Колюча казка про дикобраза і ведмежу неласку

Горяни називали його воротами між світом добра і царством безпросвітної темряви, в якому правив злий гном Уті-Путі. Коли ще за царя у Кремляндії був Борис, підступний коротун таємно прокрався у гробницю, де лежала мумія, якій кремляндці поклонялися. Поцупив кепку зі сухореброго ідола і тільки одягнув її на свою плішиву голову, як тієї ж миті справдилося давнє прокляття про карлика, який царюватиме у Кремляндії, поки дух свій злорадний не спустить.

Всівшись на трон, Уті-Путі хороми під стелю золотом набив. На царських столах — кращі заморські наїдки і молодильні яблучка, якими гном зморшки на своїй старечій пиці розгладжував. Так хотів вічно молодим бути, що чарівні яблука пудами лопав. Коли замість старечих зморщок на обличчі розгладилася остання звивина у голові, Уті-Путі геть з котушок злетів. Нічого йому не миле. Ні палаци з награбованим добром, ні землі, яких Кремляндія за віки стільки загарбала, що їм кінця-краю не видно. Навіть «шахризада» наложниця Алінка, з якою гном тисячу й одну ніч підйоми з переворотами освоював, більше не тішила. Тепер Уті-Путі не на неї задивлявся, а на сусідній із Кремляндією ліс. Виношував підступний план, як би свою лапу на чужу земельку накласти. І наклав. Хотів весь ліс, та руки закороткі. Загарбав південне узлісся і шматок східного загріб.

Сполошилися лісові феї та ельфи. Сил немає дивитися, як гномова сарана все на своєму шляху спустошує, «русскім шміром» загиджує, «духовними скрєпами» отруює. У самої від тих «скрєпів» закрепи, а все ніяк не розірве окаянну. Феї з ельфами, як могли, уті-путській раті протистояли. Поки одні живим щитом намагалися кляту сарану зупинити, інші збирали цілющий нектар, який додавав сили хоробрим серцям.

Почуявши небезпеку, і лісові звірі заворушилися. За головного у них був учений ведмідь. Клишоногий лише зовні неповоротким здавався. Насправді був таким проворним, що його і на пасіці за свого прийняли (з головним бджолярем навіть породичався), і на псарні, де головним рахівником при завгоспі Азірці поставили. А яка медоварня у ведмедя була! Таку мануфактуру відгрохав, щоб велетенську родину, включно з далекими полярними родичами, прогодувати. І на чорний день запаси відкласти. Пісна лапа до рота не лізе.

Коли Уті-Путі почав на ліс зазіхати, ведмідь виліз на лісовоз посеред галявини і давай себе у груди бити. «Р-р-р! — реве. — Тільки зі мною зможете порвати гнома, як Тузик грілку! Клик даю». І став клишоногий президентом лісової республіки. Та тільки відчув смак влади, як у нього такий вовчий апетит розгулявся, що захотів не президентом, а царем звірів бути. Аж із ведмежої шкіри ліз, щоб левову частку влади до своїх лап прибрати. За кожним пеньком у лісі «смотрящих» колобків розставив, щоб всюди свої очі і вуха мати.

Ні друзям, ні союзникам ведмідь не довіряв. Бо добре звірячу мудрість засвоїв: з ким поведешся, від того і блохи загризуть. Найбільше на кролика з його друзяками косився. Вухань знав, що ведмедю на ньому розходиться (без кролячого братства у клишоногого більшість на лісових зборах не клеїлася), і за першої-ліпшої нагоди нагадував про це. «Дай моркву у мед вмочити, а то свисну своїм друзякам, щоб лапи на зборах, коли тобі треба, не піднімали, — вчепиться, як банний лист, вухань. — І другана мого Арсенку не здумай зі стражів безпорядку розжалувати, бо не бачити тобі коаліції, як лісовій громаді продажу твоєї медоварні». Хитрий кролик навіть голову лісових зборів на свій бік переманив, щоб гуртом легше було клишоногого шантажувати. Як почув ведмідь, що ховрах Влодко, якого змалечку у любі друзі собі леліяв, із кроликом знюхався, в ярості ледь дятла на обпатраного півня не перетворив. «Караул! — верещить пернатий. — Скотиняки «зрєнія лішают»!». То у нього фішка така була — наліво і направо про скотиняк довбати. Для цього довболоба і приручили, щоб своєю показушною опозиційністю лісову громаду затюкував і лисицю-капосницю своїм вереском глушив.

