Владика МАКАРІЙ: «Якби на сході не було проросійської церкви, трагічних подій на Донбасі ми не мали б…»

Як добрих вісників зустрічали душпастирів у Слов’янську, Айдарі, Красноармійську, Рубіжному, Лисичанську, Сватовому, Старобешевому, Кремінній, Волновасі, Маріуполі, Артемівську, Карлівці та інших гарячих точках. Наша розмова із владикою — про побачене і пережите...

—Хотілося підтримати наших захисників, — каже єпископ Макарій. — Під час першої своєї поїздки об’їхали близько сорока українських блокпостів.

Крім молитви, везли до воїнів теплий одяг, продукти. У Чернівцях замовили 700 комплектів термобілизни з добротного англійського матеріалу. Військові інтенданти пропонували передати це на базу у Чугуїв, але ми вирішили вручити її бійцям безпосередньо в руки. Крім того, двома великими фурами доставили у зону бойових дій 50 тонн овочів — картоплю, буряки, капусту, моркву, кілька центнерів часнику (проти застуди), м’ясні консерви, домашню консервацію. Все це зібрали парафіяни Львівщини за два тижні. Хто не мав продуктів, давав гроші...

У наступну свою поїздку разом з іконою великомученика Меркурія, взяли харчів на 40 тис. грн., 200 комплектів термобілизни і 700 штук бурків. Ці «валянки» дуже нашим хлопцям пригодилися, бо значно тепліші і легші від берців, не намокають. Їх теж пошили буковинці: за основу було шинельне сукно, вата, ще одна підкладка, хутро. Пригадую блокпост між Сватовом і Старобельськом, де на той час несли вахту хлопці з Вінниці і Хмельницького. Надворі сильний вітер, мороз 8 градусів. А вони — у благенькому одязі. Витягли ми з машини термобілизну, роздаємо солдатам. Заодно вручаю образки архістратига Михаїла. Солдат хреститься, цілує одне й інше. Каже: «Батюшка дорогой, спасибо тебе! Термобелье будет согревать, а иконка будет спасать меня». А потім додає: «Батюшка, ты такой седой, а все же приехал к нам. Впервые вижу епископа. У нас такого еще не было...».

— Чи не страшно було їхати у це пекло?

— Страшно — не страшно… А що мають казати ті, що перебувають там безвиїзно уже кілька місяців?! Одного разу ми опинилися за 300 метрів від позицій сепаратистів. Далі не пустили, щоб не потрапити під кулю снайпера…

Коли їхали у другий свій рейс, водій найнятої фури сказав, що поїде тільки до Чугуєва, бо далі — війна. Ледь вмовили довезти нас до Слов’янська. А вже там попросив генерала із внутрішніх військ, він дав КамАЗа з довгою тягою, перенесли в нього свій вантаж. Беремо курс на Сіверськ, але туди не пускають — надто небезпечно. Зрештою, якийсь капітан змилостивився. Попереджає нас: «Батюшко, якщо виїдеш на трасу, треба гнати зі швидкістю не менше 130-140 км. І жодних зупинок! Тоді маєш шанс добратися. Навіть за потребою не можна ступити у кущі, бо там — мінні розтяжки від «сепарів». Дякувати Богу, проскочили. Доїхали до Сіверська, і від побаченого аж застиг: всю кілометрову лісопосадку перед містом ніби ножем хтось обрізав — такі запеклі бої точилися. А вирви біля дороги глибокі, у людський зріст…

Вражала велика душевність, жертовність солдатів. Часом на блокпосту кажу їм: давайте залишуся біля вас, патрони буду підносити. А вони: «Не треба, батюшко! Ви нам допомогли уже тим, що приїхали. Вселяєте у нас віру, надію». Коли запитував їх про настрій, майже від усіх бійців — чи то вони були з Чернігова, Черкас, Херсона, Миколаєва, Кривого Рогу, — чув одне і те ж: до переможного кінця будемо стояти, батюшко!

— Які настанови ви давали бійцям?

— Це були не проповіді, а звичайні розмови про життя. Дякували волонтерам. Казали: якби не прості люди і церква — вистояти було б важко.

