Як турок допоміг українці у Франції

Це — неполітична громадська організація, заснована для розвитку програм міжнародного студентського і молодіжного обміну. Вони дають можливість краще пізнати культуру інших країн і народів. Лілія Фуртак вирішила стати учасницею цієї організації. Однак знайомство з найромантичнішим містом світу — Парижем — було зовсім не романтичним, а радше пригодницьким. Втім, це не відштовхнуло Лілію, а ще більше надихнуло до нових подорожей.

«З оформленням документів проблем не було. Мені вислали запрошення з Франції, і оскільки їхала як волонтер, то візу отримала безкоштовно, — розповіла «ВЗ» 22-річна львів’янка Лілія Фуртак. — Батьки хвилювались за мене, але від подорожі не відмовляли.

Прибула у Париж на день раніше і залишитися на цю ніч мала у знайомої моєї подруги з України, Емелі. Приїхала на потрібну станцію. Телефоную їй. Оператор щось сказав французькою, не з’єднав мене з нею, натомість «з’їло» всі кошти на рахунку. Єдиний вихід — знайти кафе з доступом до Інтернету, щоб якось зв’язатись з Емелі.

Натрапила на маленьке турецьке кафе, у якому був wi-fi. Власник цього кафе, турок Рашид, дуже допоміг мені. Можливо, побачив мій розпачливий вигляд... Ми розговорились англійською. Розповіла йому про ситуацію, у якій опинилася. Рашид дав мені гамбургер і воду і не взяв за це грошей. Потім я скористалась Інтернетом та його телефоном. Рашид сам поговорив з Емелі, бо англійська у неї погана, а я не розмовляю французькою. Емелі сказала, куди я повинна приїхати. Рашид купив мені квиток на потяг і посадив на нього. Дав мені номер свого телефону, на випадок, якщо знову потребуватиму допомоги. Дісталась до Емелі.

У Франції дуже приємні люди. Якщо знову вирішу поїхати до Франції, то мені буде у кого зупинитись».

Далі Ліля перебралася у місто Шель, що на відстані двадцяти кілометрів від Парижа, пробула там місяць. Дівчина як волонтер дбала про чистоту невеличкого острова і ріки Марна. Очищала територію від старих дерев і сміття, щоб люди могли там відпочивати. «За роботу не платили, нас забезпечили проживанням і харчуванням, а ми оплатили лише дорогу.

Загалом, на все витратила близько шести тисяч гривень», — пояснила Ліля.

У кожного з групи, у якій жила Ліля, були свої домашні обов’язки — один готував сніданок, двоє прибирали, двоє готували обід, ще двоє накривали на стіл. Двоє людей готували вечерю та двоє мили посуд. В групі було одинадцять чоловік — двоє дівчат з Іспанії, двоє хлопців з Вірменії, дівчина і хлопець з Туреччини, дівчина з Греції, дівчина з Південної Кореї, хлопець з Мексики та хлопець з Африки.

«Жила з позитивними і веселими людьми, — продовжує розмову Лілія. — Спілкувалась англійською, підтягнула свій мовний рівень. З вірменами розмовляла російською. Швидко адаптувалась. Знайшла нових друзів. Останнього дня, під час прощання, було багато сліз...

До мене ставились з особливою увагою, оскільки я українка, а до України нині прикута увага усього світу. Достатньо було промовити: «I’m Liliia and I’m from Ukraine», як мене тут же завалювали питаннями — з якого я регіону України? Чим, на мою думку, усе закінчиться?.. Люди знали про ситуацію в Україні, але поверхнево, просили мене розповісти більше. Був не надто приємний випадок у Луврі, коли до мене підійшов охоронець. Побачив, що з України, бо на рюкзаку носила синьо-жовту стрічку. Спочатку охоронець сказав, що дуже радий бачити мене тут, співчуває нашій ситуації, а тоді сказав, що ми повинні(!) розмовляти російською, дружити з Росією і, можливо, колись(!) станемо незалежною державою... Відповіла, що він не знає справжньої ситуації, тому не варто так говорити, повернулась і пішла».

А от французької кухні Лілія так і не скуштувала. «Французи практично не їдять супів, а ми, українці, до такого не звикли. Готувала борщ, він сподобався всім», — каже дівчина.