Із рудою хитрункою у ведмедя давні порахунки були. Ще з часів, коли біля головного пасічника обоє крутилися. Бджоляр своїми божими мухами клявся клишоногому, що поставить його завгоспом. Та не встиг ведмідь слинку обтерти, лисиця тут як тут. Всю малину бурмилові зіпсувала. Шубка з песця дибки, хвіст бубликом — ледь не копняками ведмедя від завгоспівської нори відганяє. «Хутро у мене якого кольору, бачив?! — кричить. — Помаранчевого. То знак, що після помаранчевого світанку у лісі мені завгоспом бути!». Так ведмежа мрія трухлявим пеньком і накрилася.

Може б, і змирився ведмідь з тією давньою історією, якби руденька знову за своє не взялася — підсиджувати його. У сорок аж хвости від поганих звісток для клишоногого прогинаються. «Лиска, — стрекочуть, — хоче царицею звірів бути. Готова, каже, хвостом із вами мірятися. По всьому лісу гінців розіслала, щоб ті агітлистівки розносили. А там таке пишуть: «У ведмедя куций хвіст, в лиски — шевелюра. Всі за лиску голосуйте, бо вона не дура». Як почув ведмідь про чергову капость рудої, давай на весь ліс ревіти. «Та я, — аж піниться від злості, — зим недосинав, лапу недосмоктав, щоб безвізову стежку до благодатної гори протопати! Та я всю шерсть собі на грудях повисмикував, обіцяючи горянам, що козлам, які по казенних городах капусту тирять, по рогах надаємо. А вовків позорних, які під овечими шкурами ховаються, на чисту воду виведемо».

Але руденька теж не зі солом’яного бичка роблена. Як пронюхала, що біля ведмежого барлога смаженим запахло, ніс за вітром нагострила. Слід привів її до річки з кисільними берегами, яка відділяла ліс від благодатної Нам-би-Туди. Дивиться руда, а по той бік бурхливого потоку дикобраз із юрбою розминаються, наче річку перепливти задумали. Тепер вже вуха лиска нагострила. Вловила кавказький акцент і зрозуміла, хто той колько-колючка. Після багряного світанку ведмідь запросив до лісу заморських звірів. Казав, треба у них повчитися, як із ненажерливими козлами боротися і лад у лісовій республіці наводити. Був серед запрошених і дикобраз, якого навіть «намбитудівці» шанували за те, що після колючої революції зумів перетворити свої хащі на квітучий сад.

Ведмідь знав дикобраза з часів, коли обидва лико науки гризли. Запросивши голконосця до лісу, клишоногий вирішив одразу двох зайців убити. Як сказав би мер лісової столиці, буйвол Віталя, підстрелити двох зайців, один з яких — кролик. Казали вуханю мудрі лісові ворони: «Не кричи про кулю в лоб, а то накаркаєш». І накаркав. Дикобраз, якого ведмідь у своїх шкурних інтересах на кролика нацькував, таку канонаду вухатому влаштував, що той, як зубами за завгоспівський пень не тримався, все одно знесло. Та ще й сичу Бені, на якого клишоногий теж зуб мав, рикошетом пір’я з хвоста повисмикувало.

Але недооцінив ведмідь норову дикобраза. Той так у раж увійшов, що почав і в клишоногого голки метати. «Ой! Ай! — реве бурмило, за проштрикнутий зад хапаючись. — Не для того свою шкуру чепурив, щоб якийсь бе-бе-бе... безбашений їжак її на решето перетворив! Я дикобраза породив... Тьху ти, поробив йому лісовий паспорт. Я той паспорт і відберу. Хай дик подалі з мого лісу забирається!».

