«Тату, ми сильні! Ми виграємо цю війну!»

Із 10-річним Михайликом Воловиковим з Херсона я познайомилась у Дитячій лікарні Святого Миколая Першого медоб'єднання Львова, що на вул. Пилипа Орлика. 31 грудня 2023 року в Херсоні Михайлик зазнав важкого поранення голови, коли окупанти вчергове обстрілювали місто. Його 11-річний друг Гліб загинув на місці. Те, що Михайло у ту страшну Новорічну ніч вижив, — справжнісіньке диво!

Нині хлопчик лікується у львів­ській лікарні. Коли я прийшла, у Мі­шані, так лагідно його називає мама, був день народження. Святкував у лікар­няній палаті. Як і належить, в уродинника були гості, торт і кульки… Вітав сина і тато, правда, через планшет. Я також мала наго­ду привітати Михайлика.

«Треба було знайти цей уламок. Це як шукати голку в копиці сіна…»

Першу хірургічну допомогу Михайлику надали у Херсоні, а операцію з видалення уламків роздробленого черепа провели в Миколаєві. Уламок міни в головному мозку хлопчика лікарі залишили на місці (у Мико­лаєві не було необхідного медичного об­ладнання для таких операцій).

У Львові лікарі провели ди­тині надскладну операцію: по­трібно було знайти у мозку, на глибині 5 сантиметрів, у дуже вузькій зоні, шматок металу і ви­далити його. Це як голку в копи­ці сіна шукати… І львівські лікарі це зробили! Вийняли 8-міліме­тровий уламок міни й закрили відсутню частину черепа тита­новою пластиною.

Складність такої операції була ще й у тому, що якби меди­ки, не дай Боже, зачепили важ­ливі функціональні зони, хлоп­чика могло паралізувати… Але операція пройшла успішно! Про це мамі Михайлика розповів ди­тячий нейрохірург Михайло Ловго, який проводив унікальну операцію.

Поки Мішаня чекає на гостей, розмовляю з його мамою — Ма­риною Воловиковою. Окрім Михайлика, у неї є ще старша донька, яка ще до повномасш­табної війни виїхала до Іспанії і нині там живе.

— Коли Херсон окупували, ми з чоловіком і сином залишали­ся у місті, — каже пані Марина. — Не було продуктів, зв’язку… Хер­сонці були як у в’язниці. Часто люди просто зникали… До тих, хто служив у ЗСУ, окупанти при­їжджали під будинок і вибива­ли ворота бетеерами… Мораль­но важко. Ти у полоні, що я можу сказати… На контакт старалися ні з ким не йти.

Мій чоловік — зварювальник. Люди, коли виїжджали з Херсо­на, замовляли у нього ґрати на вікна, якщо у когось вибили у бу­динку двері, він зварював нові. Потрошки працював. Вісім мі­сяців ми були в окупації, а потім ЗСУ нас звільнили.

У Херсоні нарешті з’явилася нормальна влада, бо росіяни що хотіли, те і творили. Залази­ли в автосалон, каталися містом на нових машинах. Одного разу влетіли у старі «Жигулі», загину­ло літнє подружжя. А потім врі­залися ще й у зупинку, загину­ли ще кілька людей. У будь-який будинок могли зайти та погра­бувати. Сам Херсон так не зни­щували, бо сподівалися, що міс­то буде їхнє. А по селах окупанти вже себе не стримували…

Ми виїжджали з Херсона тіль­ки одного разу, до Одеси, коли окупанти зруйнували електро­станцію, і місяць у Херсоні не було світла… До речі, під час окупації ЗСУ били точно по цілях. 2022 року в херсонському готелі було вбито колаборанта Журав­ка. А у сусідніх будинках навіть ві­кна не повилітали… Коли світло у місті з’явилося, ми повернули­ся додому. Я відкрила магазин, і ми почали працювати. (Пані Ма­рина показує свій магазин на ві­део у планшеті, ще коли він був цілим, і свій будинок. — Авт.). Якраз у цей магазин і прилетіла міна, у підсобне приміщення…

Михайло бавиться кулькою, але цієї миті відривається від гри.

— Я вижив! — каже по-дорослому. — Добре пам’ятаю той день…

«Двері були „прошиті“ уламками. 11-річний Гліб загинув на місці»

— Усе сталося на Новий рік, 4,5 місяця тому, — продовжує пані Марина. — У той день Ми­хайло разом із Глібом сиділи у нашому магазині. Діти завжди там збиралися, коли був обстріл, іноді їх було п’ятеро. Михайло усіх запрошував. У магазині був безкоштовний WI-FI. Вікна були закриті ролетами.

Коли почався обстріл, я якраз їхала на таксі по сина. У мене була ще одна «точка», я там усе закрила, ми мали йти святкува­ти Новий рік — 31 грудня ж… Тато був удома, щось готував.

Прилетіло у підсобку. Дим ще не розвіявся, коли я під'їхала… Двері були «прошиті» уламками. 11-річний Гліб загинув на місці, йому розтрощило череп. Хлоп­чик стояв ближче до дверей, а Михайло сидів у глибині примі­щення. Йому більше пощастило. Ще двох людей поранило склом (їм посікло руки та ноги). Їх про­оперували у Херсоні.

