«В училищі сказали: «Якщо хочеш отримати диплом, маєш виписатися...»

На квартирній черзі у міській раді перебувають 183 дитини-сироти. З них 65 — неповнолітні. Мерія відзвітувала: цьогоріч чиновники надали одному з черговиків цієї категорії квартиру. Журналіст «Леополіса» дізнавалася, яке житло отримують вихованці інтернатів, ті, хто у житті залишився без батьківської опіки.

На стіні біля «житлового управління» — на величезних листках паперу списки тих, хто претендує на державне житло. У загальній черзі — 24 600 осіб. Начальник відділу зарахування на облік, обліку і закріплення житла та відселення ЛМР Галина Мазур розповідає: «Згідно зі ст. 46 житлового законодавства, діти-сироти мають право на отримання позачергового житла від держави. З 2008 р. діє постанова, на квартирну чергу можна ставити дітей-сиріт, які перебувають на обліку в органах опіки і піклування, незалежно від їхнього віку. Це можуть бути діти і 3-х, і 5-ти років. З 2008 р. ми виділили шістнадцять квартир (без побутових вигод). У 2012 р. не було можливості взагалі надати квартир, у 2013 р. лише одна сирота отримала житло...».

Галина Мазур каже, у черзі є діти-сироти, які чекають житло десятки років. Після того, як люди цієї категорії населення закінчують школу, їх прописують у гуртожитках (за місцем навчання або праці). З десяток дітей зареєстровані у Центрі обліку та нічного перебування бездомних на вул. Кирилівській, 3-а. З 2009 р. місто за власні кошти нічого не будує. Через зміни у законодавстві мерія не має права вимагати у забудовників квартири для державного резерву. Але ж ці квартири місто може купити?

«Цього року ми дали кімнату загальною площею 10, 3 кв. м на вул. Володимира Великого, 20, двадцятирічному хлопцеві. Це колишній гуртожиток «Львівелектротрансу». Це не є повноцінне житло. Кухня, туалет і ванна — загальні. Перед ним від цієї кімнати відмовилися», — зазначила чиновниця. Іван навчався у Ставропігійському вищому професійному училищі, отримав фах столяра художніх виробів. Після завершення навчання змушений був виписатися з гуртожитку училища (його зареєстрували у нічліжці для бездомних). Іван робить у кімнаті ремонт. Застати його у гуртожитку мені не вдалося.

Єдина перспектива для сиріт, за словами Галини Мазур, колишній дев’ятиповерховий гуртожиток заводу «Полярон» на вул. Угорській, 2. «Одне крило заселене, інше — ні. Але там залишились жити декілька працівників заводу, які незаконно займають ці приміщення. Справа у суді. Планується, що це буде соціальний гуртожиток для дітей-сиріт віком до 25 років. Будівля потребує ремонту».

Пан Микола розповів, своє житло (28,5 кв. м) у 2011 р. вибивав з боєм. Чоловік мешкає з дружиною та дворічною дитиною на вул. Заводській. Він та дві його сестри — сироти. Одна з них досі не отримала помешкання (дівчині 24 р.). «На черзі я стояв з 2008 р., — каже пан Микола. — Мені запропонували квартиру на вул. Балабана. Але в останній момент віддали “афганцю”. Довелося писати скарги в прокуратуру, з квартирою чиновники весь час затягували... За помешкання на вул. Заводській довелося боротися, три роки звідти не хотіла з’їжджати жінка, якій міська рада надала нову трикімнатну квартиру (у будівлі була пожежа)». Чоловік отримав голі стіни, всередині все обдерте і потріскане. Зараз у нього є можливість добудуватись, але лише за проект треба заплатити тисячу доларів...

Годують обіцянками-цяцянками й інших сиріт. Стоїть на квартирній черзі з 2006 р. Роман Пероговський. Хлопцеві 18 років, він — незрячий, закінчує навчання у загальноосвітній школі-інтернаті №100. В. о. директора школи Віталія Середа розповіла кореспонденту «Леополіса», хлопець живе у гуртожитку школи. «Нам сказали, що будується будинок у районі Личаківського цвинтаря. Роману пообіцяли квартиру».

27-річна Тетяна Калужна на квартирній черзі перебуває років зо п’ять. «За цей час мені запропонували квартиру в районі Привокзальної. Точніше — підвал, по-іншому це приміщення не назвеш. Там ні підлоги, ні туалету не було», — каже вона. Таня навчалася у Червоноградському інтернаті. Потім у львівському училищі на товарознавця. Нині працює у супермаркеті (завідує овочевим відділом). Живе в орендованій квартирі разом із господинею (платить 500 грн. за місяць). «Сама би я не витягнула — така квартира кош­тує 2 тисячі грн.».

Мама від Тетяни відмовилась. Сказала, що вона їй не дочка. Навіть на суд не з’явилася. У дитинстві дівчина важко хворіла. Тата ніколи не знала. У неї є лише хресні. А також старший на десять років брат, якого не бачила... «Два роки тому я ходила на прийом до мера, — веде далі Тетяна. — Він сказав, що такі питання треба вирішувати у Києві. Місто квартир не має. В училищі сказали: «Якщо хочеш отримати диплом, маєш виписатися». На Кирилівській мене реєстрували чотири рази, по півроку. Потім відмовилися. Два роки у мене прописки взагалі немає»...

Більшість тих, з ким Тетяна навчалася, або крадуть, або сидять у в’язниці... Одному з її однокласників місто надало квартиру, яку сирота одразу продав... Дівчина на життя не нарікає. Має хорошу роботу і зарплату. Просить лише допомогти з квартирою. «Якщо ти вчишся, маєш де жити. А потім ти нікому не потрібен. Як хочеш, так і виживай...», — резюмує дівчина.

А тим часом...

Міська рада затвердила міську програму приведення до санітарного стану житла дітей-сиріт. Із 554 квартир, які перебувають у власності чи користуванні у дітей, позбавлених батьківського піклування, ремонту потребують 35 квартир. Ця цифра не є сталою. Коригуватиметься у міру виявлення нових дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування. Виконання програми покладається на органи опіки та піклування.