Про що вчить, чим нас озброює та від чого застерігає історичний «космос» Ярослава Грицака?

Книга авторства знаного українського історика, професора Українського католицького університету Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України», над якою, як сам автор і стверджує, він працював останні 15 років.

Новий твір викликав величезний читацький інтерес. Воно й не дивно: пишучи про історію, аналізуючи наше минуле, Ярослав Грицак примудряється робити це у властивий лише йому спосіб – через призму глобальних подій. Це свого роду «космос» у вітчизняній історіографічній науці. Висота, на яку піднімається автор, щоб всебічно, якнайкраще висвітити обрану ним тему, дати відповіді на питання, які непокоять не лише дослідників і науковців, а всіх, кому не байдужа доля України, дозволяє йому не тільки глибше бачити історичні процеси та по-новому їх інтерпретувати, а й ненав’язливо, спираючись на здобутий досвід, формувати «порядок денний», завдання для молодого покоління українців, усіх тих, хто пов’язує своє майбутнє з Україною. Автор закликає не тільки до обговорень та обміну думками, а й до співучасті та обдуманих, виходячи з отриманих історичних уроків, дій. Аби звільнитися від тяжіння минулого, вийти на таку траєкторію розвитку, яка б дозволила побудувати державу, в якій гідність особи та недоторканість власності завжди перебувають під охороною закону, належать до сфери «святая святих». Читачам подобається гранична відвертість його суджень та висновків. Це дуже добре відчувалось під час презентації книги Ярослава Грицака, яка цього тижня відбулась у Дрогобичі. На зустріч із читачами автор приїхав не сам, а у товаристві із віце-ректором Українського католицького університету, колишнім в’язнем сумління, публіцистом Мирославом Мариновичем, який взяв на себе роль модератора під час спілкування з читачами у центральній міській бібліотеці імені В’ячеслава Чорновола. Подаємо скорочений варіант розмови.

Про сьогоднішні становище України, виклики, ворожість та небезпеку

Як свідчить історія, жодна з країн не застрахована від приходу до влади непідготовлених до управління державою популістів. Але не скрізь такі люди, ставши президентами, прем’єр - міністрами чи канцлерами, можуть наламати дров. Такі речі не відбуваються там, де є інституції, які, визначивши повноваження, регламентують поведінку керівних осіб, оберігають суспільство від їх необдуманих дій, щоб всім згодом не доводилось, плачучи за власну необачність, розплачуватись. Сьогоднішня Україна, на думку Ярослава Грицака, встоїть, хоча багато що ще не зроблено, не вистачає. Відчувається брак інституцій, тих структур, які повною мірою працюють у країнах з ліберальною демократією. Це добре видно на тлі тих небагатьох досягнень, які вже маємо, «працюють» у даній царині. Як приклад було названо Міністерство закордонних справ. Грамотно та рішуче діє міністр Дмитро Кулеба. Професійно та відважно виконують свою місію українські військові, хоча, як наголосив автор, є запитання до їхнього Головнокомандувача. Але інституція, знову ж таки, не дозволяє йому виходити за рамки повноважень, «наламати дров» . Тобто і тут рятує.

Чому українці найбідніші в Європі? Так не повинно бути: за своїми ресурсами мали б бути найбагатші. Принаймні, у Східній Європі. Натомість за цим ганебним показником тримаємо першість. Час від часу випереджаємо Молдову, але, як правило, ненадовго – постійно міняємось місцями. То Молдова випереджає нас, то ми – Молдову.

Україна – єдина європейська країна, яка входить до складу 10 перших держав світу з найбільшою еміграцією. Всі решта – африканські та азійські держави. Аналізуючи даний «феномен», автор доходить висновку, що існує прямий зв’язок між рівнем насильства та бідністю. Йдеться про замовчувану, а тому незабуту, невилікувану травму, яка дається взнаки, і через століття болить. Все у цьому світі взаємозв’язане та взаємозалежне, не проходить безслідно. Невипадково темі насильства у новій книзі цілий розділ присвятив.

Про насильство та його «плоди»

Пишучи про насильство, наголошуючи на винятковій важливості розуміння багатьох болісних процесів і станів, через які пройшла або в яких ще перебуває українська нація, автор звертається до фактів. За його словами, жодній нації не довелось пройти через такі жахіття, які мали ми упродовж 1914 – 1945 рр., коли територією країни прокотилась велетенська хвиля насильства.

Складовими цього апокаліптичного попередження майбутніх поколінь, за версією автора, стали Голодомор, винишення німецькими окупантами 2 млн червоноармійців, Голокост, трагедія на Волині, депортація кримських татар та акція «Вісла». Всі ці події мають ознаки геноциду. Упродовж такої короткої страхітливої доби в Україні, як припускає автор, загинули кожен другий чоловік та кожна четверта жінка. Це означає, українська нація важко травмована, вона дотепер потерпає від того, що було і від чого намагаємось «відмахуватись». Автор пропонує свій вихід. Потрібно визнати все, що було. Не вдаватись до міфів та героїзацій. А відверто та чесно обговорити все те, що нас плямує і нікому не подобається. Бути чесним перед самим собою – це шлях мужніх, єдина дорога, яка виводить на шлях правдивого розвитку, відчиняє двері до успіху та процвітання.

Мало хто до Ярослава Грицака, а, може, і ніхто інший до нього не усвідомлював те, до якого висновку дійшов він сам. Ми не повинні дивитись на свою історію, як на час, яким слід виключно пишатись. Героїзація минулого – не найкращий спосіб добитись визнання, посісти місце серед тих країн, які сьогодні стали мрією життя для всіх, хто шанує закон, хоче жити за правилами ліберальної демократії.

Окремо про трагедію на Волині

Відповідаючи на запитання одного із читачів, який попросив дати чесну оцінку сумновідомим подіям, які відбулись на Волині у 1945 році, автор підтвердив те, про що сам же писав: це була акція з ознаками геноциду. Головну скрипку, на його переконання, у цій кривавій бійні відіграла УПА. Є документальні підтвердження та свідчення очевидців подій, у тому числі й упівців. Немає такого народу, який упродовж своєї історії зміг уберегти себе від участі у подібних акціях. Українців у Польщі, це яскраво проявилось під час акції «Вісла», також жорстоко переслідували та винищували за етнічною ознакою. Різниця між тими, хто сьогодні аналізує ці страхітливі події, полягає в тому, що, як стверджує автор, він визнає та вказує на факти, які мали місце як на польській, так і українській територіях. Завжди стає на сторону безневинних жертв. Але так роблять не всі. І в цьому полягає трагедія сьогоднішнього дня. Лише через шлях визнання власної провини та каяття маємо шанс вийти на необтяжену гріхами минулого траєкторію розвитку. І це, звісно ж, має зробити молоде покоління. Йому належить майбутнє.

Для кого написана книга, хто повинен читати новий твір Ярослава Грицака?

Немало людей, до думки яких вартує прислухатись, вже відповіли на це запитання. Одним із перших висловився митрополит Філадельфійський, президент Українського католицького університету Борис Гудзяк. Ось його відповідь: «Якщо ви не хочете думати, розвиватися, змінюватися, у жодному разі не читайте цієї книги! Ця книга – синтез і прогноз: вона, безперечно, про наше минуле, але все ж більше про теперішнє, та насамперед – про майбутнє, яке писатиме кожен, хто її читатиме».

Читайте також: Благодійність як єдиний шлях порятунку