На подвір’ї – музей січкарень

Микола Павлишин зі села Суховолі Городоцького району — за фахом учитель фізкультури. Але цікавиться історією старовинної сільськогосподарської техніки, тож створив на власному обійсті музей просто неба.

Першим експонатом стала січкарня виробни­цтва 1891 року, яка нале­жала його бабусі Марії. Цим агре­гатом донедавна подрібнювали солому, сіно, кукурудзиння. Після продажу корови січкорізка вияви­лася непотрібною й тривалий час виконувала декоративну роль. Згодом їй компанію склали інші.

Справа настільки захопила молодого чоловіка, що почав мандрувати по навколишніх се­лах у пошуках старожитностей. Згодом власним бусом об’їздив усю Західну Україну, вишукуючи прадідівські механізми. Маршрут охопив Тернопільщину, Рівненщи­ну, Івано-Франківщину, Волинь, Чернівеччину. І з жодної області не повертався впорожні.

Одну січкарню привіз аж із Черкащини, подолавши 800 кіло­метрів. Виготовлена вона ще за царської Росії, в 1914 році. Гос­подарі, боячись грабунку радян­ських колективізаторів, заховали подрібнювальну машину в лісі. Шукачі скарбів відкопали згада­ний експонат аж 2019 року. Після належної реставрації тепер він представлений у Суховолі.

Наразі колекція Павлишина налічує 70 січкарень віком понад століття — різних типів, марок. Їх виготовили у 10 країнах — Німеччи­ні, Англії, Австрії, Чехії, Польщі… Є навіть українські екземпляри — вилиті наприкінці 40-х — на почат­ку 50-х років минулого століття на Горохівському ливарному заводі (за російськими зразками).

Захоплення Миколи Володи­мировича поділяє дружина Ольга. Допомагають їм і діти — син Дани­ло та дочка Анастасія.

Окрім січкарень, ентузіаст зі­брав й інші речі, які збереглися від попередніх поколінь. Це, зо­крема, віялка зерна, жорна, куку­рудзолущилка, давній сепаратор для молока… Назви окремого реманенту вже й незнайомі ни­нішньому загалу, тож вимагають тлумачення. Йдеться, зокрема, про маґельницю — старовинний прилад для прасування білизни (аналог сучасної праски), масло­бійку тощо.

Надзвичайно цікаво у такому незвичному музеї дітям, котрі тут найчастіші гості. Пан Микола за­любки проводить із ними екскурсії, адже переконаний, що юне поко­ління повинно знати свою історію.

У найближчому майбутньому суховільчанин хоче створити то­карний цех, кузню, про тонкощі функціонування яких теж мало знаємо. Є багато предметів, котрі хотів би придбати, але не може через брак коштів. Болить у чо­ловіка душа, коли старовину ви­возять за терени України, відтак пропадає наша спадщина. Тому надіється, що рано чи пізно від­гукнуться меценати, котрі вболі­вають за збереження унікальної української автентичності.