«Я не просто вижив. Можу їсти, розмовляти… Хіба це не щастя?»

47-річний житель Новояворівська Петро Васьо говорить тихо й хрипко. Усміхається. Не віриться, що у цього чоловіка немає гортані. 1,5 року тому у нього одночасно виявили дві пухлини у двох різних органах — гортані та стравоході. Йдеться про так звані полінеоплазії — коли самостійні і незалежні вогнища злоякісного росту утворюються по черзі або одночасно. Зазвичай злоякісне новоутворення з’являється у людини в одному органі і вже згодом може метастазувати у віддалені. Тож пану Петру не пощастило двічі…

«Почало пекти горло і віддавати у вухо», — згадує пан Петро. «Виріши­ли звернутися до лікаря Федора Юроч­ка. Він хоч і дитячий отоларинголог, але знайомі з ним уже багато років. Оглянув­ши чоловіка, Федір Богданович скерував нас в онкоцентр, до Олега Романовича Дуди», — розповідає Оксана Васьо, дру­жина пана Петра.

«Хоча рак гортаноглотки — візуаль­на його форма, тобто така, яку можна побачити, 80% людей з цією недугою в Україні потрапляють на прийом до он­кологів із задавненими стадіями хво­роби, — каже заступник генерально­го директора з хірургічної роботи Львівського державного онкологіч­ного регіонального лікувально-діа­гностичного центру, онкохірург Олег Дуда. — Смертність до року — 44% (у Львівській області — 29%). Як прави­ло, пацієнти звертаються по допомо­гу, коли пухлина збільшується у розмірі і через це їм стає важко дихати та ков­тати. Більшість онкохворих чекає на по­яву болю, але біль з’являється на пізніх стадіях, коли пухлина проростає у жит­тєво важливі структури. Крім раку горта­ноглотки на ІІІ стадії, при обстеженні ви­явили у пана Петра ще й рак стравоходу на ІІ стадії. У 2019 році цю хворобу діа­гностували у 114 жителів області, з них у кожного п’ятого — на IV стадії. Смерт­ність до року при цьому захворюванні — 60%».

Без операції такі хворі не мають шан­сів на виживання. З часом пухлина роз­ростається до таких розмірів, що людина або не може дихати, або не може ковта­ти, або і те й інше одночасно, а видали­ти її на цьому етапі вже неможливо. Опе­рувати обидві пухлини лікарі вирішили в один день.

«Спершу я виконав комбіновану опе­рацію на шиї, яка полягала у видален­ні гортані та частини суміжних органів, уражених злоякісною пухлиною, — розпо­відає Олег Дуда. — Після цього ми тран­спортували пацієнта у сусідню опера­ційну торакального відділення, де вже мій колега, завідувач відділення, онкохі­рург Ігор Гіпп ендоскопічним (малоінва­зивним) методом провів йому видалення стравоходу з лімфовузлами середостін­ня. При проведенні гістологічного дослі­дження з’ясувалося, що в одному з них вже були метастази».

Малоінвазивне видалення стравоходу — унікальне оперативне втручання. Крім львівського онкоцентру, його більше ніде в Україні не проводять.

Традиційно операція виглядає так: хі­рурги розкривають черевну порожни­ну і грудну клітку, видаляють пацієнту стравохід, а новий — формують з части­ни шлунка. Але лапаротомія порівняно з лапароскопією, так само як і торакото­мія порівняно з торакоскопією, є більш травмуючою операцією, з високим ри­зиком виникнення ускладнень та трива­лим періодом реабілітації. Раніше фа­хівці львівського онкоцентру проводили такі операції традиційним методом. Коли з’явилися малоінвазивні технології, по­чали комбінувати дві методики: у черев­ну порожнину «заходили» лапароскопіч­но (через невеликі отвори за допомогою лапароскопа і лапароскопічних інстру­ментів), а грудну клітку — відкривали. Проте останні два роки проводять резек­цію стравоходу переважно ендоскопіч­ним методом. Пан Петро — один з п’яти пацієнтів, якому успішно провели таку операцію, і наразі єдиний, кому її прове­ли одночасно з видаленням гортані!

Чоловік піднімає футболку, демонстру­ючи ювелірну роботу онкохірургів: жодних розрізів ні на грудях, ні на животі — лише кілька малопомітних шрамів від проколів, через які лікарі отримали доступ до стра­воходу. Загалом обидва оперативні втру­чання тривали 9 годин, і ще добу пан Пе­тро провів у реанімації. Це — небагато: якби операція була відкритою, пробув би 3−4 доби. З реанімації його не везли на каталці — мав сили і бажання дійти до сво­єї палати!

