«Офіцер? Твоє місце – на сході»

4 місяці тому (18-19 лютого) українська армія вийшла з Дебальцевого. Переді мною полковник Валентин Федичев, заступник керівника штабу АТО. Ніколи б не повірила, що офіцеру штабу АТО доведеться останнім виходити із блокованого Дебальцевого та самотужки подолати 60 км до наших позицій, ледь не замерзнувши на морозі, який опускався до мінус 18 градусів. Весь цей час напоготові була граната — здаватися в полон посада не передбачає. Знесиленим впав на пагорбі і лише молився про автівку з нашими військовими. І молитви були почуті...

Нашу розмову частенько перериває кашель полковника. Даються взнаки застуджені легені.

- Валентине Миколайовичу, зі старшого офіцерського складу ви провели в зоні АТО чи не рекордну кількість часу. Чому ви опинилися в АТО?

- Офіцер готується до війни ціле життя. Війна може бути чи не бути. На жаль, моя підготовка до війни закінчилась. Я не уявляю ситуації, коли офіцер може займатись чимось іншим, крім як бути на сході. Нас до цього готували. Це наше призначення. Це перша причина. Друга причина — я не дуже розумію, як можна перебувати в зоні АТО, особливо на рівні оперативних штабів, оперативно-тактичних і навіть тактичних штабів, вахтовим способом. Офіцер органів управління здатний за півтора місяця отримати певну інформацію про зону бойових дій, вивчити людей, супротивника, його можливості. І лише розпочати активну роботу. Саме на цій фазі офіцер їде на ротацію. Прийняте рішення продовжити термін ротації до трьох місяців було абсолютно правильним.

- Пам’ятаєте точну дату, коли потрапили в АТО?

- Звичайно. У мене молодший син Костя раніше за старшого сина зайшов у зону АТО і перебував під Слов’янськом наприкінці квітня 2014 року. Будучи офіцером, виконував обов’язки рядового снайпера. Тоді Збройні сили блокували певні райони. Старший син Андрій, зібравши свій батальйон з резервістів, навчив та встиг до проведення так званого рефендуму закрити північні райони Луганської області, виставивши блокпости. Перший свій бій він прийняв 22 травня. Це був відкритий бій, коли нарешті дозволили використовувати зброю. Цей бій для мене, як для батька, став вирішальним у прийнятті рішення. Я написав рапорт на ім’я міністра оборони і з 5 червня 2014 року став заступником керівника штабу АТО. Андрій провів у зоні АТО п’ять місяців, Костя — шість місяців, отримали достроково звання майора та капітана. Старший син зараз навчається в Університеті оборони України. Молодший служить в 17-й окремій гвардійській танковій бригаді.

- Події на сході важливі через призму особистого фактора. Ви родом зі сходу, чи не так?

- Я народився в станиці Луганській. За походженням я - донський козак зі стародавнього козацького роду. Не розумію своїх земляків, які присутність чужої держави сприймають як реалізацію власних планів або свого уявлення про роль козацтва. Місією козацтва завжди був захист батьківщини. Не ми розвалили Радянський Союз. Так сталося. Кожна людина мала право вибору, де їй далі жити. Якщо людей настільки пов’язувала матінка-Росія, то вони мали можливість переїхати до Росії. Так чи інакше, ці люди протягом 23 років були громадянами України. Це дає мені підстави говорити про зраду луганським козацтвом України, на території якої вони живуть.

- Чому за 23 роки Україна тим людям так і не стала рідною?

- У станиці Луганській завжди рівень життя був на голову вищим від середнього по Росії. Мій батько служив у ракетних військах, тож я мав можливість бачити Росію безпосередньо. Я люблю ту Росію свого дитинства. Люблю російську північ — Архангельську область. Два останні роки перед вступом до військового училища мій тато служив в Астраханській області. Я мав можливість порівняти. Закінчив училище в тодішньому Свердловську на Уралі. Я бачив Росію. Я знаю Росію і можу стверджувати, що рівень життя в Україні, зокрема в станиці Луганській, завжди був на порядок вищим від Росії. Мені бажання піти до сусідньої держави незрозуміле. Говорити на повному серйозі про утиски мови не варто. Це дурниці. Не було й утисків наших культурних традицій. Свята станиці Луганської 14 жовтня — з парадом козачих військ, з приїздом фольклорних ансамблів з усієї України — ніхто нікому не забороняв. Станиця Луганська не знала жодних утисків.

- Людей з такими поглядами, як у вас, багато?

- Думаю, так. Багато. Мої сини, до слова, набагато “просунутіші” від мене. Старший син вступав в Одеський інститут Сухопутних військ, а закінчував навчання у Львівському. Він блискуче володіє українською мовою. Незважаючи на те, що моєю рідною мовою є російська, а українська — мовою ділового спілкування, свій роман я написав українською. Жінки-читачки хвалять його. Думаю, такі погляди притаманні абсолютній більшості цивілізованих молодих людей. Інша річ, що не кожен вважає за потрібне озвучувати те, що відчуває. Важко зрозуміти, що справді існували чи існують якісь причини, щоб спільне життя у складі єдиної України руйнувати таким варварським, не притаманним ХХІ століттю, способом.

- Ви написали роман. Що вас спонукало до написання?

- Прикро, що протягом 20 років в Україні не вийшло жодного твору про сучасні Збройні сили України. Тим паче, українською мовою. Роман має назву «В мене немає інших бажань». Співавтором виступила Шпитяк Людмила Василівна. Ми почали писати новий роман. Він буде стосуватись чотирьох поколінь офіцерського корпусу. Війна внесла великі зміни в сюжетну лінію. Тепер більша частина нового роману буде стосуватись і кохання, і війни. Наразі відклали до закінчення війни, хоча деякі глави вже були написані. Думали, центром будуть спогади одного з героїв. Буде багато автобіографічного. За попереднім задумом, основні сюжетні лінії стосувались би Афганістану. Тієї війни, яку я пройшов. Ця війна не моя.

- Чому?

- Тому, що я вже не настільки спритний, не настільки витривалий. Це виявилось, коли ми разом з іще одним офіцером виходили із сектора С з Дебальцевого. Дві доби йшли тилами противника, витримати 60 кілометрів по пересіченій місцевості для нас виявилось доволі серйозним випробуванням. Допомагав Господь Бог, бо сил не було звідки взяти. Ми знали, що зараз заснемо знесилені, навкруги противник, температура опускалась до мінус 18. Могли заснути і не прокинутись. І раптом знаходимо відбитий російський автомобіль, а в кузові разом з боєприпасами та продовольством - два спальники. Ми, мокрі, закутались у ці спальники і проспали дві години до початку артилерійської канонади. Зірвались, навкруги темно. Та сон додав нам сил. І ми тихесенько пройшли серед ворожих позицій...