Передплатити

«Коли померла близька людина, я не відчула болю втрати»

Що робити, якщо не відчуваєте жодних емоцій – ні радості, ні горя, ні бажань?


Фото з відкритих джерел

«Певно, у тому щось є», — сказав мій до дідька цинічний сусід, коли розповіла, що записалася на прийом до психолога. Ми давно дружимо й звикли обговорювати особисті проблеми. Час від часу на столі з’являється пляшка віскі або вина, залежно від складності ситуації, спільно готується або замовляється щось не корисне, але дуже смачне, і починається задушевна розмова — із лаконічної звичної фрази: «Ну, розповідай». Це наша роками налагоджена терапія. Так «лікується» більшість українців. Ми виговорюємося друзям, сусідам або випадковим попутникам… Але настає момент, коли це перестає працювати. Як у моєму випадку.

У нашому суспільстві досі не виробилось розуміння психологіч­ної гігієни. Ми звикли мити руки, але не навчилися змивати бруд із влас­ної психіки. Це ще один із сумних від­битків Радянського Союзу — залишена у спадок атмосфера загальної недові­ри, де основними посилами є не скар­житись та не висовуватись.

Іще донедавна думка про те, щоб поговорити з психологом, підсвідомо прокладала дорогу у палату з білими стінами. Дитячі травми, страхи, невда­чі, болі — усе ховаємо у далеку шухля­ду підсвідомості. Чи може нормальну дорослу людину хвилювати спогад про знущання у школі, сварки з батьками, смішні нереалізовані мрії, перша не­взаємна симпатія?

Нормальну дорослу людину хвилює, як забезпечити себе і родину, наповни­ти холодильник, шафу і рахунок у банку. А коли щось не вдається й зрідка почи­нає пробиватись крізь замкнену шух­ляду у підсвідомості плач тієї забутої і скривдженої дитини — його треба якось заглушити. А потім знову впрягатись у гонку за кращим життям… Але незагоє­ний біль малої дитини нікуди не зникає.

Кожен знаходить власні рецепти бо­ротьби зі стресом. Я виробила для себе чіткі інструкції у боротьбі з кожним його видом. Знервування через роботу — щось смачне й пляшка вина. Потрібно зняти втому після розумового наванта­ження — кіно або театр, зустріч з друзя­ми, на три дні дозволити собі випасти з простору і часу. Зміна життєвого ета­пу — мандрівка або щось екстремальне, що лоскоче нерви. У критичних випад­ках — седативні препарати, щоб не чути власного внутрішнього голосу.

Таким чином намагалася запо­внити внутрішню порожнечу й за­мінити негатив позитивом. Та не­гативні емоції, на жаль, сильніші за позитивні. Якщо організм і психіка ста­ють стійкими до стресу, разом з тим стають нечутливими до радості. Я вия­вила це за сумних обставин.

Коли померла моя близька людина — я не відчула болю втрати. Дивилась на її тіло у труні і навіть не плакала. Я мала би бути вдячна їй за багато всьо­го, шкодувати, що ми більше не пого­воримо, що не почую її порад чи наста­нов. А я не відчувала нічого!

Коли випадково дізналась, що мій недавній кавалер — гей, то не відчу­ла жалю чи образи, хоч ми планували спільне майбутнє. А потім я перемогла у міжнародному конкурсі — та від цьо­го не відчула ні радості, ні гордості, ні елементарної втіхи. Не відчула нічого… І я усвідомила, що вже давненько нічого не відчуваю, що живу за інерцією. Пра­цюю, бо треба чимось заповнити свій час і за щось жити. Підтримую соціаль­ні контакти, бо не хочу втратити напра­цьовані роками зв’язки. Їм, аби були сили, сплю, щоб прокинутись… Але мені до всього цього абсолютно байду­же. Мені не цікаво, що буде завтра, бо є лише зараз. А потім я розплакалась у супермаркеті. Стояла серед торгового залу і не знала, що покласти до кошика. Моя внутрішня дитина дивилась на ко­жен продукт і кричала: не-хо-чу! І я зро­зуміла, що нічого не хочу.

Але ж колись все було не так. Були емоції і, здається, справжнє щастя. Я багато працювала над собою, складала по шматочках власну особистість, щоб зрозуміти, хто я і чого хочу. Безліч курсів і тренінгів, книг, лек­цій, статей з психології допомогли бо­ротись за себе справжню і створювати своє життя таким, яким я його хочу ба­чити. Це дало результати. Я стала впев­неною, наважилась робити те, що при­носить мені задоволення, навчилась справлятися з емоціями, кайфувати від життя. А головне — я зуміла монетизу­вати свої здібності та вміння. І тепер мені не доводиться працювати від го­дини до години. Я просто роблю те, що подобається, у зручний для себе часо­вий проміжок, і це дозволяє жити.

Хоча насправді це дуже важко! Ро­бота всюди, її багато. Вона корисна, цікава і дає змогу розвиватись, проя­вити себе, бути собою і самовдоскона­люватись. Але це постійне напружен­ня. Я берусь за різні проєкти, вкладаю у них всі сили, і часто це призводить до емоційного вигоряння. Це навіть не гонка за заробітком, бо не все оплачу­ється гідно чи оплачується взагалі — це, швидше, погоня за самореалізацією і відчуттям щастя… Тільки я не розуміла найважливішого: життя своєї мрії я по­чала будувати на сипучому піску старих проблем і комплексів. І я почала шука­ти і вибудовувати себе, випустивши на волю усі старі кривди.

Важко визнати: у мене проблеми. У жодному разі не варто відмовлятись від власних емоцій і нівелювати свій біль, яким би незначним він не здавав­ся. Знецінюючи свої відчуття і тривоги, «бо комусь ще гірше», знецінюємо са­мих себе. Емоції у нашому житті мають надважливе значення. Вони показують, чого хочемо, роблять нас людьми — ін­дивідуальними, неповторними, ціка­вими… Але ми часто боїмося власних емоцій і відчуттів, не навчені ними діли­тись. Усі, здавалося б, незначні дитя­чі образи можуть вдарити по дорослій голові страшною кувалдою комплексів, зневіри і образ. Нам легше змиритись з болем, залікувати його, заповнити по­рожнечу у душі і рухатись далі. Думає­мо, що так показуємо свою силу, стій­кість, незламність. Та, ховаючись від себе, навпаки, усе глибше поринаємо у пелену невизначеності, за якою кожен наступний день буде прожитий за інер­цією… А варто обняти внутрішню дити­ну і прошепотіти їй: «Ну, розповідай».

Андріана Марух для газети «ВЗ»