— Михайлику уламок влу­чив у голову…

— Вибігає продавчиня, кри­чить: «Там діти!». Я її питаю: «Ти викликала «швидку»? «Усі ви­кликали», — каже. Заходжу в ма­газин з тильного боку, бачу, Михайлик зверху лежить на Глі­бові… Все у крові. Паніка. Я те­лефоную у поліцію, питаю, чому «швидкої» досі немає? Прибігає мама Гліба, працювала в магази­ні через дорогу. Я її спочатку не хотіла пускати. Але як не пусти­ти? Бачить сина, у неї істерика…

Приїжджає «швидка». Лікарі питають Мішу: «Як ти?». Відпові­дає: «Все добре» і… непритом­ніє. У дитячій лікарні лікарі нама­гаються з’ясувати, чи є у нього уламки у внутрішніх органах. Не­йрохірурга у тій лікарні не було. Ми їдемо в обласну лікарню. Лі­карі роблять КТ: «Так, у нього в го­лові залишився уламок». Нам ка­жуть їхати у лікарню в Миколаєві, там є нейрохірург. У той час лікарі нас уже чекали в операційній.

Це була Новорічна ніч, Ми­хайликові роблять операцію. Ця операція тривала, як мінімум, п’ять годин. У Миколаєві лікарі зробили все, щоб врятувати Ми­хайлові життя. А у Львові не лише вийняли уламок, а й «склали» че­реп.

— Тож Михайлик врятувався дивом…

— Так, лікарі теж так сказали. Доросла людина з такою трав­мою не вижила б… Крім того, якби уламок «зайшов» тріш­ки далі в голову, а не зупинив­ся, сина навряд чи врятували б… Нам пощастило, що у Львові про­вели таку операцію. В інших міс­тах не хотіли братися, мовляв, уламок невеликий, важко вийма­ти. Могла бути паралізація тіла.

У Львові операцію, яка три­вала близько семи годин, робив нейрохірург Михайло Ловго. Ще стільки ж часу тривала підготов­ка. Після завершення лікар мене покликав і сказав, що операція пройшла успішно. Було склад­но, бо уламок був глибоко (у зоні нервових сплетінь). Хоча уламок був відносно невеликий — близь­ко 8 міліметрів. Зараз усе добре. Я задоволена. Череп сформува­ли. Вставили титанову пласти­ну — 6,5 на 7,5 см (у сина вели­кої частини кістки не вистачало).

(Нейрохірург Михайло Лов­го щодня рятує діток зі всі­єї України. Проводить хірургічні втручання надвисокої складнос­ті дітям з пухлинами і вадами розвитку головного та спинно­го мозку, лікує гідроцефалії, епі­лепсії та спастики у дітей з ДЦП й іншими важкими недугами, яких оперувати в нашій країні бе­руться одиниці. — Авт.).

— Коли син прийшов до тями після операції, що вам сказав?

— Каже: «Тату, ми сильні! Ми все одно виграємо цю війну!». (Пані Марина показує мені ві­део, у Михайлика перев’язана голова, але він усміхається. Це відео зворушує до сліз… — Авт.). Він про Гліба щодня згадує…

— Плаче?

— Спочатку дуже плакав, у нас ще в тата товариш помер, а те­пер каже: «Приїду до Херсона, піду до них на могилки». А ще його улюблений мадагаскар­ський тарган помер…

— Тепер Михайлику потріб­на реабілітація?

— Так, у нього лівобічний стій­кий спастичний геміпарез (по­гано функціонує лівий бік тіла), а також підозра на епілепсію. У сина були судоми, зараз приймає ліки. Ми уже ходили на при­йом до невролога. Також з реабі­літацією нам допомагали фізичні терапевти, психологи.

Після операції, лікування, проходження реабілітації та ро­боти з психологами лікарні Свя­того Миколая благодійники до­датково запропонували нам допомогу. Також поїдемо на ре­абілітацію у село Модричі. Її проплачують іноземні спонсо­ри СОС «Дитячі містечка в Україні» (вартість реабілітації - понад 100 тисяч грн). Ці спонсори до­помагають дітям, які потрапили під обстріли. Також вони опла­тили третю операцію (коштува­ла близько 100 тисяч грн). Це, зокрема, вартість витратних ма­теріалів, титанової пластини (ре­шту коштів виділила держава). Спонсори також дали сертифі­кат на одяг для дитини.

Михайло постійно потребу­ватиме реабілітації (фізичних вправ). Дуже добре для нього плавання.

Після прильоту син усе плу­тав: дні тижня, місяці, години… Забій головного мозку — і пам’ять тимчасово втрачається. Зараз пам’ять повертається, лікарі бу­дуть з ним займатися, щоб зро­зуміти, чи щось «не випало» в нього з голови. Також треба на­долужити навчання. (У лікарні Михайло займається з вчитель­кою молодших класів. Він з но­вого навчального року перехо­дить у 5-й клас. — Авт.).

— Про що Михайло мріє? — питаю маму наостанок.

— Те, про що він мріє, коштує багато грошей (усміхається. — Авт.). Він хоче машинку, в яку можна сісти і поїхати, — Sportcar Drift.

Михайло, коли чує про ту ма­шинку, аж світиться від щастя…

P. S. Пані Марина у квітні за­реєструвалася як ВПО, але чи належать їй виплати, вона не знає (ще не отримала відповіді від управління соцзахисту). Жін­ка — підприємиця. Також комі­сія визнала Михайлика дитиною війни, але завдяки цьому стату­су він має лише право на безко­штовні обіди у шкільній їдальні (хоча навчання у дитини — дис­танційне).

Пані Марина каже, що отри­мала лише від Херсонської місь­кої військової адміністрації 30 тис. грн, як потерпіла від обстрі­лів, і все.