Те, що я побачив на Донбасі, не дізнаєшся з жодної телепрограми. Не можу забути зустрічі у батальйоні «Айдар» з воїном на прізвище Ткаченко, який воює разом з двома синами. Розповідав мені, як завдяки умілому плануванню 38 наших бійців за одну ніч визволили місто Щастя. При цьому не допустили руйнувань. Місцеві жителі лягали спати у «ДНР», а прокинулися на українській території…

У Сватовому, де ремонтують нашу техніку, побачив танк з незвично червоною башнею. Подумав, що її спеціально так розмалювали. Аж тут майор каже: “Владико, це ваш земляк, Іван, зі села Заверещиця Городоцького району відзначився. Пішов у бій під Луганськом, один танк російський підбив, а два інші почали втікати. Іван — за ними. Коли «сепари» побачили погоню, вдарили з «Градів». Все довкола палало у вогні. Заклинило башню, поранило навідника, обпекло його полум’ям. Іван зумів розвернути танка і вивести з-під обстрілу, врятував напарника, машину і себе…». Згодом мені показали того Івана. Невеличкий хлопчина, зростом метр п’ятдесят буде. Зате герой який! Обняв його і кажу: «Іване, якби тебе побачили оті сепаратисти, вони б здивувалися, що такі маленькі українці так сильно вміють захищати свою країну».

— Церква у нас відділена від держави, тому начебто має дистанціюватися від мирських справ, не брати участі у суспільних процесах. Дехто з політиків критикував священиків, які були присутні на Євромайдані. А як з візитами на війну?

— І мене критикували за те, що «політикою займаюся». Яка ж це політика — чесно служити народові? Не вважаю себе великим українцем, але всюди — чи то в обласному Миколаєві, чи у Херсоні, де 14 храмів за 10 років побудував, чи на Рівненщині, — не провів жодного богослужіння, щоб не вплести у нього патріотичних настанов. Через це мене свого часу КДБ ламав. Дехто називав «бандерою». Але коли я переїжджав на іншу парохію, плакали за мною…

Якби на Донбасі свого часу було менше проросійської церкви, біди, яку маємо там нині, не було б...

Недавно я звернувся до народних депутатів від Львівщини із закликом посприяти утворенню Єдиної помісної української православної церкви. Переконаний: влада має спонукати священнослужителів перервати церковний зв’язок з Москвою. Предстоятель УПЦ Московського патріархату Онуфрій каже, що церква не повинна пхатися у політику. Але ж патріотична церква не може жити без держави! Інакше відособлює себе від суспільства! А вона має бути з ним, вести його, разом будувати. Отоді буде Українська держава!

— Наша держава справді була б міцнішою, якби три гілки православ’я сплелися в одну. Що стоїть цьому на заваді?

— Заважає відсутність бажання. У самих священнослужителів. Щоб створити щось одне, нове, треба піти на компроміс — не погоджуються. Одному з владик я запропонував об’єднати назву — Українська автокефальна православна церква Київського патріархату. Переконував, що у такому разі всі віряни із 320 львівських парохій УАПЦ пристануть на таке об’єднання. А мені кажуть: якщо 150-100 підуть — і то вже добре. «А решта куди подінуться?» — запитую. «Вони поблукають-поблукають і прийдуть», — чую у відповідь. А я кажу: «Ні, одні підуть до одного архієрея, інші — до іншого. І що ми зробимо цим? — посіємо ще більший розкол. Люди скажуть, що я — зрадник…». Врешті-решт, все закінчилося тим, що наші браття во Христі, які на початках погоджувалися на єднання, дали задній хід…

Ще одна причина небажання об’єд­нуватися — майнова. У Києві багато різної нерухомості, не тільки церковної. Дехто боїться її втратити…

Багато залежить від влади, зокрема від Верховної Ради. От, візьміть Естонію, де є національна митрополія. Там Сейм проголосував, президент написав звернення, відтак Вселенський патріарх мав підстави прийняти рішення. Чому в Естонії православна церква стала незалежною, а в нас цього зробити не можна?

Єдина церква єднатиме народ. А комусь вигідно, щоб народ був порізно. Якщо церква буде єдиною, якщо біля її керма стоятиме патріот, тоді і очільникам країни треба буде бути більш відповідальними.