Хвороба відбирає в обох дочок ноги…

Сторонній людині стискається серце, коли бачить, з яким теплом Тетяна Пась пригортає й цілує своїх донечок — Оксану та Інну. У кожному її погляді та доторку — неймовірна материнська любов. Здається, Тетяна геть не помічає тієї важкої хвороби, яка поступово відбирає в обох дітей можливість самостійно ходити…

Тетяна Петрівна майже три десятки літ працює у сфері соцзахисту — опіку­ється інвалідами Камінь-Кашир­ського району. Колись думала: за що їй така кара — і вдома, і на роботі бачить людську біду? Та хіба хтось зміг би краще відгук­нутися на потреби знедолених, як не вона? Бо не з чужих слів знає, як нелегко сім’ям, в яких є люди з особливими потребами.

Коли в серці забриніла любов і ставала на рушничок щастя з Миколою Пасем зі села Мос­тище Камінь-Каширського ра­йону, жінка мріяла про велику родину, яка би повнилася дитя­чим сміхом. Невдовзі народи­лася Оксаночка, за кілька років — Інна. Старша доця в десять мі­сяців вже робила перші кроки! Як раділи батьки! А коли у школу пішла, стали помічати, що дитя дивно почало ступати на ніжки, ніби шкодуючи ступні, старала­ся спиратися на пальчики. І по­чалися митарства Пасів по лі­карнях.

— Ми відразу звернулися в нашу лікарню до невропатоло­га, — розповідає Тетяна Петрів­на. — А він відправив на обсте­ження у Луцьк. Відтоді чули різні діагнози. Ставили і дитячий це­ребральний параліч, і тетрапа­рез (зниження м’язової сили в кінцівках. — Авт.). А потім ска­зали, що хвороба генетична, спадкова, пов’язана з вадою го­ловного мозку.

Тоді стало страшно, що біда може прокинутися у тілі мен­шої донечки Інни. Їй ще не було й п’яти, вона гасала з друзя­ми на вулиці. Пасі молили Бога, аби менше дитя минула сум­на участь. Та невдовзі помітили, що й вона почала спинатися на пальчики.

Оксану довелося забрати зі школи. Вона закінчила з одно­літками лише два класи, а далі продовжила навчання вдома.

— Мене тато возив велосипе­дом, — згадує дівчина, усміхаю­чись. — Часом чекав біля школи, поки уроки закінчаться, часом їхав додому і потім по мене вер­тався. А Інна зразу на дому вчи­тись стала.

Сестри з великим теплом і вдячністю згадують педагогів, які працювали з ними. Бо вчи­тися дуже любили. Але після за­кінчення 9 класу здобувати фах вони не наважилися.

Ще кілька років тому дівча­та могли пересуватись по хаті, тримаючись за стіни. На жаль, сьогодні це для них — недосяж­на мрія. Не можуть ходити й на милицях — падають. Трусяться й ручки. Не приховують: були і не­рви, і розпач, і сльози… А потім постаралися сприйняти себе такими, як є.

Сьогодні Оксані 27 років, Інні — 24. І їхня єдина опора — бать­ки. Вирішили, що мама робо­ту не кидатиме, а по догляду за дочками оформиться тато. Так і живуть: скромно, але з усміш­кою, не втрачаючи віри в життя.

У будинку Пасів чистенько, аж блищить! У кімнатах багато вазонів. Запитую, хто так гарно порядкує.

— Ми з Інною, — зізнаєть­ся Оксана. — Стаємо на коліна і прибираємо. Стараємося ро­бити все, що можемо, не сидіти без діла. Раніше я могла і трош­ки по хазяйству поратися, та те­пер до хліва не дійду…

Аби хоч якось дівчата могли підтримувати тонус м’язів, до­брі люди привезли Пасям спе­ціальні тренажери. Оксана з Ін­ною по черзі, допомагаючи одна одній, займаються на них. Вони сподіваються, що колись таки зможуть ходити, як у дитинстві.

— Ми з чоловіком просимо в Бога, аби хоч гірше донечкам не ставало, — каже Тетяна Петрів­на. — Донечки — весь сенс нашо­го життя.

А поки чи не єдиним віко­нечком у світ залишається їхній комп’ютер. Завдяки Інтернету дівчата спілкуються з друзями, обмінюються фото.