«Насамперед треба брати участь у відновленні міста»

“Один удома… Я живу один у 10-поверховому будинку у місті Ірпені, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці Олександр Товстоног. – Моя квартира на 6-му поверсі – до сусідів залетів снаряд, і їхнє помешкання вигоріло повністю. Щойно відкрили доступ в Ірпінь – я відразу вирішив, що моє місце тут. Зараз тут не страшніше, ніж місяць-півтора тому, коли розривалися снаряди і люди сиділи в підвалах без води, тепла і їжі, під дулами автоматів свинособак. І тим, хто віддав тут свої життя, було набагато важче – у сотні й тисячі разів. Якраз і заради пам’яті про них потрібно повертатися і починати жити”...

Я поспілкувалася з паном Олек­сандром. Ось що він розповів.

– Ми виїжджали у перші дні – двома сім’ями з дітьми. Завезли дітей на Франківщину. І чекали можливості по­вернутися до міста, – каже Олександр Товстоног. – Два тижні тому дозволили в’їжджати в Ірпінь, і я повернувся. Але через кілька годин місто закрили, хтось на міні підірвався. У нашому будинку один під’їзд, і там ніхто не живе. Навпро­ти – будинок з двома під’їздами (це один житловий комплекс). Усі мешканці домо­вилися між собою, скинулися грошима, щоб купити генератор. Їх там 5-6 чоловік чергувало. А в нашому будинку нікого не було. Я звертався до сусідів, але ніхто не захотів їхати. Довелося самому їхати, бо у нас вибило вхідні двері, – міна влучила. У будинку повибивало вікна. Дверей не­має – хто хоче, може заходити. А маро­дери “працюють”…

Тож повернувся в Ірпінь, щоб почати відновлення міста. Брав участь з волон­терами у його прибиранні.

Вас може зацікавити: «Коли повернуся до Бучі, вивішу на подвір’ї синьо-жовтий стяг, із притулку візьму двох собак»

– А багато в Ірпені волонтерів?

– Окрім місцевих, є волонтери з інших міст. Зранку доїжджають до Романівки, де був розбомблений міст. Там зробили тимчасовий переїзд. На своїх машинах туди під’їжджають, звідти їх автобусами завозять в Ірпінь. В основному це люди з Києва, але є й студенти з різних міст. Їх зо триста осіб. Хтось щодня їздить, хтось через день. Хто може, той приїжджає.

– А ваші сусіди ще не хочуть повер­татися в Ірпінь?

– Повноцінно жити там важко, бо ні­чого не працює. Магазини не працюють. Діти вчитися не зможуть, навіть дистан­ційно. Інтернету немає. У нашому будин­ку з’явилося світло лише днями. Якщо у сім’ї є діти, повертатися до міста небез­печно. Ще тривають розмінування...

– На скільки відсотків зруйноване ваше місто?

– Є квартали, де майже кожен дім зруйнований. У приватному секторі теж вціліло небагато будинків. У наш буди­нок кілька разів прилітали міни. На моє­му майданчику у сусідів вигоріла кварти­ра повністю. Навпроти у будинок також дві міни залетіло, квартира вигоріла. У п’ятиповерхівці (з мого вікна видно) два верхні поверхи зруйновано.

Є торговий комплекс “Жираф”. У тому районі була воєнна лінія розмежування, кілька днів йшли бої, – то там усе зруй­новано.

– Чи багато загиблих в Ірпені?

– Не знаю, чи були масові вбивства, як у Бучі... У нас гарячих точок було багато. Єдине, що у Бучі та Гостомелі ворог “си­дів”, а в Ірпені у деяких кварталах зали­шався, а до інших не міг дійти... Відомо, через ліс люди вибиралися машинами. У них там стріляли...

– Які у вас були відчуття, коли по­вернулися у рідне місто, а там – по­рожній будинок...

– У нас усе ціле більш-менш. Єдине, що у сестри дружини в будинок влучила міна. Вигорів балкон (вирвало балконну раму). Закоптило кімнати. Але речі цілі. У сусідніх будинках ворог двері вибивав і ходив по квартирах. Нас врятувало те, що тероборона бачила наш будинок (він проглядався).

– Чим будете займатися?

– У мене бізнес невеличкий, я возив авто зі США. Звісно, потрібно буде пра­цювати далі. В Ірпені, наприклад, чотири кладовища машин – розірваних, розстрі­ляних. Люди не мають чим їздити. За­раз закон дозволяє ввозити машини з-за кордону без розмитнення... Але потрібно в першу чергу брати участь у відновленні міста. Є пошкоджені школи. Для кожного знайдеться робота. Чоловіки можуть по­вертатися. Налагоджується робота ко­мунальних підприємств.

– А з продуктами як бути, якщо ма­газини не працюють?

– Тільки дай клич, волонтери все при­везуть! Вони як дізналися, що я є, ска­зали, що будуть привозити мені обіди. На вогні готують... Людям похилого віку продукти підвозять. На вулиці багато пунктів, куди їжу привозять або готують. Усі об’єдналися.

Читайте також: «Наш фірмовий пиріг – цибулевий!»