Коли на тілі пацієнта загоїлися всі рани, на нього чекали променева і хіміо­терапія, які проводилися одночасно. У лі­карні провів 1,5 місяця.

«Якби мені сказали: „Оксано, віддай усе, що у тебе є — і Петро буде жити!“, я б довго не думала, що маю робити, — від­дала б», — каже жінка.

«Того дня, коли дізнався про те, що у мене рак гортаноглотки, все раптом ста­ло неважливим, — згадує пережите пан Петро. — Я навіть кинув курити, хоча до цього курив багато років і не вірив, що колись зможу кинути. Дякую пану Оле­гу за відвертість: лікар одразу попере­див, що після операції не зможу говори­ти, тож я до цього морально був готовий. Згодом мені поставили протез гортані, і до мене повернувся голос».

Голосове протезування — також не­проста процедура, яка дозволяє хворим після видалення гортані повернутися до звичайного життя, мати можливість роз­мовляти, зокрема по телефону… «Петро дуже любить співати. Коли після повер­нення додому заспівав „Там, під львів­ським замком“ — мені на очі сльози на­вернулися», — розповідає пані Оксана.

Подружжя побралося 28 років тому. Їхні діти вже дорослі: сину — 24 роки, доньці — 27. Від донечки мають двох вну­ків: внучці — чотири рочки, а внуку — рік і 7 місяців. Є для кого жити! «Дякую моїм трьом сестрам, сватам, друзям і нашим кумам, які підтримали мене і добрим словом, і фінансово. Я без рідних не дав би ради. Навіть не починав би боротьби», — зізнається пан Петро.

«Рак гортаноглотки і рак стравоходу — надзвичайно агресивні пухлини. Якими б не були можливості сучасної онкохірургії, наскільки би продумано та злагоджено не працювала мультидисциплінарна коман­да онкохірургів, хіміотерапевтів і радіо­логів, наскільки б старанно не виконували свої професійні обов’язки медсестри, без колосальної підтримки близьких, особли­во дружини, побороти такі важкі недуги і повернутися до нормально життя пан Пе­тро не зміг би», — каже Олег Дуда.

«Нам, лікарям, також було нелегко зважитися на таку комбіновану опера­цію. Так, досвід хірургії відділення пух­лин голови та шиї налічує 18 років, а то­ракальної хірургії — понад 30. Так, ми єдині у Західній Україні, хто проводить відкриті операції на стравоході, і єдині у цілій Україні, хто проводить такі опе­рації ендоскопічно. Але не знали, чи пацієнт перенесе таке складне хірур­гічне втручання, чи не буде у нього ран­нього рецидиву хвороби, адже тоді всі наші зусилля виявляться марними. В нашій країні не надто мотивують лікар­ні для проведення ендоскопічної ре­зекції стравоходу, як і інших складних, симультанних (одночасних) операцій. Тарифи є такими, що більш вигідно ви­конувати менш затратні оперативні втручання, — зазначає Олег Дуда. — За тарифами така операція (відкритим ме­тодом) коштує 17 тисяч гривень — із за­безпеченням розхідними матеріалами, ліками тощо. Щоб провести її ендоско­пічно, треба розраховувати на набагато більші витрати, які дозволять покрити вартість розхідних матеріалів і меди­каментів. Крім того, не існує держав­ної програми реабілітації голосу після ларингектомії. Коли ми ще не проводи­ли протезувань гортані, у нас був паці­єнт, який не вмів писати. І от він втратив голос. Катастрофа! Родичі якось навчи­лися читати його по губах, але ж уявіть, якби виникла ситуація, коли йому по­трібно було б викликати „швидку“, а по­руч — нікого немає».

У перший рік пан Петро приїздив в он­коцентр на консультації та обстеження кожні три місяці. Тепер — двічі на рік і за потреби. Рак завжди може повернутися. Тож пацієнтам доводиться пильно стежи­ти за своїм здоров’ям.

«Раніше Петро дуже втомлював­ся. Вийде з під’їзду, зробить два кро­ки — і вже йому треба перепочити. А те­пер прокидається о 5-й ранку і гуляє по лісу», — розповідає його дружина Оксана. Поки чоловік не занедужав, їздили разом на заробітки до Польщі. Але й зараз пан Петро без діла не сидить — допомагає по господарству, кермує авто. Пробу­вав уже й до Польщі їхати, сяку-таку ко­пійку заробити. Йому на три роки дали І групу інвалідності (підгрупу Б). Але пен­сія мізерна — 1,5 тисячі гривень. Проте, здолавши важкі недуги, матеріальними речами чоловік не дуже вже й перейма­ється. «Аби здоров’я було, а зі здоров’ям все у нас буде», — каже, ніжно притиска­ючи кохану «половинку» до грудей…