«А Міхо не хо-хо?! — розлютився дикобраз, який саме збирався повертатися із загір’я, куди ненадовго із лісу відлучився. — Надумали мене голим задом лякати?». Як дійшов до Нам-би-Туди, скликав своїх однодумців і давай думу думати, як би так шумно через ріку з кисільними берегами перебратися, щоб плюскіт і в лісі, і на вершині благодатної гори було чути. «Чим більше, — кажуть, — шуму буде, тим гучніше клишоногий зі своєю ведмежою послугою дикобразу на всі усюди оскандалиться». Поки думали, шпроти-прилипали косяками з води на берег повистрибували. Одна поперед одну звихаються, намагаючись поближче до дикобраза підібратися. «А що, як у того вигорить з ведмедем поквитатися? — кумекають своїми риб’ячими головами. — Може, і нам кілька вакансій у золотих акваріумах перепаде? Головне — зябра поважно роздувати і плавники віялом тримати. Є шанс, що помітять».

На цій сценці і застала лисиця берегову виставу. «Є нагода чужими лапами жару під ведмежий зад підкласти, — шепоче собі під вуса. — Підгребу і я до дикобраза — екзотичну фотосесію зроблю, а заодно і масла у вогонь піділлю, щоб жару більше було».

Розштовхала руда лускатих прилипал і давай біля дикобраза хвостом виляти. А як той у річку шубовснув, теж пірнула, шубки своєї не шкодуючи. Гребуть, бризки здіймаючи. А попереду дикобразові броненосці шлях прокладають, таранячи раків, які річковий кордон з боку лісу охороняють. Раки усе наказу чекали, щоб можна було клешні до порушників розпустити. Та не дочекалися.

Поки лиска, вибравшись на лісовий берег, шубку сушила, дикобраз на підступах до ведмежого барлога «мочив» гасло «Клишоногому — імпічмент!». Свиснув бобрів, щоб ті на головній лісовій галявині революційних хаток набудували. І давай лісову громаду скликати, аби показати ведмедю, де раки зимують. Та скільки не підкладав дров, юшка у революційному казані не булькала. Лісовим громадянам хоч і накипіло через ведмежу брехню замість обіцяного життя по-новому, але підтакувати ображеному на клишоногого дикобразу не поспішали. Розуміли: якщо юшка у казані закипить так, що кришку знесе, мало нікому не здасться. Першим Уті-Путі волохаті лапи на радощах потиратиме.

Клишоногому теж градус знизити б, аби ні «боброхатченків», ні лісову громаду зайвий раз не гнівити. Але чи то бажання помститися дикобразу так його засліпило, чи, може, таємні гномові таргани потрудилися, щоб знову весь ліс на вуха підняти, услід за паспортом ведмідь вирішив ще й волі голконосця позбавити. Спустив на дикобраза своїх шавок, а ті давай сходу гарчати, що за сотні миль нечистий дух від колючого учули. Гавкають, що від дикобраза несе курчаком, який після багряного світанку чкурнув до Кремляндії разом із награбованими у лісі золотими яйцями. «Курочку люблю. Моя дружина такі сациві і чахохбілі з неї готує, що пальчики оближеш. Курчака не знаю і його золотих яєць не торкався. Ваші докази і виїдженого яйця не вартують», — спробував голконосець ведмежих шавок перекричати, сидячи на верхівці височенної сосни. На сосні і пов’язали дикобраза. Тільки до лісової буцегарні не дотягли. Друзяки голконосця відбили. Довелося псам у засідці вичікувати, щоб дикобраза по-тихому взяти. По-тихому взяли, але знову голосно зганьбилися. Коли до лісового суду дійшло, таку маячню скавчати почали, що у присутніх вуха в’янули. Навіть для домашнього арешту не знайшли що пред’явити.

І вийшов дикобраз на волю, і написав клишоногому листа з пропозицією миритися. А коли побачив свою таємну записку на ганебному стовпі посеред галявини, зрозумів це як коротку відповідь. Розлютився голконосець і знову стару лезгинку про імпічмент завів...

Тут казочці не кінець. Розв’язку самі додумайте. Головне, щоб прадавній ліс у ній вцілів.

Малюнки автора.