Кіборг Остап Гавриляк: «Якщо буду плакати, то що, мені нога виросте?»

Остап Гавриляк, кулеметник 3-го взводу 7-ї роти 3-го батальйону 80-ї бригади, пройшов справжнє пекло: обстріли, отруєння газами, обвали перекриття, полон, ампутацію кінцівки.

Коли в донецькому аеропорту пролунав другий вибух, наші хлопці з гуркотом провалились разом з перекриттям на нижній поверх. Остап опинився під завалами.

...Активний учасник Майдану, Остап Гавриляк добровільно прийшов у військкомат, аби його мобілізували. Отримував відмови, прикордонник-кінолог не був потрібен на сході. А восени 2014 року отримав повістку.

— Остапе, ти буквально «пробився» на фронт. Чому прийняв таке рішення?

— Бо багато наших хлопців полягло. Хотів помститися за товаришів. Маємо стати на захист України! Строкову службу проходив як кінолог у прикордонних військах. Мені казали у військкоматі, що кінологи не потрібні. Потрібні були стрілки, кулеметники, інші військові спеціальності. Прийшов у військкомат та запитав: «Півроку війна, а мені все повістка не приходить?».

— Коли тебе мобілізували, то чим забезпечило міністерство оборони?

— Держава забезпечила зброєю, формою, яка, щоправда, «розлізлась»: окремо рукав, окремо штанина. В зоні АТО видали бронежилет. Але я носив інший, який дали волонтери. Був зручніший. Зі зброї у мене був кулемет 1974 року. З нього ніхто не стріляв раніше. Та 99 відсотків забезпечення було від родичів та волонтерів.

— Коли прийшов у зону АТО?

— 9 листопада. А 6 січня потрапив у донецький аеропорт. Ми підміняли товаришів, які там простояли два тижні. Наст­рій підкосився, коли сепаратисти нас «шмонали»на блокпосту і виставляли свої умови, що ти маєш везти із собою на війну.

— Що не дозволяли провозити із собою?

— Не дозволяли везти патрони. 30 патронів лише. І це на два тижні. По два патрони на день?! Як так можна воювати? Я мав запасний ствол до кулемета. Забрали, але потім віддали. Перевіряли колеса. Я ствол заховав у машині під сідушкою, але знайшли.

— Чи обстрілювали дорогою?

— Ні, ми нормально заїхали. І коли вигружались, то не обстрілювали. Як зайшли всередину, а наші поїхали, то почався обстріл. Все працювало в нашу сторону: і кулемети, і міномети, і гранатомети, і танки...

— Скільки годин на добу вдавалось поспати?

— Коли 3, коли 4 години. Коли були сильні бої, то зовсім не спали. Звикли.

— Як готували їжу?

— Були маленькі балони. Готували на них. Але вони швидко закінчувались. Був сухий спирт. Розпалювали його і ставили горнятко, якщо хотіли чаю попити. Були консерви.

— Що було найстрашнішим, найважчим в донецькому аеропорту?

— Дуже важко було витримати газові атаки. Перший вибух стався 19 січня. Порозлітались всі стіни. Другий вибух стався 20 січня близько другої дня. Дуже серйозний. Ми були на другому поверсі. Провалились донизу. Сепаратисти розповіли, що перший вибух був еквівалентний 500 кг тротилу. Другий — три тонни. Плюс ще здетонували наші боєприпаси.

— Скільки опинилось під завалами?

— Було нас десь 40-50 бійців. Провалилось чоловік тридцять.

— Хто вам допомагав?

— Наші хлопці допомагали вибратись з-під завалів. Кого могли, того витягнули. У мене нога була з відкритим переломом. Наклали джгут. Вкололи знеболювальне. Потім знеболювального не давали, бо стемніло. Ліхтариком не засвітиш, бо одразу будуть стріляти. До ранку терпіли. Нас витягнули чоловік десять. Половина не дожила до ранку. Потім нас взяли в полон.

— Пам’ятаєш, як брали в полон?

— Часом я «вирубувався», але пам’ятаю, як брали в полон. Прийшов їхній лікар. Оглянув, надав медичну допомогу, дав кожному з нас знеболювальне. Дали цигарок, бо в нас своїх не було. Забрали в машину і повезли в Донецьк на базу. З бази посадили в швидку допомогу і завезли в донецьку лікарню. Ногу мені не врятували. Медперсонал до нас ставився як до звичайних пацієнтів. Може, клятва Гіппократа спрацювала.

— Ти питав у сепаратистів: це російські військові чи донецькі хлопці?

— То були хлопці з Донецької області. Один з тих, хто нас брав у полон, казав, що з Білорусії.

— Чи була можливість телефонувати додому?

— Так, давали можливість телефонувати.

— Коли дізнався, що тебе будуть обмінювати?

— Нас засвітили перед телекамерами. Показали по інтернету, по телебаченню. Коли одного кіборга з нашого батальйону — Гавянця Ярослава відпустили, то він приїхав до нас з телебаченням. Ніби умова така була: якщо він приїде з батьками і нашим телебаченням, то його відпустять. Побачив, що приїхали знімальні групи каналів СТБ та ICTV, зрозумів, що скоро буде обмін.

— Що тобі допомагало не втрачати віру в ситуації, у якій опинився?

— Я духом не падав. Сміявся, жартував. Мені казали: «Ти чого смієшся, ти ж лишився без ноги?». Відповідав: «Якщо буду плакати, то що, мені нога виросте?..». Треба думати про майбутнє, а не про минуле. Сталося, і назад вже нічого не повернеш.

— До тебе приходили відвідувачі?

— Приходила контррозвідка. Казали, щоб давав дані правдиві про себе: прізвище, ім’я, по батькові, номер бригади тощо. Якщо дам недостовірну інформацію, то не обміняють. Казали: «для чого ви прийшли на нашу землю?». Найбільше не люб­лять, бояться Правого сектору та артилеристів.

— Чи мав якісь талісмани із собою?

— У мене в кишені були образочки і вервичка. Як зняли камуфляж з мене пораненого, то, певно, викинули з одягом.

— Ти казав про майбутнє. Яким його бачиш?

— Все буде добре. Лише щоб протез був хорошим.

— Хотів би повернутись на війну?

— Проти російських військових хотів би воювати. Не хотів би воювати проти таких пацанів, які нас брали в полон. Вони такі ж пацани, як ми. Ми їхали машиною до лікарні, і хлопці з Донеччини показували у вікно: «Ось мій дім. Він зруйнований.Чому я мушу тікати з рідної землі?»

— Наскільки тобі допомагає підтримка коханої дівчини?

— Дуже допомагає. Якраз сидить біля мене. Ми разом п’ятий рік. Обіцяв Марічці весілля після війни. Мрію чимшвидше стати на ноги та відгуляти весілля.

На фейсбуці створена група Help the Hero Ostap Havrylyak з метою збору допомоги для Гавриляка Остапа. Допомога акумулюється на картці брата Гавриляка Володимира:

5211 5374 4554 3890 (ПриватБанк). Телефон для зв’язку — 067 216 53 30 (Орест).