«Батальйон» Віри Антонівни

«Давайте, хто що може! Відправляємо нашим хлопчикам на схід! Іде війна!» — закликає між торговими рядами на ринку енергійна старша жіночка. Торговці не скупляться — кличуть до себе, пропонують продукти, речі. Коли до ринку під’їжджає автобус, люди вже знають — це той, що везе допомогу в гарячу точку. Один поперед одного несуть все, що мають на прилавку.

Таку активну підтримку на столичному ринку «Полісся» організувала 75-річна пенсіонерка Віра Адамович.

Двері до квартири Віри Антонівни не зачиняються. Останні тижні тут «штаб-квартира» волонтерок, які збирають допомогу солдатам, що воюють на сході. Добру справу започаткувала пані Віра, згодом долучилися інші жінки району. Активну позицію пенсіонерка займала й під час Майдану. Через нерви й хронічне недосипання літня жінка підірвала здоров`я... Тоді у своїй двокімнатній квартирі прихистила 11 активістів, тепер кімнату займають біженці з Донецька.

За фахом Віра Антонівна біо­лог, мала власний консультативний кабінет. Коли у країні розпочалися бурхливі події, все кинула і майже оселилася на Майдані. «На Інститутській барикади із сином зводили, — пригадує жінка. — Коли там кидали гранати, молоко хлопцям носила. З дому винесла весь верхній одяг, сама речі купувала — все на Майдан. У мене вдома 11 чоловік покотом спали».

Не могла сидіти, склавши руки, і тоді, коли почалася війна на сході. «Пішла на базар, дивлюся, сало по 40 гривень за кіло. Питаю, чи можна за 20, пояснюю, що відправлятиму на фронт. Один мені запропонував таке погане за ці гроші. А я кажу, ні, такого не треба, мені найкраще. Аж розплакалася. Жінка поруч віддала мені все, що мала на прилавку, по 20 гривень. Тепер мене там всі знають. Коли йду між рядами, люди самі вже мене гукають і дають, хто що може».

«Коли була сама, було важко, — веде далі Віра Антонівна. — Тепер маю цілий батальйон помічниць. За тиждень відправляємо два-три ущерть забиті товарами автобуси. На Майдані вийшла на чоловіка, що возить допомогу. Одного разу телефонує мені, каже, завтра їде. А у мене нічого немає! Швиденько побігла на ринок, оголосила, що буде автобус на схід. Люди кидали все, потім під’їхали ще три машини з речами. Ледве усе помістилося в автобусі».

Охочі допомогти вже самі виходять на Віру Антонівну, питають, що необхідно. «Ніколи сама грошей у руки не беру — тільки при дівчатах. Зібрали, порахували, їдемо на гуртівню за продуктами».

Волонтерка Єва Зеленкова допомагала доглядати поранених солдат у військовому шпиталі на Печерську. «Кілька тижнів там провела, — важко зітхає жінка. — Це неможливо витримати. Такі молоденькі хлопчики: в одного ноги немає, в іншого — руки… Носила їм їсти, прала білизну. Коли почула про Віру Антонівну, вирішила долучитися до цієї справи. Спершу ходила по будинках у районі, просила, щоб люди давали, хто що може. Потім пішли з дівчатами по ринку».

Пенсіонерка Ольга Петрова теж відклала усі справи, аби допомагати українській армії. «Наші люди добрі і співчутливі, — каже. — Не шкодують нічого. Одна продавчиня дала нам цілий ящик шкарпеток». Від Віри Антонівни пані Ольга йде з двома пакетами сала. «Треба перекрутити на м’ясорубці з часничком, щоб хлопчики на хліб намащували, — пояснює. — До ранку маю встигнути, бо буде автобус».

Олена Вороніна з двома волонтерками із самого ранку мають завдання — поїхати на гуртівню. «За два дні назбирали майже вісімсот гривень, — каже пані Олена. — Купимо консерви, крупи, цукор… Грошей не передаємо — тільки продукти».

На ринку «Полісся» радо зустрічають волонтерок. У декого з продавців на прилавку стоять трилітрові банки з написом «Допомога для солдатів». Зібрані гроші віддають активісткам. «Одна пенсіонерка кинула сто гривень, — з гордістю дістає з банки купюру білявка, що торгує м’ясом. — Візьміть, щось докупите хлопцям».