпо­ти життя було нелегке, але ні­коли не впадаю у відчай». Коли пропали зір і слух, загостри­лося внутрішнє чуття (інтуї­ція). Часто спілкуюся з людь­ми, яким потрібна психологічна допомога. Не раз вистачає од­нієї розмови, щоб підтримати людину, яка у відчаї. Бо через всі життєві випробування про­йшла сама. І знаю, що людині порадити.

Схожі новини