Zoomний Останній дзвоник

За усталеною традицією, Міністерство освіти і науки рекомендує відзначати завершення навчального року в останню п'ятницю травня. Цьогоріч ця дата припала на 29 травня. Загалом у Міністерстві дають лише рекомендації, проте адміністрація кожної школи може обирати формат та вирішувати самостійно, коли і в якому форматі провести свято Останнього дзвоника.

Через карантин, який спричинила пандемія коронавірусу, урочисту лінійку вперше у житті українські школи відзначили онлайн. Такий дистанційний формат передбачав, що учні, вчителі, батьки заздалегідь мали підготувати відеозвернення, вірші, пісні тощо. Все відбулося через онлайн-платформи з можливістю відеозв'язку. Як саме це відбулося, з`ясовувала журналіст «ВЗ».

Любов КОСТЮК, директор ліцею № 51

— Ходячи порожніми коридорами школи, бо навіть попри карантин ми працюємо, мене це постійно болить. Бо школа без дітей — це дуже сумно. Коли це літо і ми готуємося до нового навчального року, робимо ремонт і готуємо школу до зустрічі учнів, це інша справа. Але є такий виклик, який нам дало життя. Усі педагоги в Україні зробили значний крок, бо разом з учнями мали опановувати інший формат навчання. Це випробування, і його треба проходити і чогось вчитися. Не люблю вираз «останній дзвоник». Краще сказати «останній дзвінок у шкільному житті». Я говорила «незвичайна лінійка», бо незвичайна тим, що ми не на шкільному подвір’ї і не зібралися усією шкільною родиною, але відправити дітей просто так не могли.

Бо більше у житті випускників 29 травня не буде. Діти готувалися, вчилися танцювати вальс, а скільки задумів мали щодо проведення цього свята?! Готували фільм, який мали показувати на останньому уроці. Але цей урок пройшов сьогодні безконтактно з класними керівниками у zoom-форматі. І збої у нас були, бо техніка є техніка, і у zoomі не так просто, коли підключено 55 осіб. Наприклад, фільм, який відзняли діти, не ввімкнувся через технічні проблеми.

Але зробили розсилку, тож кожен зможе подивитися іншим разом. До випускного у zoom`і ми готувалися довго, бо треба ж вчасно увійти, оскільки є обмеження (дається лише 40 хвилин). Але це все — інші речі. Попри все, я бачила своїх дітей на екрані, хоча мені заважала статичність, бо я — людина руху. Мені бракувало емоцій, бо ми обмежені у часі, але були чудесні фільми про шкільне життя одного й іншого класу.

Діти коротко зачитували спогади про своє життя, вони танцювали вальс вдома з татом чи з мамою в онлайн-режимі, і я їх бачила кожного кілька секунд. Це було тепло і добре. Це краще, ніж просто нічого не проводити. А тим більше, не можна переносити, бо не впевнена, чи буде лінійка 1 вересня на шкільному подвір’ї.

Зараз найважливіше — зберегти життя. Я своїм випускникам так і сказала: «Важливо, що ми всі ось тут — на екрані, ми сьогодні живі і здорові». Ми дбали про своє здоров’я і один про одного.

— Минулими роками чула і від вчителів, і від дітей, для чого проводити той останній дзвоник, мовляв, це пережиток совдепії…
— У нашій школі такого ніколи не казали, бо свято щороку відбувається без тривалих доповідей, нема доповідачів — лише діти. Завжди звертаюся до дітей та їхній батьків: «Дорога шкільна родино». Наші батьки хочуть зустрічатися на шкільному подвір’ї, оскільки у школі працює багато наших випускників і вчителями, і технічними працівниками — майже 40 відсотків усього штату. А скільки 1 вересня приходить на лінійку колишніх учнів? Вони хочуть побачити друзів і вчителів.

Ольга БЕРЕЗЮК, мама випускниці
— Ми з нетерпінням чекали на свято Останнього дзвоника. Донька Евеліна — випускниця лінгвістичної гімназії № 4. Вона хотіла одягнути гарну вишиту сукню, яку ми збиралися придбати на початку весни. Приглядалися до сукні на випускний бал. Уявили, якого фасону вона має бути і навіть знайшли магазин, у якому «наша» сукня була. Але життя внесло корективи: тож ані вишиванок, ані випускних суконь ми не придбали. І дуже сумно через це. Дитина не попрощалася з однокласниками так, як вони собі планували.

Я зараз на роботі, донька залишилася вдома. З самого ранку готувалася до свята у форматі zoom. Попри те, що у нас рік святковий, але радості не відчуваємо. Евеліна сама зробила зачіску, бо через карантин до перукарні не планувала йти, і, звісно, наклала макіяж. Вчителька підготувала ролик, у який вмонтувала фотографії з минулих років, зачитала гарний вірш, усі діти розплакалися… Від цього дуже сумно, бо ж мріяли і про випускний, що мав розпочинатися у Львівській Опері і на який планували запросити не лише батьків, а й бабусь із дідусями і навіть хрещених батьків. Це мала бути помпезна акція, щоб запам’яталася на все життя.

— Багато шкіл перенесли випускні на серпень. А ви не плануєте?
— Я б дуже хотіла, але це, на жаль, не від мене залежить, а від ситуації, яка буде в країні через два-три місяці. Небезпека залишається. Моя дочка у повній ізоляції. Я їй пропонувала бодай взяти сукню на прокат і зробити фотосесію на згадку. Евеліна не хоче. Може, у серпні зберуться однокласники, але тоді вже не буде такої помпезності — не буде Оперного, не буде церкви… І від цього дуже сумно.

Христина КОРНІЙ, випускниця
Ще коли навчалася в дев’ятому класі із заздрістю дивилася на випускників, яких на шкільне подвір’я заводили першачки, на їхню останню шкільну лінійку. І уявляла, як через два роки і мене якийсь маленький хлопчик ось так за руку виведе на урочисту лінійку. Ще із жовтня минулого року сусідка почала вишивати мені сукню на свято Останнього дзвоника. Ми разом вибирали візерунок, бо я хотіла виглядати не просто гарно, а бути найгарнішою від усіх. Сукню сусідка вишила, а свята нема.

Звісно, я її ще багато разів одягну, але ж так хотілося вперше її вбрати 29 травня. У нас сьогодні було святкування в онлайн-режимі. Мама пропонувала одягнути її на цей zoom-формат. Але я вибрала вишиванку з джинсами, зробила макіяж. Звісно, після слів класного керівника Оксани Романівни ми всі плакали… І плакали не лише від того, що прощаємося з дитинством, а й через те, що не могли попрощатися по-людськи. За випускний батьки вже завдаток у ресторані забрали. Тож у серпні, найімовірніше, ніхто збиратися не буде. На жаль…